9. Поняття про літосферу та рельєф. Класифікація форм рельєфу за розмірами. Закономірності планетарного рельєфу Землі.

Земна кора з верхньою частиною мантії до астеносфери називають літосферою. Літосфера горизонтально розділена на блоки – літосферні плити, які мають здатність переміщуватись і формувати рельєф.

Сучасний рельєф – сукупність форм земної поверхні різного масштабу. Він сформувався в результаті взаємодії внутрішніх і зовнішніх геологічних процесів.

Під дією внутрішніх ендогенних процесів сформувалися найбільші планетарні форми земної поверхні – материки і западини океанів, а також гірські країни і материкові рівнини, гірські хребти і міжгірні улоговини.

Сукупність різноманітних нерівностей земної поверхні в межах суші утворює рельєф суші. Основні форми земної поверхні суші це рівнинні та гірські країни.

Рівнини – ділянки суші з малими чергуваннями висот та однорідним, переважно горизонтальним заляганням гірських порід. Рівнини займають 57% площі суходолу. Розрізняють, низовини, до 200 м над рівнем моря, височини, від 200 до 500 м і плоскогір’я – вище 500 м. низовини нижче рівня моря називають западинами.

Гірські країни – високо підняті над прилеглими рівнинами ділянки земної поверхні, які відзначаються великими та різкими коливаннями висот. Вони займають 43% від площі суші. Форми поверхні різноманітні. Гірські хребти – ланцюх гір, що лінійно витягнутий на велику відстань і обмежений з обох сторін глибокими паралельними долинами. Гірське пасмо об’єднує ряд гірських хребтів. Нагір’я – гірська країна, де простягаються і поєднуються гірські хребти і високо підняті над рівнем моря рівнинні ділянки.

11. Основні закономірності і будови розвитку географічної оболонки

Географiчна оболонка мaє декілька чiтко виражених закономірностей. До найважливіших серед них належать: цілісність, ритмiчнiсть розвитку, горизонтальна зональнiстъ та висотна пояснiсть.

Цiлiснiсть геаграфiчної оболонки полягає в існуванні тісних взаємозв'язкiв мiж компонентами природи, що її складають. Змiна будь-якого одного компонента неминуче призводить до змiни iншиx, а також географічної оболонки в цiлому. Цiлiснiсть властива вciм природним комплексам. Проявлення цiєї закономiрностi забезпечується постiйним iснуванням системи кругообiгiв речовини й енергії в географiчнiй оболонцi.

Цiлiснiсть – найважливiша географiчна закономiрнiсть, на знаннi i враху­ваннi якої гpунтуються теорiя i практика рацiонального природокори­стування.

Ритмiчнiсть розвитку означає, що в географiчнiй оболонцi властива повторюванiсть у часi тих чи iнших явищ. У природi iснують ритми різної тривалостi – добовий, рiчний та багаторiчний, вiковий.

Добова ритмiка обумовлена обертанням Землi навколо своєї oci. Добовий ритм проявляється в зміні температури, тиску i вологостi повiтря, сили i нап­рямку вітру (денний i нiчний бриз), хмарності, панування припливів і від­ливiв, iнтенсивностi процесу фотосинтезу у рослин, поведiнцi тварин i т. iн. Рiчна ритміка - це передусiм зміна пiр року, що в свою чергу призводить до змін iнтенсивностi протiкання процесiв вивiтрювання гiрських порід, ґрунтоутворення, в особливостях погодних умов, режимi рiчок, фенологiч­ному розвитку рослин, у господарськiй дiяльностi людини. Вона зумовлена рiчним рухом Землi по орбiтi навколо Сонця, а особливо тим, що вісь обертання нашої планети нахилена до площини орбiти. Рiчна ритмiка найкраще виражена у помiрному поясi i дуже слабо – в екваторіальному.

Планетарною географічною закономірністю є широтна зональність ­закономірна зміна природних компонентів i природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів. Зональність обумовлена неоднаковою величиною сонячної радіації, що надходить на земну поверхню на різних широтах в зв’язку з кулястою формою Землі. Зональність найчiткiше виражена у проце­сах клiматоутворення, xapaктepi водних мас океану, розподiлi вод суходолу, поширеннi рослинностi, тваринного світу та ґрунтів.

Найбiльшi зональні складові географічної оболонки називають географічними поясами. Вони вiдрiзняються один вiд одного температурними умовами, загальними особливостями циркуляції атмосфери, грунтово-рослин­ного покриву i тваринного світу. Простягаються географiчнi пояси переважно в широтному напрямку i збігаються з кліматичними поясами. Отже, на сушi виділяються наступнi географiчнi пояси: екваторіальний, а також в кожнiй пiвкулi субекваторіальний, тропічний, субтропічний, помірний, у пiвнiчнiй пiвкулi субарктичний i арктичнuй, а у пiвденнiй - субантарктичний i антарктичний. Аналогiчнi за назвою пояси видiляють й у світовому oкeaнi. Усерединi поясiв вираженi великi територiї з подібними природними комплексами, якi сформувалися пiд впливом - певного співвідношення тепла i вологи - природні зони. Назви зон визначені за пануючим у них типом рослин­ностi. У арктичному (антарктичному) сформувалася льодова зона; субарктичному - зони тундри i лісотундри; у помірному - зони лiсiв (тайги, мішаних i широколистяних), лісостепу, степу, напівпустель i пустель; у субтропічному та тропічному поясах - зони лiсiв, рідколісь i саван, напівпустель i пустель; у субекваторіальному - зони лiсiв, рідколісь i саван; в екваторіальному - вологих екваторіальних лiсiв.

У зв'язку з неоднорiднiстю клiматичних умов, якi залежать не тiльки вiд географiчної широти, а й iнших географiчних чинникiв, природнi зони не завжди мають широтне простягання. До того ж деякi зони (степiв, напiв­пустель i пустель ) найхарактернiшi для внутрiшнiх частин материкiв, а iншi тяжiють до їхньої океанiчної периферiї (зони лiсiв).

Зональнiсть світового океану знайшла своє вiдображення в зміні вiд екватора до полюсiв властивостей поверхневих вод (температури, солоностi, густини i прозоростi, інтенсивності хвилювання), а також розподiлi бiомаси та видового рiзноманiття рослинного i тваринного світу.

Однак горизонтальна зональнiсть найкраще виражена на суходолi на великих за площею рівнинах.

Для гiрських областей зональний тип грунтово-рослинного покриву характерний переважно тiльки для пiднiж, а з висотою він змiнюється. Ця закономiрнiсть отримала назву висотної поясностi – закономiрної зміни природних компонентів i природних комплексів з підйомом у гори вiд їхьного підніжжя до вершин. Вона обумовлена, перш за все, зниженням температури з висотою (на 6^оС на кожнi 1000 м пiдйому), а також збiльшенням кiлькостi опадiв, а отже зволоженням територiї.

Змiна висотних поясiв у гoрах вiдбувається, як правило, у тiй самiй послi­довностi, що зміна природних зон на рiвнинi при pyci вiд екватора до полюсiв. Висотна пояснiсть починається в горах з аналогу тієї широтної зони, у межах якої розташованi гори. Так, у горах, що знаходяться у лiсовiй зоні, нижнiй пояс гiрсько-лiсовий i т. д. У горах є особливий пояс субальпiйських та альпiйських лук, якого нeмaє на рiвнинах. Кiлькiсть висотних поясiв залежить вiд висоти гip i їхнього географiчного положення.