14. Громадський соціалізм м. Драгоманова.

Михайло Драгоманов (1841-1895) походив із сім'ї дрібнопомісного українського дворянина з м. Гадяча Полтавської губернії. Серед діячів громадівського руху йому належить визначне місце. Ще студентом Київського університету він включився в діяльність громад, працюючи вчителем недільної школи. З відродженням громадівського руху на початку 70-х років XIX ст, він, як відомий історик, фольклорист, філософ, літературознавець і публіцист, продовжував активну громадську роботу.Працюючи в Європі, М. Драгоманов все більше переконувався в тому, що разом із національно-культурними справами українські патріоти мусять турбуватися і про соціально-економічні інтереси народу.

Свою громадсько-політичну і наукову діяльність М. Драгоманов підпорядковував одній меті — перетворити Батьківщину на передову європейську країну як за соціально-економічним становищем народу, так і за політичним статусом української влади. Щоб цього досягти, вважав він, ніколи не вистачить лише культурницької роботи, тим більше за умов, коли царизм цьому енергійно перешкоджав. Щоб подолати імперський спротив, потрібно опертися на підтримку народу, який ще не має достатнього рівня культури й освіти, але готовий повірити і піти за патріотами, якщо вони поєднають національно-культурні вимоги із соціально-економічними потребами народу і втілять їх у «громадівському соціалізмі».

Михайло Драгоманов не копіював погляди європейських соціалістів. Він мав переконання, що потрібно ліквідувати приватну власність на землю та підприємства, передавши їх у власність сільських і робітничих громад. Отже, його «громадівський соціалізм» мав ґрунтуватися на колективній власності виробничих об'єднань — громад. Відносини українського народу з іншими народами М. Драгоманов розглядав з позицій федераліста. Він не виступав за відокремлення України від Росії. Одночасно Драгоманов розумів, що сильна централізована російська держава завжди обмежуватиме права особи. Тому він вважав за необхідне перебудувати Російську імперію на вільну федерацію автономних регіонів, у якій усі рішення приймалися б на місцевому рівні.

Цю федерацію М. Драгоманов уявляв так: вільні люди об'єднуються у вільні громади, громади — у федерацію громад у межах України, яка ввійде до федеративної спілки народів Росії, а потім — до федерації всіх слов'янських народів і 18  народів світу. Поки ж така вільна федерація громад і народів не створена, він закликав українських патріотів зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

15. Основні напрями української політології.

Політична думка Київської Русі репрезентована писаними пам'ятками, які припадають на X - XIII ст., такими як "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руська правда", "Повчання дітям", "Повість минулих літ". Центральне місце в суспільно-політичній думці цього періоду належить проблемі ідеального правителя та його влади. Князь уже від народження розглядався як потенційний носій державної влади. Важливе місце в системі політичних інститутів Київської Русі належало таким представницьким установам, як князівська рада. Істотне значення в політичному житті Київської Русі, особливо для її розбудови, мало введення київським князем Володимиром Великим християнства, яке сприяло централізації давньоруської держави, розширенню її міжнародних зв'язків.

Характерною ознакою суспільного життя козацтва був демократизм, що не могло не позначитися на формуванні тогочасної української політичної думки. Це знайшло своє яскраве підтвердження у Конституції П.Орлика. Головною ідеєю цього документа є ідея про право українського народу на вільне життя.

Політична думка України середини XIX ст. - Кирило-Мефодіївське товариство. У "Книзі буття українського народу", статуті товариства обґрунтовувалися політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства. Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: побудова слов'янської спілки християнських народів; знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Росії; поширення християнського суспільного ладу на весь світ. Піднесення політичної активності в українському суспільстві XIX ст. започаткувало формування концепції української самобутності, створило підґрунтя для політичного визначення нації, вироблення засад національно-визвольної ідеології, вказало перспективи розвитку українського суспільства. Українська політична думка XXст - чинником національного відродження є державна самостійність і політичний суверенітет України. Грушевський уважав, що логічним завершенням запитів національного розвитку будь-якої народності є проголошення суверенітету і незалежності.

Міжвоєнна доба - учені національно-державницького напряму, обгрунтовуючи для України концепцію національної держави і право народного самовизначення, спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху українського народу, його давніх демократичних традицій. Представники народницького і національно-державницького напрямів, розглядаючи український народ як окрему етнічно-культурну одиницю, що має спиратися на власні демократичні і романтичні традиції, водночас акцентували увагу на необхідності для України федеративних зв'язків з іншими народами, обстоювали демократичну форму правління. Представників консервативного і національно-державницького напрямів — об'єднувало розуміння національної ідеї як основи буття нації та її боротьби за незалежність, необхідності побудови суверенної і незалежної української держави.