2 Марксистські традиції в дослідженні сутності людини і його співвідношень із суспільством у радянській філософії

Марксистський погляд на природу людини ґрунтувався на декількох фундаментальних принципах. До їхнього числа можна віднести такі:

· принцип діалектичної плинності, мінливості буття і людини;

· принцип діяльної сутності людини;

· принцип соціально-історичної детермінованості людської природи,

· примат матеріального над ідеальним.

Прийняття як вихідних передумов перших двох принципів ріднить марксизм із прагматизмом і деякими вченнями кінця XIX - початку XX ст. Марксизм, як і прагматизм, відкидає будь-яку позачасову, позаісторичну сутність людини. Людина в ході історії сама створює матеріальні і духовні передумови свого життя. Це відбувається в ході активної взаємодії людей з навколишньою природою, у ході діяльно-практичного формування людиною самої себе і свого середовища.

У тлумаченні природи людини марксизм виступив проти механіцизму і натуралізму, з одного боку, і проти ідеалізму, з іншого. Життя будь-якого індивіда завжди вбудована в конкретно-історичну ситуацію і реальну соціальну структуру. Суспільне буття людей визначає їх свідомість, їх мораль, їх політичні, релігійні і філософські погляди. Людина історично мінлива, але ця мінливість зумовлена тими процесами і тими відношеннями, що спостерігаються в матеріальному житті людей. Але людина зовсім не маріонетка в руках анонімних соціальних сил і інститутів, вона здатна і повинна бути творцем історії, що за допомогою творчої праці перетворює світ. Напрямок цієї перетворюючої діяльності заданий невблаганними законами історії, соціально-економічним прогресом. Якщо активність особистості збігається з «вектором руху передових сил історії», то вона виявляється здатною до історичної творчості і революційно-перетворюючої діяльності. У підсумку історія виступає наче б то в двох вимірах - як об'єктивний, природно-історичний процес і як соціокультурна творчість мас, як самодіяльність народу.

Прогрес людської свободи пов'язаний з нагромадженням і матеріальних, і духовних передумов. У міру того, як люди ставлять під свій контроль сили природи і стихійні процеси в суспільстві, розширюється і людська свобода. Вона не протистоїть необхідності, світу речей і об'єктивованих соціальних відносин, тому що свобода є здатністю людини до покладення цілей відповідно до пізнаної необхідності.

Хоча Маркс, Енгельс і Ленін постійно підкреслювали обумовленість буття людини соціальними умовами, проте поняття свободи індивіда відіграє в марксизмі виняткову роль. Це пов'язано з двома обставинами. По-перше, з тим, що марксизм заперечує абсолютну, позачасову сутність людини, по-друге, з тим, що він закликає до активної боротьби проти усіх форм відчуження людини. Аналіз Марксом сутності відчуження в умовах капіталістичного суспільства дотепер не втратив своєї актуальності.

Теза Маркса про те, що сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду, у своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин. Цю тезу варто розуміти з урахуванням того, що система суспільних відносин, у свою чергу, не є щось застигле, раз і назавжди дане й абсолютно непідвласне людині. І якщо соціальна система спотворює, деформує особистість, якщо вона поневолює її, позбавляє доступу до творчості і самореалізації, то така система підлягає революційному перетворенню. У своєму аналізі соціальної системи, що існувала у XIX ст. Маркс прийшов до висновку, що їй властивий стан відчуження конкретного індивіда у всіх сферах його життєдіяльності - відчуження людини від праці, від продуктів його діяльності, від своєї власної родової сутності, від держави, від інших політичних, релігійних і соціальних інститутів. Засоби виробництва і виробничі відносини панують над виробником. Праця людини перестає бути вільною, творчим самовиразом, грою його фізичних і духовних сил.

Людина виявляється перед небезпекою втратити свою незалежність і свободу відносно держави, церкви, концернів, організацій і т.ін., які, виступаючи у своїй абстрактній всезагальності, лише насилують окремого індивіда, якщо той активно не захищається. Вершиною всієї цієї аргументації є теза про те, що конечна фаза революційно-перетворюючого процесу - це перехід до об'єктивної свободи, а загальна необхідність діалектичного розвитку перетворюється в індивідуальну свободу конкретної людини.

Людина - істота соціальна, тому що саме соціум формує людські якості (на відміну від природно-біологічних). Разом з тим люди включені в потік історичного часу й у силу цього є істотами історичними, що змінюються разом з історією. Але людина - не тільки об'єкт соціально-історичного прогресу, у ній закладена можливість бути суб'єктом історії, що діяльно створює себе саму і свій світ. Активність і творча могутність людини зростають по мірі того, як люди стають усе більш реальними суб'єктами історії. Від чого залежить і чим обумовлюється творчий потенціал особистості? Його джерело - у природі праці, у сутності практично-критичної діяльності людей, на думку представників марксистської філософії.