2. Поняття розвитку. Основні фактори та рушійні сили психічного розвитку

Розвиток - процес руху від нижчого до вищого, від простого до складного; сукупність необхідних, послідовних, прогресивних змін людської істоти, які характеризують її структурне і функціональне вдосконалення.

Види змін:

1) кількісні - збільшення обсягу словникового запасу, пам'яті, уваги, швидкості реакції і т.д.;

2) якісні - розвиток довільної уваги, логічного мислення, соціальних потреб;

3) еволюційні - повільна і досить стійка зміна в психології й поведінці дитини (наприклад, розвиток мови в молодшому шкільному віці);

4) революційні - швидке і глибоке перетворення психіки й поведінки людини, що відбувається при її переході з одного віку в іншій (розвиток мови від 1 до 3 років);

5) ситуаційні - швидка, недостатньо стійка і потребуюча підкріплення зміна в психіці й поведінці, що відбувається під впливом ситуаційних соціальних факторів (наприклад, вживання діалектизмів після канікул у далекому селі).

Основним питанням розвитку людини вважається проблема співвідношення природних і соціальних факторів. Так, існує 3 загальних підходи до даної проблеми:

1) біогенетичний: не тільки фізичний, але й психічний розвиток дитини визначають спадковість та інші природні причини; представники - Холл, Уотсон, Скіннер, Гезелл;

2) соціогенетичний: психічний розвиток відбувається винятково під впливом соціальних умов, природні фактори не мають значення (дитина - це Тabula Rasa, і те, якою вона стане, залежить виключно від соціуму); представник – Дж. Локк;

3) теорія конвергенції (об'єднання) цих двох факторів: психологічний розвиток – це результат реалізації даних від народження задатків у соціальних умовах; представник - У. Штерн.

На даному етапі розвитку психології визнається, що психіка і поведінка людини в багатьох своїх проявах мають уроджений характер. Однак здебільшого вони виступають продуктом навчання і виховання, впливу соціального середовища, а також - діяльності самої людини.

У цілому виділяють наступні фактори психологічного розвитку:

Внутрішні:

- природні фактори (генотип, анатомо-фізіологічні особливості організму, стать, будова нервової системи, особливості протікання нервових процесів, безумовні рефлекси, природні потреби організму);

- раніше досягнутий рівень психологічного розвитку, мотиви, спрямованість людини.

Зовнішні:

- умови життя людини (економічні, екологічні, матеріальні);

- соціальне оточення: ближнє (родина, школа, друзі) та далеке (суспільство в цілому);

- навчання і виховання;

- діяльність людини.

Рушійними силами розвитку психіки є внутрішні протиріччя. Коли невідповідності між бажаним та дійсним, зовнішнім та внутрішнім починають сприйматися дитиною як проблема, вони стають джерелом її діяльності, спрямованої на подолання внутрішніх протиріч шляхом вироблення нових способів поведінки (Г.С. Костюк).

3. Основні положення культурно-історичної концепції формування вищих психічних функцій (л.С. Виготський)

Радянський психолог Лев Семенович Виготський (1896-1934) був першим, хто підкреслив важливість соціального контексту, у якому відбувається когнітивний розвиток дітей, а також вплив на нього історичного розвитку знань, які є сукупним надбанням усього суспільства. Він стверджував, що люди розуміють оточуюючий світ за допомогою мовлення, засвоюючи значення, використовувані оточуючими нас людьми. У процесі спілкування з дорослими дитина вступає в світ людської цивілізації. Вона засвоює не просто певну інформацію, але й більш широкий обсяг знань, накопичений людством. Наприклад, при навчанні користування ложкою дитина поступово освоює культуру прийняття їжі й поводження за столом, найпростіші норми етикету. Вчення про вплив на психічний розвиток дитини культурної спадщини, накопиченої до її народження за всю історію людства, було викладено Л.С.Виготським у його культурно-історичній концепції формуванні вищих психічних функцій.

Головною для людини Л.С. Виготський вважав мовну реакцію (мовлення). Саме з мовою Л.С. Виготський зв'язував формування й удосконалювання таких вищих функцій, як абстрактне мислення, логічна пам'ять, творча уява.

До основних положень культурно-історичної концепції належать наступні твердження:

1. У процесі культурно-історичного розвитку людина створила безліч знарядь, одні з яких впливають на природу, предмети (знаряддя праці), а інші - на психіку самої людини (мова, цифри й інші знакові системи).

2. Застосування знарядь праці й знакових систем не тільки забезпечує технічний прогрес людства в цілому, але й перебудовує психічну діяльність кожної конкретної людини, що вчиться їх використовувати.

3. Навчання є процесом передачі дитині досвіду користування знаряддями й знаками, у ході якого відбувається розвиток всіх її психічних процесів: мислення, волі, уваги й т.д. Завдяки цілеспрямованому навчанню в людини формуються вищі психічні функції: логічне запам'ятовування, довільна увага, абстрактне мислення й т.д.

4. Психічний розвиток людини - це результат взаємодії двох процесів: біологічного дозрівання (росту, дорослішання) і научіння (засвоєння мовлення, навичок рахунку тощо).

5. Кожна психічна функція має дві форми:

а) уроджену (обумовлену біологічно);

б) надбану, або культурну (обумовлену історично, пов'язану з використанням знарядь і знаків).

6. У результаті навчання відбувається інтеріорізація використання знарядь і знаків - їхнє переведення у внутрішній план виконання. Так, при навчанні читанню спочатку дитина читає вголос по складах, потім - уголос швидко й, нарешті, швидко "про себе". Читання "про себе" і буде внутрішнім планом виконання цієї дії, тому що воно виконується в розумі, без промовляння звуків уголос.