Висновки

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами .

Головною перевагою кінофотофонодокументи є комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті.

Відповідно до завдань визначено та досліджено:

1. Розглянуто термінологічні засади кінофотофонодокументів

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами (КФФД).

Головною перевагою КФФД є комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті.

Найточніше відображають їх суть класифікації, в основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:

а) канал сприйняття інформації або спосіб дії на органи чуття людини;

б) спосіб документування інформації.

Першим із вітчизняних стандартів, що регламентує організацію архівної справи та діловодства, став термінологічний ДСТУ 2732-94 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять”, на заміну якому вже у 2004 р. розроблено ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять” [7].

У ньому аудіовізуальний документ визначено як “документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) запису звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру” [7, с. 5]. Таке трактування збігається з визначенням аудіовізуального документа у Міжнародному стандарті ISO 5127:2001 “Інформація та документація. Словник” – “документ, що містить взаємопов’язані зображення з або без супроводження звуком, для використання якого обов’язковим є обладнання відповідно до того чи слугує документ для переглядання чи прослуховування” [12].

Зображувальний – документ зміст якого зафіксовано у вигляді, точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об’єкта за допомогою малювання креслення, графіки, кінематографії,фотографії , відеозапису.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види:- візуальні (лат. vizere – дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;- аудіальні (лат. audire – чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;- аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

2. Здійснено класифікацію кінофотофонодокументів.

Істотну роль у визначенні методики історичного дослідження одного з головних видів аудіовізуальних джерел - звукових документів, не розробленою і такою, що не знаходила місця в історичної літератури до 1980-х рр., найголовнішою зіграла проблема наукової класифікації даного вигляду документів і складання автором власних класифікаційних схем, як теоретичних, так і прикладних аспектів історичного аналізу, що допомагають розробці.

Питання про класифікацію історичних джерел - один із складних і важливих в джерелознавстві. Погоджуючись з цим визначенням слід додати, що при класифікації історичних джерел необхідно виділити істотну ознаку документа, що виявляє його внутрішню якісну визначеність і його узяти за основу ділення при побудові класифікаційної схеми.

У грунтовній роботі В.І. Стрельського «Теорія і методика джерелознавства історії СРСР» фонодокументи виділяються в окремий «рід» джерел, а кінофотодокументи включаються в рід образотворчих матеріалів (разом з прадавніми зображеннями на каменях, скелях, в печерах первісної людини, а також - з живописом і скульптурою античного суспільства і творами художників-реалістів). В.І. Стрельський справедливо відзначає, що інформативна цінність кінофотофонодокументів велика.

З кінофотофонодокументів історик може почерпнути факти, невідомі йому раніше за іншими джерелами, і важливі дані для уточнення вже відомих подій. Важко не погодитися з такою точкою зору, але саме ця специфіка повинна розмежовувати вказаного типа джерел з іншими образотворчими матеріалами, зокрема, з живописом.

Віддзеркалення однієї і тієї ж історичної події на живописному полотні і в документальній фотографії досить істотно відрізняється не лише «технікою» фіксації зображення, але і різним баченням цієї події авторами джерел. Інший автор - Л.Н. Пушкарьов, обгрунтовувавши свою типологічну класифікацію письмових джерел, поширює її принципи на всі історичні джерела в цілому, у тому числі і на кінофотофонодокументи.

Як відомо, існують різні способи запису зображення: по-перше, фотографічний (він же лежить в основі проведення оптико-фотографічного запису звуку), по-друге, магнітний (запис і відтворення зображення і звуку виробляється в цьому випадку телевізійними засобами), по-третє, електростатичні способи накопичення інформації (для здобуття зображення і звуку необхідне використання телевізійних засобів).

У історичній літературі немає єдиної точки зору з питання про термінологію, на які узагальнені групи потрібно ділити джерела при їх класифікації: типи, пологи або види.

Класифікуючи вказані групи документів за змістом відбитого в джерелі історичного минулого. Кінодокументи – це образотворчі документи, створенні кінематографічними або іншим способом за допомогою певних технічних засобів. Кінодокументи (хронікально-документальне кіно) можуть бути розділені: на періодичні кіножурнали, на так звані подієві спецвипуски, на тематичні хронікально-документальні фільми і на кінолітопис . Фотодокумент – документ, що містить зображувальну інформацію, зафіксовану фотографічним способом [63].

Фотодокументи містять одне або декілька зображень, отриманих фотографічним або іншим способом. Фонодокументи – (гр. phone – “звук, документ”) – музично-звукові, аудіальні документи.

3. Досліджено фонди Центрального державного кінофотофоноархіву імені Г. С. Пшеничного.

Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного - одна з найбільших в Україні архівних установ, що зберігає аудіовізуальні документи.

Заснований у 1932 р. як Всеукраїнський центральний фотокіноархів у м. Києві. У довоєнний період розміщувався у 26-му корпусі Києво-Печерської лаври, де мав робочі кімнати, архівосховище фотодокументів і фотолабораторію.

4. Висвітлено організацію роботи Хмельницької обласної фірми «Кіновідеопрокат» як одного із фондоутворювачів архівних документів.

Обласна фірма «Кіновідеопрокат» - державне підприємство, яке має право юридичної особи та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України з метою одержання відповідного прибутку.

Хмельницька обласна фірма «Кіновідеопрокат» обслуговує 24 районних відділів культури та центрів кіновідеомережі, 3 кінотеатри, в тому числі 2 приватних «Мультиплекс» та «Юність».

Вона здійснює:

- облік кінофонду та допомогу у ремонті,

- майно підприємства-містить цінності підприємства, майно, джерела фінансування,

- управління підприємством і самоврядування трудового колективу

містить нормативну базу визначення структури управління підприємством, права власника майна підприємства, повноваження трудового колективу,

- діяльність підприємства-містить основні показники господарської

діяльності, податки і прибутки підприємства-елементи розподілі, елементи оплати праці,

- планування діяльності та визначення перспективи розвитку,

- контроль за окремими сторонами діяльності підприємства та

взаємовідносини з місцевими Радами, органами державного управління.

5. Окреслено шляхи збереження інформації на кінофотофонодокументах

Кінодокументи, що були викуплені фірмою за кошти від господарської діяльності передаються в архів з відповідними документами [43].

Для передання кінодокументів в архів визначається склад експертної комісії, яка складає акт про наявність документів та передачу їх у відповідні приміщення архівів. Кінодокументи розміщують на стелажах , які виготовлені з металу, що не зазнає корозії.

Згідно з Законом України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" ( 3814-12 ) кінодокументи незалежно від виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших народів, мають наукову, історико-культурну цінність, входять до складу Національного архівного фонду України. 46

До Національного архівного фонду належать також кінодокументи, що зберігаються за межами України і підлягають поверненню в Україну.

Головні проблеми збереження інформації є :

1.Під час створення фільмів на 35-міліметровій кіноплівці та 70-міліметровій кіноплівці за часів СРСР було записано дуже багато магнітних звукових доріжок та досить багато фільмів. Зараз не можливо їх передивитися адже апаратура застаріла для використання та перевірки фільмів.

2. 16-міліметрова кіноплівка відрізняється від інших тим що, у кінопроекційних апаратах, що випускаються в СРСР підтримка стереофонічних фонограм була відсутня, фільмокопії також випускалися виключно з монофонічною фонограмою. А у 21 столітті стереофонічні фонограми – це один із популярних видів фонограм.

3.8-міліметрова кіноплівка використовується для любительських зйомок; якість зображення виходить невисока.

У СРСР для використанні таких зйомок не потрібно було ніяких документів,а зараз вводяться нові стандарти ширини та висоти кіноплівки для показу її в широкоекранних залах.