58) Сутність різнобічної діяльності братств.

В останній чверті XVI — на початку XVII ст. виникли і набували все більшого значення в суспільному, ідейному і культурному житті України та Білорусії організації православного населення міст — братства. В той час як магнати, значна частина шляхти і майже всі православні ієрархи прийняли унію і католицизм, саме братства стали ідейними центрами опору іноземним поневолювачам, осередками захисту мови, культури, віри, всіх духовних традицій українського і білоруського народів. І хоч боротьба, яку вели братства, здійснювалась під гаслом боротьби за віру, вона була лише ідеологічним прикриттям соціального і політичного протесту. Братчики вели боротьбу проти ідеологів католицької церкви, які обґрунтовували теократичні прагнення Ватікану, його експансіоністську політику щодо східних слов'ян, виправдовували гноблення, насильства і знущання над українцями і білорусами. Для цього, використовуючи твори ранніх отців церкви і вселенських соборів, братчики детально розбирали і критикували деякі нововведення католиків в догматах (зверхність влади римського папи, походження святого духа і від сина, чистцевий вогонь) і в обрядах, а також відмовлялись від насильного введення нового календаря. Продовжуючи полеміку, розпочату діячами Острозької академії — Герасимом Смотрицьким, Кліриком Острозьким, Василем Суразьким, братчики спрямовували її проти творів Петра Скарги, Бенедикта Гербста та їх уніатських захисників. До останніх належали також Іпатій Потій, Кирило Тер-лецький, Йосиф-Вельямін Рутський та ін. У цьому напрямі вели критику ідеологів католицької церкви Лаврентій Зизаній, Йов Борецький, Захарія Копистенський та ін. Ідеологи братського руху, які групувались навколо шкіл, викривали вади й власної православної церкви, що переживала глибоку кризу і розклад. Вони зосереджували свій полемічний вогонь на православних ієрархах, що зрадили звичаям, мові, вірі, політичній орієнтації свого народу, критикували тих представників православного духівництва, які визискували народ, дбаючи над усе про свої майнові інтереси, вели розкішний спосіб життя і в цьому нічим не відрізнялись від католицьких прелатів. Особливо гостро критикували братчики симонію і неграмотність, які були звичайним явищем у православному клірі. Не залишали поза увагою братчики й твори ідеологів протестантської церкви — Лютера, Кальвіна, Цвінглі, а також польсько-білоруських соцініан і антитринітарі-їв Симона Будного, Мартина Чеховича та ін. їхні твори піддавались гострим на- падкам з боку майже всіх братських полемістів, але ця критика не займала в їх творах першорядного місця. Більше того, в процесі критики і боротьби з протестантством вони нерідко переймались його духом і проникались його впливом, зокрема, немало було запозичено з досвіду організації шкільної справи. Відомі й такі випадки, коли православні з тактичних міркувань об'єднувалися з протестантами для боротьби проти спільного ворога. Можна зазначити немало рис, які зближували діячів братського руху з ідеологами західноєвропейських, чеських, польських реформаторів. Це критика пануючої церкви і кліру, допущення до проповідницької діяльності, а в окремих випадках і здійснення пастирських функцій світськими людьми, прагнення вивільнитися з-під опіки церковних ієрархів. Одним із засобів досягнення братствами відносної автономії було отримання ставропігії, тобто права, яке виводило братство із підпорядкування церковній владі, передусім єпископам, і робило його підлеглим патріарху або митрополиту, якщо він був екзархом, тобто намісником патріарха на Україні. Право ставропігії мали Львівське, Віденське, Київське, Луцьке братства. Крім того, спільним для західноєвропейських реформаторів і діячів братств є також переклади Біблії, її певних фрагментів, як і творів ранніх отців церкви на національні мови, їх демократичне тлумачення і використання цих тлумачень для пояснення явищ сучасного їм суспільного життя. Як і протестанти, братчики мріяли про відродження церкви апостольських часів. Ідеалізуючи відносини в ранньохристиянських громадах, вони висували ідеї свободи, рівності і братства. Ці ідеї знаходять, зокрема, яскраве відображення в статутах Львівської і Луцької братських шкіл, де говориться, що всі люди є братами, рівними за плоттю і перед богом, як «главьі единой удьі», и тому «богатьім над убогим в школе нечим вьісшии не мают бьіти, только самою наукою». Аналіз творів діячів братств раннього періоду, так само як і полемістів Острозької академії, підтверджує, що нове не має в них позитивної оцінки, нове розглядається ними як джерело всілякого зла. Кожний мислитель і письменник (Л. Зи-заній в «Катехізисі», І. Копинський в «Алфавіті духовному», Віталій із Дубна в «Діоптрі» та ін.) відповідно до ідейно-літературного етикету намагається приглушити індивідуальне, авторське начало і запевнити читача, що все написане складене від священного писання, згідно з творами отців і вчителів східної церкви, рішеннями семи вселенських соборів. І хоч за змістом у творах братчиків немало нового, продиктованого вимогами тогочасного громадсько-політичного життя, ідеологічної боротьби, а підбір проблем і характер інтерпретацій патристичних учень зумовлювався злобою дня, однак суспільна свідомість фіксує не новизну, а слідування традиції. Вважалося, що істина цілком і повністю викладена в священному писанні і витлумачена отцями, тому, чим давніше, тим істинніше, все нове — лише псування, збочення, відхилення відк істини. Цим, зокрема, і пояснюється той факт, чому вітчизняні мислителі періоду Київської Русі, XV — XVI ст. зверталися не стільки до сучасних, скільки до найбільш ранніх християнських авторів. ' Ідеї неоплатонізму, властиві християнським авторам, зокрема, еманативність божества, його світлова символіка, незбагненність і непізнаванність суті і даності енергії або її явищ, ієрархічність небесних духовних сил тощо, були популярними і в творах братчиків. Найвищим авторитетом у питаннях про суть єдиного бога, його множинності в троїці, властивості іпостасей, зокрема суб'єкта в Христі, що обговорювалися в зв'язку з догматичними дискусіями про походження св. духа, був Діонісій Ареопагіт. Тогочасні автори, як видно з полемічних творів братчиків, використовували передусім твори Діонісія Ареопагіта «Про божественні імена» та «Про небесну ієрархію». У питаннях етики, внутрішніх стосунків у християнській громаді — а ці питання у вітчизняній культурі завжди посідали першорядне значення — перевага віддавалася Йоану Златоусту. Такі праці, як «Про священ-ство», «Маргарит», були видані в Острозі, «О воспитании чад», як уже зазначалося,--у Львові, а на початку XVII ст. значна кількість інших творів — у Києві. При розгляді проблем самопізнання і морального самовдосконалення, душі і свободи волі братчики у своїх творах зверталися до отців-каппадокійців Василія Великого, Григорія Назіанзина, Григорія Нісського, а також Максима Сповідника, Єфрема Сірина, Йоана Лествичника. Особливою повагою після Діонісія Ареопагіта користувався Йоан Дамаскін, «Діалектика» якого використовувалась як підручник у братських школах, і Братчики поширювали в списках і видавали твори не лише отців східної церкви, а й греко-візантійських авторів пізнішого періоду, рукописи яких надходили з Афону, котрий в часи іноземного поневолення південних і східних слов'ян був визначним ідейно-культурним центром. До них належав і твір святогорця, можливо, українського походження Фікари «Вертоград душевний». Розвиток суспільного та ідейного життя на Україні в розглядуваний період був тісно пов'язаний з розв'язанням проблеми вибору дальшої історичної долі її народу. Прагнення різних соціальних сил щодо цього були далеко неодназначними, залежно від успіхів народно-визвольного руху ними на перший план висовувались то одні, то другі варіанти. Навіть такі діячі, як Йов Борецький і Петро Могила, виявляли певні хитання у сторону унії. Ще більшою мірою трагедія народу, в якого відбирали свою і нав'язували чужу віру, мову, культуру, пройшла через особисту долю інших його синів, до яких належали Транквіліон, Смотрицький, Сакович. Намагаючись зблизити вітчизняну духовну культуру із західноєвропейською, підняти її філософський рівень, вони виявились нестійкими у вірі, прийняли унію й католицизм, а Смотрицький і Сакович навіть писали спрямовані проти православ'я полемічні трактати. Якою б не була особиста мотивація цього переходу, вона відбивала нестійкість і коливання середньої шляхти, інтереси якої згадані мислителі відображали. Жоден із них після переходу в унію не зміг написати нічого значного. А створене ними в попередні роки продовжувало жити і функціонувати в духовній культурі східнослов'янських народів. Тому оцінювати їх слід, виходячи з реального внеску в цю культуру. Твори, які писали вчителі братських шкіл та вчені, що групувалися навколо них, призначалися для простого народу. В них відображалися його інтереси, прагнення, ідеали, світосприймання. З розвитком шкільництва, полеміки і пов'язаної з нею публіцистики все очевиднішою ставала недостатність їх філософських основ, опори на біблійні образи і поняття, твори представників східної патристики. Наявні в творах братчиків реформаційні, а згодом і гуманістичні ідеї не змогли конституюватися в цілісні етапи не лише через незрілість буржуазних елементів, а й через нерозвиненість теорії абстрактного мислення, його форм і методів, логічних оцерацій, натурфілософських і метафізичних уявлень. Потреби розвитку вітчизняної філософської думки, запити ідеологічної боротьби привели братчиків до усвідомлення необхідності оволодіння філософською зброєю противника, тобто вивчення, переосмислення, засвоєння здобутків західноєвропейських учених і мислителів. Уже перші кроки на цьому шляху дали підстави значно підняти рівень вітчизняної філософської культури, розширити спектр опрацьовуваних проблем. Разом з тим ці кроки не завжди були вдалими, оскільки те, що вивчалось, часто не переломлювалось через східнослов'янську культурну традицію і не засвоювалось. Однак досвід проб і помилок сприяв мислителям наступних поколінь обрати правильний шлях — синтезу латинської і греко-сло-в'янських культурних традицій, вироблених середньовіччям, тобто двох основних тогочасних типів європейської культури. Це був необхідний етап у розвитку нового світогляду. Він і став предметом розв'язання діячів Києво-Могилянської академії. 7. Учений гурток друкарні Києво-Печерської лаври На початку XVII ст. значно зростає активність православної церкви в суспільному та ідейному житті України. Православна церква намагається перебороти реформаційні тенденції в братствах, що породжувалися соціально-економічними й культурно-історичними обставинами на Україні й посилювалися під впливами реформаційних рухів у Білорусії, Литві, Польщі та на Заході Європи. Церква бореться з прагненням братств до автономії. Оскільки всі ці заходи спрямовувалися на зміцнення церкви, в тому числі і в її боротьбі проти реформаційних рухів та ідей, деякі дослідники обґрунтовують висновок про наявність у цей час на Україні православної контрреформації. Однак на початку XVII ст. не вона була визначальною в комплексі ідей, які висувалися представниками православної церкви. Адже на їх суті не могло не відбитися передусім те, що основна загроза церковному віровченню, її майновому і суспільному статусу походила з табору католиків і уніатів. Прогресивні церковні діячі все ширше приєднувалися до тієї ідейної боротьби, яку розпочали письмен-ники-полемісти Острозької академії і братств, відображаючи запити і потреби народно-визвольного руху. Ідейне обгрунтування необхідності єднання всіх сил українського і білоруського народів для відсічі іноземним загарбникам та їх ідеологічній експансії, захист і розвиток власних культурно-історичних традицій, визначення дальшої історичної долі України становило одне з невідкладних завдань цієї боротьби. У розв'язанні цих завдань серед культурних і церковних діячів України початку XVII ст. особливо помітна роль Єлисея Плетенецького. Син дяка Львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина, він з молодих років був тісно зв'язаний з братським рухом і боротьбою проти унії. У 1596 р. Є. Плетенецький брав активну участь у Брестському православному соборі. Посівши 1599 р. посаду архімандрита Києво-Печерської лаври, він розгорнув значну культурно-освітню діяльність: засновував школи, сприяв організації школи Київського братства, учням якої науки і «познання розньгх диалектов, як и вьі-розуменя писма божественого жичил и о дидаскалі искусньїи старался» 221. Сучасники характеризують його як «учоньїх людей прибежище, науки любячих про- мотора и школ на розньїх м'Ьсцах зичливого фундатора» 222. Скориставшись допомогою козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним, Є. Плетенецький повернув лаврі великі земельні володіння, відібрані в неї польським королем Сигізмундом III і віддані уніатам. На одержані лаврою прибутки він купує в Стрятині «припалую пьілом» друкарню Балабанів і засновує паперову фабрику в Радомишлі. Навколо друкарні Плетенецький згуртовує найпрогресивніших культурних і церковних діячів тогочасної України, які не лише були людьми освіченими, знали по кілька мов, а й мали значний досвід полемічної боротьби. У цей гурток входили Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памво і Стефан Бе-ринди, Тарас Земка, Олександр Митура, Гавриїл Дорофієвич, Філофей Кизаревич, Йосиф Кирилович та ін. У його роботі брав участь і Йов Борецький. Це були люди різноманітної діяльності, письменники і мислителі, поети і богослови, перекладачі, коректори і гравери. Вони активно продовжували традиції острозького гуртка вчених, підтримували тісний зв'язок з братськими школами. Зокрема, перша надрукована ними книга «Часослов» (1616) служила навчальним посібником «яко да испьлнится требование еже о оучилищех в православном град* Кієв* и в про-чіих» 223. Діяльність вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври, який почергово очолювали Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Петро Могила, сприяла перетворенню Києва у центр політичної та ідеологічної боротьби проти польської шляхетсько-католицької експансії. З нею пов'язаний певний етап у розвитку культури, самосвідомості, філософського мислення українського народу, зокрема рух від патристики до схоластики і гуманістичних ідей.  Концепція вищості церковної влади над світською звернена у Могили до сучасності, вона розвінчувала ворожу для українського й білоруського народів владу польського короля. Могила належав до тих небагатьох тогочасних мислителів і політиків, які, осмислюючи можливі історичні повороти народно-визвольної боротьби, її мету й віддалені перспективи, думали і про майбутню українську державність. Вони пов'язували її створення з іншими державами, де панувало православ'я, і, отже, всупереч твердженням буржуазних націоналістів, бачили цю державу поза межами Польщі і незалежною від неї. Очевидно, саме в цьому контексті П. Могила звертався до розвитку традиційної в слов'яно-грецькому православному ареалі й ворожої католицизму ідеї зверхності влади світської держави, роздумував над її сутністю і функціями, а також над проблемою ідеального православного володаря. Ці ж проблеми приваблювали і західноєвропейських гуманістів, які свої погляди викладали в різноманітних напученнях королям, в перекладах і коментарях творів про державу античних авторів. Особливою популярністю серед гуманістів користувався твір-напучення Агапіта-дия-кона царю Юстиніану, відомий в літературі як «царський сувій». Ймовірно, що й Могила надавав йому великого значення, оскільки в 1628 р. вперше сам переклав його з грецької на слов'яно-руську мову і видав з власною передмовою 243. Ідея сильної, автократичної політичної влади, наявна у книзі Агапіта, була в період утворення централізованих національних держав багато в чому співзвучною гуманістам. «Царь властію же досто-инства подобен иже над всьми богу, не имат на земли себе вьісочайшаго» 244, отже, його влада є вищою від влади церкви. Ідеальний володар постає тут і як сильний проти ворогів батьківщини і як гуманний щодо підданих: «честно вт>правду єсть ваше царство, яко над супостатьі оубо показує власт, послушньїм подает чело-вьколюбие» 245. Звертаючись до перекладу твору Агапіта, Могила, як і західні гуманісти, мріяв про той час, коли згідно з Платоном, державами будуть керувати освічені й мудрі царі — філософи, «егда или філософи царствовати будут или царіє філософствовати» 246. Мудрість володаря повинна виявлятись у керуванні зовнішньою і внутрішньою політикою держави, особливо у створених ним законах і непохибному їх дотриманні. Ідея свавільного і всевладного царя — тирана, непідвладного жодним законам, подібного до східних сатрапів, не приваблювала високоосвіченого перекладача твору Агапіта. Володар, законодавець, сам мусить бути взірцем виконання як громадянських законів, так і моральних норм, пам'ятаючи, що «суще-ством оубо гьлеси равен єсть всякому че-ловтжу» 247. Велич царя, пошана до нього може грунтуватись лише на його власних діяннях, гідних сильної, мудрої, освіченої людини, а також історичної пам'яті народів, її основою не повинні бути злочини, страх або благородне походження. Гуманістам імпонувала наявна в творі Агапіта ідея про рівність усіх перед богом, державними законами, судочинством, що йшла від раннього християнства. їй протиставлялась існуюча нерівність аристократів і простолюду, багатих і бідних. У перекладеному Могилою творі доброчесність ставиться вище благородного походження: «о прародителном благородій ни-ктоже да величается: бреніе бо имут вси роду праотца: и иже вт> порфир-ь и виссе хвалящийся и иже в недузт> и нищить мучающійся и иже діадимою обличенніи и иже перед домом повержени. Тьм же да не о прт>стнем хвалимся родт>, но о бла-гости да почитаємося нравом» 248. Основою діяльності царя повинне бути піклування про спільне благо держави і піддан-них, тому він всіма засобами повинен карати зло і винагороджувати добро: «яко же око всажено єсть тт>лу, тако царь мі-рови присьтавися от бога данньїй в-ь по-гагьшенство полезньїх. Достоит оубо тому якоже о своих оудьх, тако о всьх человт>-цех промишляти, да преспгвают в добрих, а не претикаются в зльїх» 249. Створюючи образ ідеального православного володаря, П. Могила думав про ту майбутню державу на Україні, якою він буде керувати. Роздуми П. Могили про цю державу ще не набули достатньої чіткості та завершеності. Але безперечна не лише їх наявність, а й пов'язаність з народно-визвольною боротьбою українського народу, яка в 20—30-х роках XVII ст. також була далекою від завершення, і це утруднювало можливість чіткого теоретичного виразу її кінцевого результату.  Прагнучи піднести самосвідомість українського і білоруського народів у їхній визвольній боротьбі, Могила звертається до давньоруської історії, звеличує давньоруських героїв — князів і місцевих святих, особливо князя Володимира, реставрує давньоруські святині — Десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Софіїв-ський собор. Як свідчать його «Власноруч-ньіе записки», він широко використовує тогочасну народну культуру, зокрема, записує, осмислює і перетворює на знаряддя антикатолицької полеміки народні оповіді про чудесне. Полемізуючи навколо відправлення церковних тайн, обрядів і церемоній у «Літосі», Могила виявляє ґрунтовні знання історії народних звичаїв і обрядів і робить спроби генетично пов'язати з ними церковні обряди. Представники вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври проклали більш широкий шлях до використання світських наук (філології, історії), осмислення суспільного буття і народної культури, ніж їх попередники. Завдяки їхнім творам у філософській думці України міцніють гуманістичні ідеї. Ними ставиться завдання оволодіти досягненнями західноєвропейської науки і філософії на основі вітчизняних культурних традицій. З цією метою і була створена Києво-Могилянська академія.