Розділ 1 кінофотофонодокументи: теоретичні засади дослідження

1. Термінологічні засади дослідження

На сьогоднішній день немає загальноприйнятої дефініції досліджуваного виду документів.

Активізація наукових досліджень цієї сфери у 1950-х рр. сприяла формуванню і розвитку понятійного апарату. Саме тоді з’являються такі поняття, як “кінодокумент”, “фотодокумент”, “фонодокумент”, котрі в подальшому не завжди однозначно використовувалася в нормативно-методичній літературі і наукових цілях.

Одним з перших кроків у напрямку систематичного формування термінологічного інструментарію слід вважати вихід «Короткого словника архівних термінів» (М., 1968), в якому терміни “кінодокумент”, “фотодокумент” і “фонодокумент” уперше отримали статус зображальних і звукових документів.

У 1980-х рр. у результаті подальших напрацювань спостерігається удосконалення понятійного інструментарію з питань кінофотофонодокументів. Помітним результатом цієї роботи став вихід двох випусків «Словника сучасної архівної термінології соціалістичних країн» (М., 1982; М., 1988) і галузевого стандарту “Делопроизводство и архивноедело. Термины и определения” (ГОСТ 16487-83). Вони подають більш широке визначення “кінодокумента”  не тільки як зображального, а й як аудіовізуального.

До наукового обігу запроваджується термін ”кінофотофонодокументи”  як узагальнюючий для дефініцій “кіно-”, “фото-”, “фонодокумент”. З’являються перші визначення понять “відеозапис”, “відеофонограма”. Галузевий стандарт нормативно закріпив визначення терміна “аудіовізуальний документ” як документа, що містить зображувальну і звукову інформацію.

Між тим, стандарти не давали достатньо повного уявлення про понятійний апарат у сфері використання аудіовізуальної інформації.

На початку 1980-х рр. у науковий обіг було введено термін "кіно-, фото-, фонодокумент" як узагальнюючий для понять "кінодокумент", "фото-" і "фонодокумент". Цей термін використовується по відношенню до кіно-, фото-, фонодокументів, які містять образотворчу, звукову і/або образотворчо-звукову інформацію, що відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів (діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон, програвач). Виняток становить фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів [13, с. 34].

У 1983 р. Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) затверджено Міжнародний стандарт ISO 5127 “Документація й інформація. Терміни та визначення. Частина 11. Аудіовізуальні документи” (ISO 5127-11).

Першим із вітчизняних стандартів, що регламентує організацію архівної справи та діловодства, став термінологічний ДСТУ 2732-94 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять”, на заміну якому вже у 2004 р. розроблено ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” [7].

У ньому аудіовізуальний документ визначено як “документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) запису звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру” [7, с. 5]. Таке трактування збігається з визначенням аудіовізуального документа у Міжнародному стандарті ISO 5127:2001 “Інформація та документація. Словник” – “документ, що містить взаємопов’язані зображення з або без супроводження звуком, для використання якого обов’язковим є обладнання відповідно до того чи слугує документ для переглядання чи прослуховування” [12].

Відповідно ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” документ – це інформація зафіксована на матеріальному носії,основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі.

Зображувальний – документ зміст якого зафіксовано у вигляді, точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об’єкта за допомогою малювання креслення, графіки, кінематографії,фотографії , відеозапису.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види:

• візуальні (лат. vizere – дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

• аудіальні (лат. audire – чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

• аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

За способом документування КФФД також ділять на три види:

• кінодокументи: діа-, кіно-, відео-;

• фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

• фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми.

Кінофотофонодокументи різні і за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бобіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті компакт-диска. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

Структура фондів кінофотофонодокументів в бібліотеках і інформаційних центрах включає фото-, фільмо-, диско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів.

Графічний – документ зміст якого зафіксовано у вигляді малюнка або креслення лініями, штрихами, світлотінню. Кінодокумент - документ зміст якого зафіксованого за допомогою кінематографічних засобів і представленого у вигляді послідовно розташованих фотографічних зображень.

Кінодокументи є безперервною низкою фотознімків (кадрів), що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображаються. При швидкій зміні окремих знімків (24 кадри за секунду) кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих рухомих об'єктів.

Фотодокумент – документ зміст якого зафіксовано за допомогою фотографічних засобів у вигляді окремих фотозображень.

Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображень.

Фонодокумент - документ зміст якого зафіксованого за допомогою будь якої системи звукозаписування. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури.

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Основними видами фонодокументов є грамплатівка, фонограма, компакт-диск. Відеодокумент – документ зміст якого зафіксовано за допомогою системи відеозапису.

Крім того, до стандарту введено терміни, що широко використовуються в практиці роботи інформаційних установ і на телебаченні, скорочено кількість недопустимих для використання синонімів термінів.

Фактично подібним є визначення аудіовізуальних документів у ГОСТ 7.69-95 “СИБИД. Аудиовизуальныедокументы. Основные термины и определения”. У цьому стандарті на відміну від зазначених вище представлено визначення як аудіовізуального документафонодокумента, відеодокумента, кінодокумента, фотодокумента та документа на мікроформі [18, с. 122].

Розбіжності у поглядах на можливості класифікуванняаудіовізуальних документів пояснюється тим, що тільки кінодокументи і відеодокументи із звуковим супроводом можна вважати аудіовізуальними, інші – аудіо- чи візуальними документами, а більшість фотодокументів взагалі не потребують для відтворення інформації спеціальної апаратури. Таку точку зору, зокрема, відбито у ДСТУ 4419:2005 “Інформація та документація. Документи аудіовізуальні. Терміни та визначення” [8].

Таким чином, можна вважати, що терміни “аудіовізуальний документ” та “кінофотофонодокумент”є синонімами. І серед фахівців різного профілю використовуються різні терміни.

Наприкінці ХХ ст. з’являються перші визначення понять “відеозапис”, “відеофонограма”. Між тим, стандарти не давали достатньо повного уявлення про понятійний апарат у сфері використання аудіовізуальної інформації.

Перший українській нормативний термінологічний тлумачний словник з питань архівної справи «Архівістика» став великим кроком на шляху удосконалення аудіовізуальної термінології. Близько 50 термінів, що стосуються кінодокументів, вміщені до словника “Архівістика”. Наприклад: «аудіовізуальний документ», «вид кінодокумента», «справа відео-кінодокумента», «діафільм», «одиниця обліку відео-, кіно- та фотодокументів», «кадр», «кінодокумент», «кінолітопис», «комплект кінодокумента», «монтажний лист кінодокумента», «негатив», «опис відео зйомок», «тонфільм», «фільмовий архівний каталог», «фільмографія» та деяких інших [11, с. 6].

Згідно з «Інструкцією з обліку документів, що знаходяться в бібліотечних фондах» затвердженою Наказом Міністерства культури і туризму України № 22 від 3 квітня 2007 р. до кінофотофонодокументів належать: фотодокументи, відеодокументи, кінодокументи, фотодокументи, документи на мікроформах.

Прийняття нових стандартів у той же час викликає нові проблеми щодо уніфікації ідентичних питань. Вже чинні стандарти потребують подальшої роботи з метою узгодження із сучасними вимогами та уніфікації їх поміж собою.

Таким чином, на сьогоднішній день найпоширенішим визначенням щодо кінофотофонодокумента є таке: «це документ, що містить зображувальну та звукову інформацію» [11, с. 6; 17, с. 169].

Незаперечною є цінність кінофотофонодокумента як виду, що визначається не лише різноманітністю тематики, висвітленням конкретних історичних подій і фактів, але й особливостями відображення дійсності за допомогою засобів кіно-, відео-, фототехніки і звукозапису.

Внаслідок технічного прогресу, який активізувався наприкінці ХІХ ст., з’явилися новітні способи документування, в основу яких було покладено застосування відповідних технічних засобів. Створювані таким чином документи, що містили зображувальну і звукову інформацію, у сучасному документознавстві отримали назву аудіовізуальних документів. Хоча, як зазначає Т. Ємельянова, тривалий час у науковому середовищі побутувала думка щодо несамостійності кіно-, фото-, фоно- і відеодокументів як джерел інформації, а також можливості їх використання лише як ілюстративного матеріалу [10, с. 46].

Розширення інформаційного потенціалу кінофотофонодокументів, підвищення їх наукової цінності, обрання їх об’єктами наукових досліджень у джерелознавстві, архівознавстві, документознавстві дозволили поступово виокремити їх у повноцінне історичне джерело.

Але кінофотофонодокументам як історичним джерелам притаманна ціла низка особливостей, до яких слід віднести, з одного боку, об’єктивне фіксування реальності, з іншого – суб’єктивний підхід автора такого документа до відображення тієї чи іншої події.

Окрім того, кінофотофонодокументи не мають таких фактологічних та інформаційних властивостей як писемні, і потребують спеціальної фахової, технічної та технологічної підготовки для роботи з ними [23, с. 172].

Як історичні джерела кіно-, відео-, фото- і фонодокументи створюють наочне та образне уявлення щодо об’єкту зйомки або запису, відтворюють достовірно і повно візуальну, звукову інформацію щодо конкретних подій та явищ у момент, коли вони відбуваються.

Лише кінофотофонодокументи є емоційно насиченими, здатними передати унікальну інформацію щодо колориту епохи, побуту людей, їх емоційного стану тощо. Разом з тим, кінофотофонодокументи можуть розширювати і конкретизувати свідчення інших документів.

Іншою особливістю кінофотофонодокументів є їх комплектність, яка полягає у текстовому супроводі документа, де зазначені місце, час події, миттєва або у динаміці фіксація зображеного факту.