17. Український консерватизм. В. Липинський «Листи до братів-хліборобів».

Украї́нський консервати́зм (також Теорія українського монархізму) — політична та ідеологічна теорія та доктрина, специфічний український варіант консерватизму, розробленийВ'ячеславом Липинським (сам Липинський називав цю теорію "українським гетьманським націоналізмом") та, частково, Павлом Скоропадським у 20-х рр. 20 століття.

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього — це всі громадяни держави. Націоналізм Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.

Суттєвим внеском Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою:

• «демократія»

• «охлократія»

• «класократія»

Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) за­безпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграр­ної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх укра­їнських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією. В.Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Вчений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одну і через які проходять у своєму житті всі нації .У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас відзначає її абсолютну нездатність до праці політичної.

У «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.

Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати» 

В.Липинський з історичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла»