32.Об’єкт та суб’єкт пізнання.

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання. Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання. Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження. У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки. 

33.Суперечності емпіризму та раціоналізму.

Деякі питання побудови суспільної наукової теорії були поставлені вже у філософії Нового часу, отримавши своєрідне вираження в дихотомії емпіризму та раціоналізму. Не можна, однак, ототожнювати емпіризм з емпіричним рівнем пізнання, а раціоналізм — з теоретичним.

Обидва напрями вирішували проблеми побудови саме теорії, але представники емпіризму, з одного боку, розробляли теорію досвідного пізнання, з іншого ж — намагалися вирішити проблему побудови наукової теорії як такої, взявши за вихідний пункт людський досвід. Раціоналісти ж відповідно вихідним пунктом побудови наукової теорії розглядали не досвід, а "природне світло людського розуму", раціональне начало, зосереджуючи свої зусилля на розробці теорії раціонального пізнання.

Обидва ці напрями в ході подальшого пізнавального процесу виявили свою абстрактність і однобічність. Однобічність зумовлена передусім абсолютизацією кожним із цих напрямів ролі одного з джерел людського знання і абстрагуванням від іншого чи принаймні його недооцінкою. Емпіризм гіпертрофує значення чуттєвого індивідуального досвіду у пізнанні, залишаючи в тіні раціональне начало останнього. Раціоналізм же, навпаки, нехтує пізнавальними можливостями людського досвіду і перебільшує роль інтелектуальних начал. Однобічність і емпіризму, і раціоналізму виявилась також у нерозумінні ними значення людської предметно-перетворюючої життєдіяльності як основи і рушійної сили пізнання. У раціоналізмі відрив пізнання від життєвого світу людей виявився наочніше. Цей самий недолік характерний, однак, і для емпіризму. Адже чуттєвий досвід індивіда, на якому грунтується емпіризм, — лише одна, до того ж неосновна, форма життєдіяльності. Перебільшуючи ж її роль, емпіризм тим самим протиставляє її всім іншим різновидам практичної життєдіяльності людей, стає неспроможним зрозуміти значення останньої в цілому.