42) Сутність філософських поглядів Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831) готувався до кар’єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології під впливом французької революції приділяв велику увагу соціальній філософії. Разом з Шеллінгом вивчав Платона і Канта. Пізніше видавав з ним “Критичний філософський журнал”. Працював домашнім учителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соціальної ролі християнства. З 1801 р. після захисту дисертації розпочинає в Йєнському університеті викладацьку діяльність. Перша з фундаментальних праць “Відмінність між системами Фіхте і Шеллінга” (1801) зробила його відомим. Філософська позиція Геґеля склалася на підставі критичного ставлення до своїх попередників, передусім Фіхте і Шеллінга. Але певна залежність від них, зокрема Шеллінга, не перешкодила Геґелю в створенні оригінальної філософської системи, яка за своєю фун­даментальністю не поступалася кантівській, та мала істотну змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями. З моменту видання “Науки логіки” Геґель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті. За його життя було видано “Феноменологію духу” (1807), “Науку логіки” (1812–1816), “Філософію права” (1821), “Енциклопедію філософських наук” (1817, 1827, 1830). Після смерті Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: “Лекції з історії філософії”, “Філософія історії”, “Лекції з естетики”, “Лекції з філософії релігії”, що увійшли до 18-титомного зібрання його творів. Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Геґеля було створення “системи філософії”, яка б охоплювала усю сукупність людсь­ких знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. Оскільки розробку філософської системи Геґель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Геґель відходить від шеллінгової “філософії тотожності”. Геґель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб’єкта і об’єкта пер­винною формою їх буття є фундаментальною помилкою. Поняття “тотожність” порожнє без протиставлення йому поняття “відмінність”: розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Геґеля “істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама з собою”. В “Енциклопедії філософських наук” Геґель називає свою філософську систему “абсолютним ідеалізмомо”, а вихідним поняттям своєї системи подає “абсолютну ідею” – перший початок або субстанція усього існуючого. Саме на основі цього поняття Геґель спробував охопити весь універсум, природний та духовний світ. Абсолютна ідея Геґеля розглядається як всезагальне родове начало усього існуючого. До Геґеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб’єктивні форми мислення. Геґель, не заперечуючи існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її формальною логікою – “наукою про елементарні форми і закони правильного мислення”. Він намагається надати логічним формам об’єктивного тлумачення, розглядаючи їх як форми розгортання живого, реального змісту дійсності, форми розвитку змісту світу і пізнання. Тому й ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого. Геґель поділяє свою логіку на об’єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб’єктивну – вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Уся логіка, на його думку, має об’єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Наука про буття, за Геґелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Наука про сутність доводить, що кожний предмет має дві властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим – єдині, дає змогу розуміти предмет як ціле. Але таке ціле скоріше постає не у вигляді чуттєво фіксованих властивостей речей, а у формі зв’язків, що поєднують усі їхні властивості та елементи. Сутність, за Геґелем, і є таким зв’язком, який, сягаючи граничних проявів предмета, ніби стягує його в ціле, постаючи єдністю протилежностей (границь предмета), тобто – суперечністю. Саме такий внутрішньо супереч­ливий, проте цілісний за змістом зв’язок і покладений, за Геґелем, в основу будь-якого поняття. Поняття в такий спосіб, постає найбагатшою формою фіксації змісту дійсності. Логіка Геґеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Геґелем рухом самої об’єктивності. Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається в розвитку пізнання від чуттєвих форм до розумових, тобто шляхом переходу від однобічних абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. При цьому ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза – антитеза – синтез. Тріадичність – це принцип геґелівської філософії, випливає з його діалек­тичного методу. Геґель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Він зміг довести, що усі загальні поняття взаємопов’язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого. У логічному русі понять, що збігаються із розвитком самої дійсності, Геґель відрізняв два рівні: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємні переходи, та розумову діалектику, яка уміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Геґеля. Узагальненим виразом розумової діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення. Учення Геґеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в його антропо-соціальній філософії, ідеї якої розвинені у “Філо­софії духа” та викладені в лекціях: “Філософія історії”, “Філософія релігії”, “Історія філософії”, “Естетика”, “Філософія права”. За традицією тріадич­ності розвиток “духу” розглядається Геґелем у трьох формах: суб’єктивний дух, об’єктивний дух та абсолютний дух. Вчення про суб’єктивний дух Геґель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є “душа”, або “дух в собі”. Розвиток душі представлений у вигляді тріади: “природна”, “чуттєва” та дійсна душа. Висвітлення “природного розвитку” душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духу, предметом якої є “свідомість”, або “дух для себе” в його відокремленні і відношенні. Це най­значу­щіший розділ учення про суб’єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв’язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є “дух як такий”, або “дух як суб’єкт для себе”. Істотна новизна цієї частини учення пов’язана з тлумаченням “єдності теоретичного і практичного духу” як “дійсно вільної волі”, в якій втілений “вільний дух”. У вченні про “об’єктивний дух” (філософія права) Геґель дає своє розу­міння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Геґель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб’єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Геґель розкриває в моралі та моральності як праві суб’єктивної волі. При цьому свої погляди він зіставляє з тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення у контексті соціально визначеного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку мо­рального духу Геґель вважає родину, громадянське суспільство та державу. Важливу роль в своїй системі філософського знання Геґель відводив істо­рії філософії, оскільки вважав, що саме філософія постає концентрованим виразом духу історичної епохи. Геґель вперше вніс в історію філософії ідею поступового розвитку. На відміну від своїх численних попередників, він наполягав на тому, що не можна відкидати попередні філософські учення, а потрібно розглядати їх як поступове історичне накопичення людським пізнанням елементів абсолютних, тобто неспростовних знань. Кожне окреме учення він розглядав як щабель такого сходження, а тому розглядав його як ретельне розроблення якоїсь окремої філософської категорії. Загалом же утворювалась та система категорій, яка потім у логіці набувала характеру виразу глибинної необхідності розвитку світу і мислення. У таких міркуваннях проявився грандіозний задум звести усе історично накопичене знання до єдиної системи знань, і як самий задум, так і його реалізація не можуть не викликати захоплення. Проте, зводячи історичний рух філософії і пізнання лише до опрацювання окремих елементів майбутньої системи, Геґель істотно спростив як реальну історію пізнання, так і історію філософії. Загалом у філософії Геґеля проявились водночас як позитивні здобутки філософської думки, так і її серйозні прорахунки. Захоплення логікою пере­творило його філософію на цілу низку невиправданих тверджень, в створенні яких потреба провести логічні зв’язки відігравала вирішальну роль, а реальний зміст при цьому інколи приносився в жертву. Проте бажання подати дійсність єдиною, пов’язаною динамічним рухом і розвитком, в яких людське мислення постає проявом цих останніх і до певної міри їх переднім фронтом, становить незаперечну заслугу філософа. А результат такого подання й досі залишається неперевершеним взірцем, що демонструє можливості людської думки.