- •Аналіз поняття «світогляд»
- •2. Основні структурні компоненти світогляду
- •2. Філософія. Її предмет і функції.
- •Філософія як теоретична основа світогляду.
- •5) Специфіка давньоіндійської філософії.
- •6) Процес становлення і сутність старокитайської філософії.
- •7) Процес становлення і сутність старогрецької філософії.
- •8) Місце і роль античної філософії в історії світової філософії.
- •9) Сутність і специфіка філософії досократичного періоду античності.
- •10) Філософські погляди представників Мілетської школи.
- •11) Філософські погляди представників Елейської школи.
- •12) Суть і специфіка філософії класичного періоду античності.
- •13) Сутність філософії Платона.
- •14) Роль Аристотеля в розвитку філософії.
- •15) Сутність і основні положення елінського періоду розвитку античної філософії.
- •16) Порівняльний аналіз проблеми людини в філософії Стародавньої Індії, Стародавнього Китаю й античної філософії.
- •17) Порівняльний аналіз вирішення проблеми буття в античній і в філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.
- •18) Теоцентричний характер філософії середніх віків.
- •19) Аналіз проблеми реалізму і номіналізму (філософській і релігійний аспекти).
- •20) Сутність і основні положення Августина Блаженого.
- •21) Сутність і основні положення філософії Фоми Аквінського.
- •Теорія двох істин
- •Докази існування Бога
- •22) Схоластика: поняття, сутність, етапи розвитку.
- •Загальна характеристика
- •Періоди схоластики
- •23) Епоха Відродження як самостійний етап розвитку світової філософії.
- •24) Загальна характеристика епохи Відродження.
- •25) Гуманістичний характер філософії епохи Відродження.
- •26) Внесок Леонардо Давінчі в розвиток філософії естетики.
- •27) Філософські погляди Миколи Кузанского.
- •28) Сутність наукової революції 17 століття.
- •29) Філософські погляди Френсиса Бекона.
- •Теоретичне обгрунтування емпіризму
- •Чотири ідоли
- •Істинний метод пізнання за Беконом
- •Основні здобутки
- •30) Загальна картина філософських поглядів Рене Декарта.
- •Теорія пізнання
- •Бог та метафізика
- •31) Філософські позиції б. Спінози. Розвиток філософії Спінози
- •32) Філософські погляди Лейбніца.
- •33) Філософські позиції Берклі.
- •34) Філософські позиції д. Юма.
- •35) Філософські позиції Локка.
- •36) Філософські позиції Гобса.
- •Природний стан людей
- •Етика Гоббса
- •Погляди на державу
- •37)Основні положення механістичного характеру філософії 18 ст.
- •38) Загальна характеристика філософії Просвітництва.
- •39) Загальна характеристика філософії Канта.
- •40) Філософські погляди Фіхте.
- •41) Філософські погляди Шелінга.
- •42) Сутність філософських поглядів Гегеля.
- •43) Загальна характеристика філософських поглядів Фейєрбаха.
- •44) Політичні, соціально – економічні та наукові передумови зародження марксизму, 45) Основні положення матеріалістичного розуміння історії Маркса.
- •46) Сутність діалектики Енгельса.
- •47) Причини, умови виникнення некласичної філософії.
- •2.2. Вихідні принципи та особливості "першого позитивізму" (о. Конт, г. Спенсер, Дж. Мілль)
- •48) Філософські погляди Шопенгауера і Ніцше.
- •49) Основні положення психоаналізу Фрейда.
- •50) Філософські погляди с. Керкегора.
- •51) Загальний аналіз екзистенціальної філософії.
- •52 Порівняльний аналіз філософських поглядів Камю і Сартра.
- •53) Сутність позитивізму та неопозитивізму
- •54) Сутність сучасної релегійної філософії.
- •55)Проблема людини у філософії 20 ст. Німецька філософська антропологія хх ст. М. Шеллер, г. Плеснер, а. Гелен, е. Кассірер про природу людини і його місце у Всесвіті
- •2 Марксистські традиції в дослідженні сутності людини і його співвідношень із суспільством у радянській філософії
- •3 Проблема людини в психоаналітичній антропології
- •4 Екзистенціалізм: існування людини і його сутність. Проблема свободи і відповідальності, життя і смерті в працях а. Камю, ж.П. Сартра
- •4 Проблема людини в сучасній релігійній філософії
- •56) Процес зародження, становлення філософії в Київській Русі
- •57) Сутність і значення діяльності письменників-полемістів для розвитку філософської думки в Україні.
- •58) Сутність різнобічної діяльності братств.
- •59) Особливості філософської проблематики Києво-Могилянської академії.
- •60) Філософська і просвітницька діяльність Феофана Прокоповича.
- •61) Сутність вчення Сковороди про буття, пантеїзм, «сродну працю», «філософію серця» і людину.
- •62) Місце філософії Сковороди в історії української філософської думки.
- •63) Проблема людини і нації в творах Костомарова, Куліша, Шевченка.
- •64) Філософські погляди Юркевича.
- •65) Аналіз філософських поглядів Шевченка, і. Франка, м. Драгоманова.
- •66) Аналіз філософських поглядів д. Чижевського.
17) Порівняльний аналіз вирішення проблеми буття в античній і в філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.
18) Теоцентричний характер філософії середніх віків.
Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності «за образом і подобою» духу. В цьому плані людина феодального суспільства постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотвореною» (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть-власність феодала становили передусім (і безпосередню) люди, або, як було прийнято тоді висловлюватися, — «душі». Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як «зовнішню видимість» більш фундаментальної реальності — духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі й суто «земних», проблем середньовічна людина шукає у сфері духу. На цьому «ґрунті» і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим (так би мовити, «найконцентрованішим») втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов'я) підноситься за цих умов на рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує «неістотними» тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найзначущіші. «Нема різниці поміж юдеєм та гелленом», «нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Подібні твердження заперечують традиційні (кровноспоріднені, антропологічні тощо) критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають «ключ» для нового (духовно-особистісного) «прочитування» книг Старого Заповіту. Згідно з міркуваннями, що їх знаходимо насамперед у посланнях апостола Павла, юдеї, які (за Старим Заповітом) спершу були «обраним народом», неправильно зрозуміли Божу «благу звістку», тлумачили її як закон, «букву» (буквально-текстуально), а не як дух. Тому юдеї, мовляв, і втратили свою «обраність», тому й знадобилися Новий Заповіт і новий «обраний народ» —християни, які не знають «ні юдея, ані геллена», тобто «обраність» яких визначається їхньою духовною, а не «тілесною» (кровноспорідненою, етнічною і т. п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє. Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином «двоїстого» буття. Передусім — це «справжній» (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи «тварною» (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово «непорівнянні» (реальність була притаманна виключно духовному, «божественному» буттю, що ж до «земного» світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з... «ніщо»), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й наднаціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх «контактів». Ірраціоналістична «несумірність» земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому «апофатичному» (негативному) богослов'ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александрійської школи. Будь-яка спроба «позитивного» пізнання божественного буття, міркує у зв'язку зі сказаним Климент Александрійський, наштовхується на межі мислительних і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж наша може висловити лише те, що визначене, має межі, форму та ін. Внаслідок цього, робить висновок Климент, єдино «позитивною» позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінченне, сягаюче за межі будь-якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай маловизначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осяваючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі. Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про «первородну гріховність» людини і шляхи її подолання («спасіння»). Таке «спасіння» неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. «Спасіння» можливе лише через посередника, який «чудесним» способом поєднує в собі непримиренні протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос — «син Божий і людський», який є однією з іпостасей божественної «триєдності» (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті. Інакше кажучи, щоб «спасти» людство, Бог сам має «стати людиною», не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть — «смертію смерть поправши». Таким чином, у христологічній тематиці «покутування» і «спасіння» крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: «спасіння» людині не просто «дарується», воно здобувається людськими стражданнями, людськими життям і смертю.