33. Платіжний баланс країни.

Платіжний баланс – співвідношення між валютними надходженнями у країну та зарубіжними платежами, які держава зобов’язана сплачувати протягом часу, тобто це – статистичний звіт про результати зовнішньоек. діяльності країни за певний період, як правило, за рік.

Активний платіжний баланс (активне сальдо платіжного балансу) – коли надходження у країну перевищують зарубіжні платежі країни.

Пасивний платіжний баланс (пасивне сальдо платіжного балансу) коли зарубіжні платежі країни перевищують надходження у країну.

Структура платіжного балансу: 1. торговельний баланс відображає експорт та імпорт товарів: товарний експорт(+), товарний імпорт(-). 2. баланс послуг та некомерційних платежів складається з: 1) експорту та імпорту послуг ( оплата перевезень, сервісу, туризму, патентів тощо); 2) дох. від зарубіжних інвестицій країни (надходжень) і дох. від іноземних інвестицій на території цієї країни (платежів); 3) односторонніх трансфертів, некомерційних платежів (витрат на утримання дипкорпусу, іноземної гуманітарної допомоги, грошових переказів закордон, кредиту без повернення тощо).

Сума першого та другого розділів(частин) платіжного балансу становить поточний платіжний баланс (баланс поточних операцій).3. Баланс руху капіталів хар-ує приплив і відплив капіталів як довгострокового, так і короткострокового характеру.Довгострокові операції: - купівля та продаж цінних паперів (портфельні інвестиції); - прямі інвестиції ( купівля машин, обладнання тощо); - надання та погашення довгострокових кредитів;Короткостроковий капітал – високоліквідні засоби ( поточні рахунки іноземців у певній країні, казначейські векселі та ін.) 4. Баланс золотовалютних ресурсів відображає: - використання офіційних золотовалютних резервів, тобто ресурсів, що знаходяться у розпорядженні центрального банку (+;-); - зміни у зобов’язаннях країни перед іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями (зменш +; збільш -). До золотовалютних резервів належать: - золото; вільноконвертована іноземна валюта; - міжнародні розрахункові засоби (євро, спеціальні права запозичення – міжнародний платіжний розрахунковий засіб, що випускається МВФ і використовується для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках). Ці засоби, як правило, не пов’язані з комерційною діяльністю, а служать для врівноваження сальдо платіжного балансу країни.

Заходи держави щодо усунення диспропорцій платіжного балансу: - валютна інтервенція – продаж центральним банком золота та інших золотовалютних резервів; - залучення нових іноземних кредитів; - регулювання зовнішнього боргу; - прямій контроль над зовнішньоекономічними операціями ( регламентація імпорту та експорту; ліцензування, квотування, митні тарифи, збори тощо); - стимулювання експортного в-ва; -залучення іноземного капіталу; - зміна валютного курсу; - усунення бартеру; - зміна внутрішньої фіскальної та монетарної політики ( антиінфляційні заходи, зміна ставок облікового процента тощо).

34.Характеристика та основні індикатори конкурентоспроможності національної економіки.

Національна конкурентоспроможність – це здатність країни за умов вільних ринкових відносин виробляти товари і послуги, які відповідають вимогам міжнародних ринків, і одночасно підтримувати та підвищувати протягом тривалого часу реальні доходи свого населення.

Всесвітній економічний форум (ВЕФ), який готує широко відому щорічну оцінку конкурентоспроможності країн [8], визначає конкурентоспроможність як "комплекс факторів, заходів політики та установ, які визначають рівень продуктивності в країні" і тим самим впливають на її процвітання.

Акцент робиться не на кінцеві результати процесу конкуренції, а на низку зумовлюючих компонентів, які об'єднуються в три "опорні елементи": якість макроекономічних умов, стан державних установ країни та рівень її технологічної готовності. Показники за цими категоріями розраховуються як на основі кількісних даних, так і соціологічних обстежень. Вони зводяться в один агрегований показник конкурентоспроможності, а саме "індекс конкурентоспроможності зростання" (ІКЗ).

Другий індекс, а саме "індекс конкурентоспроможності підприємств" (ІКП) відображає мікроекономічні фактори, що мають пояснювати досягнутий рівень продуктивності та конкурентоспроможності. ІКП націлений на оцінювання двох основних аспектів: ступеня розвиненості операцій і стратегій компаній та якості ділового клімату, в якому вони функціонують.

Нещодавно ВЕФ розробив третій індекс, а саме індекс глобальної конкурентоспроможності, який охоплює ширше коло чинників, котрі здійснюють вплив на загальне зростання. Він будується на основі врахування цілої низки нових «опорних елементів», включаючи інституційну базу, інфраструктуру, макроекономіку, охорону здоров'я, освіту і професійну підготовку, ефективність ринку, технологічну готовність, розвиненість ділових операцій та інноваційних процесів. У новому індексі також відображена ідея, що з урахуванням різних етапів економічного розвитку не всі чинники мають однакове значення для всіх країн. В такому разі визначається відмінність між окремими стадіями розвитку національної конкурентоспроможності [3].

Як відомо, найважливіші критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відображення у зведеному індексі конкурентоспроможності –

комплексному інтегральному показникові порівняльної конкурентоспроможності країни, що розраховується на базі комбінації відносних величин («твердих» кількісних оцінок економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, та «м’яких» якісних експертних оцінок).

Підходи до оцінки національної конкурентоспроможності також враховують такий показник як індекс поточної конкурентоспроможності або конкурентоспроможності бізнесу, обґрунтований відомим фахівцем у галузі конкурентоспроможності М.Портером, що акцентує увагу на специфічних факторах покращення ефективності та продуктивності діяльності компаній на мікрорівні й характеризує досягнутий рівень продуктивності праці, який, у свою чергу, визначається ступенем складності діяльності і стратегій компаній та станом ділового клімату у країні.