9.Формування державного механізму конституційної монархії в Англії та поява

«Відповідального» кабінету міністрів.

Єдиним законодавчим органом був Парламент, який складався з двох палат - Папатилордів (верхня; мала аристократичний характер, бо тут діяло спадкове право та засідали в ній герцоги, барони й інші аристократи, призначені королем) і Палати громад (нижня; обирала­ся; більшість належала джентрі). Обирався Парламент строком на сім років (за Актом 1716р.). До компетенції Парламенту належали: розгляд бюджету, встановлення військового контингенту тощо.

Главою держави залишався король. Він формально мав досить великі права (призначав лордів і міністрів, очолював збройні сили та ін.), але його влада поступово обмежувалась. З 1707 р. право оголошення війни й укладення миру переходить до Парламенту. Скасовується право короля відхиляти закони, прийняті Парламентом.

На початку XVIII ст. у складі Таємної ради утворюється Кабінет міністрів, який здійснював виконавчі функції. Спочатку королі, особисто призначав міністрів і керував засіданнями Кабінету. Так тривало до вступу на престол Ганноверзької династії, королі якої не знали англійської мови та перестали з'являтися на засідання Кабінету. Функції з керівництва Кабінетом переходять до Першого міністра короля. Кабінет діє не від імені Його Величності, а, фактично, самостійно. На кожному розпорядженні короля повинен був стояти підпис Першого міністра. Кількість членів Кабінету поступово зростає (із семи до двадцяти). Виникає термін "Уряд Його Величності". Із середини XVIII ст. король призначає першим міністром (Прем'єр-міністром) людину, що мала підтримку більшості Парламенту. Саме їй доручається формування Кабінету (зазвичай, це були лідери партії торі чи вігів). Простежується процес посилення ролі Кабінету міністрів через концентрацію колишньої влади короля в руках прем'єра та членів Кабінету. Формується прецедент, коли Кабінет міністрів не може залишатися при владі, якщо він не має підтримки парламентської більшості. У разі втрати такої довіри він або йшов у відставку в повному складі, або розпускав Палату громад і призначав нові вибори.

Король усе більше й більше втрачає свої права. Звичайно, він повинен був діяти за порадою своїх міністрів. Однак він мав право не давати згоди на проведення урядом політики, що, на його думку, суперечила англійській конституції. Однак рішення, прийняті Кабінетом, у той час не мали юридичної сили. Вони отримували правове оформлення та втілювалися міністрами в життя тільки після їх затвердження Таємною радою чи видання відповідного парламент­ського акта. Найважливішою фігурою в Кабінеті був Прем'єр-міністр, який керував усією його роботою та персоніфікував урядову політику. У нього було кілька найближчих помічників, з якими він обмірковував свої плани. Вони утворювали, так званий, внутрішній кабінет (уперше згадується в 1878 р.).

Серйозні зміни у співвідношенні Парламенту й уряду відбува­ються наприкінці XIX ст. Тоді Парламент перетворюється на установу, що тільки реєструє волю уряду. Не законодавча влада контролювала виконавчу, а навпаки. Кабінет стає провідною ланкою державного механізму Великобританії. Тепер більшість законів народжується на засіданнях уряду. Кабінет, як і Парламент, отримує право видавати правові акти. Така нормотворча діяльність уряду отримала назву "делегованого законодавства". Його форми були різними: накази Таємної ради, розпорядження, накази та вказівки, спеціальні інструкції тощо.