Операція «Вісла» та її наслідки

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею згідно з договором пройшов в основному по так званій «лінії Керзона». До Польщі відішли кілька районів, населених українцями. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території.

За домовленістю між Польщею і СРСР передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді з самого початку обмін супроводжувався насильством і численними жертвами.

До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було перевезено майже півмільйона осіб.

У 1947 р. виселення українців з південно-східної Польщі вступило у завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польська влада за погодженням з радянським керівництвом провели великомасштабну депортаційну операцію «Вісла».

ЇЇ метою було переселення частини українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так твані «повернуті землі». Операцію «Вісла» спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами.

Близько 30 тис. польських солдатів і офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили залишки українських збройних формувань і в запеклих боях знищили або захопили багатьох українських воїнів. Під загрозою покарань у стислі строки було переселено 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто намагався уникнути переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

Внаслідок депортаційних акцій населені українцями землі на території Польщі були полонізовані.Одночасно з території України насильницькими методами було переселено близько 1 млн. поляків.

35. Міжнародні відносини

За роки війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка внесла вагомий вклад у боротьбу проти гітлерівської агресії. Це змусило сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет республік. 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР ухвалила два закони: “Про утворення військових формувань союзних республік” і “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин”. 4 березня 1944 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про створення Наркомату Закордонних Справ УРСР”.

Надання певних суверенних прав республікам давало можливість Сталіну активніше використовувати їх у проведенні зовнішньої політики, насамперед, у вирішенні питань майбутнього їхнього членства в Організації Об’єднаних Націй (ООН). Її вирішено було створити ще в ході війни для досягнення політичної злагоди й розв’зання дискусійних проблем між країнами.

У середині 1944 р., коли обговорювались проекти майбутньої ООН, радянський представник СРСР А.Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами – засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише на Кримській конференції у лютому 1946 р. США та Англія зобов’язалися підтримати пропозицію СРСР про прийняття України та Білорусії до ООН. Основним аргументом Сталіна щодо України було те, що вона винесла основний тягар окупації, зазнала величезних втрат у війні, внесла вагомий вклад у боротьбу проти фашизму. Справжньою ж причиною вимог про надання Україні, як і Білорусії, місця в ООН було прагнення забезпечити більше голосів Кремля в цій організації.

Одним із перших наркомів закордонних справ УРСР був Д.З.Мануїльський. Це була людина освідчена, підготовлена до такої роботи. Він закінчив Сорбону по спеціальному праву, володів іноземними мовами. Українська делегація 6 травня 1945 р. брала участь в установчій конференції ООН, яка проходила в Сан-Францисько. Д.Мануїльський очолив перший комітет конференції, що мав підготувати окремі розділи Статуту ООН. Членами різних комісій були й інші представники української делегації В.Бондарчук, І.Сенін, О.Палладін, М.Петровський П.Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і Соціальної рад. У 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій конференції. У лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація виступила проти збереження угоди 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище на Дунаї недунайських держав – США, Англії та Франції.

Україна внесла певний вклад і в підтримку національно-визвольної боротьби народів. Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі против колоніалізму. Така позиція дала свої результати. У 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лаосу про вступ до ООН.

Активна діяльність України на міжнародній арені виявлялася також у розвитку економічних зв’язків із зарубіжними державами, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). УРСР постачала їм вугілля, чавун, цінну сировину та інші товари. В свою чергу, республіка отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку.

Українська РСР брала участь у виконанні Радянським Союзом договірних зобов’язань по наданню технічної допомоги країнам при будівництві великих промислових об’єктів. Починаючи з 1953 р. Україна щороку вносила значні кошти у фонд ООН.

Повоєнний період відкрив нову сторінку в історії наукових зв’язків УРСР з країнами світу. Спочатку ці контакти обмежувались обміном інформації, а згодом українські та зарубіжні вчені виконували спільні наукові розробки. Розвивалися стосунки в галузі культури. Це були і взаємні гастролі театральних, мистецьких колективів, і переклади творів українських та зарубіжних авторів, і обмін кінофільмами, тощо.

Вихід України на міжнародну арену відкрив для неї нові перспективи. Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною. Її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. Про це переконливо свідчать такі факти. На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику.

Договори, у яких було досягнуто урегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною у 1945 р. підписував СРСР, і це вже при наявності Наркомату Закордонних справ України. Україні формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенитету робила це право нездійсненним на практиці. У результаті пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді. Підписані Україною, Білорусією та СРСР після Паризької конференції у 1947 р. мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією стали дійсними лише після ратифікації їх Президією Верховної Ради СРСР.

Цей перелік можна продовжити. В плани сталінського керівництва не входило надання Україні статусу реальної державності. Хоч такий шанс відкривався, він не був реалізований. І справа не тільки в сталінському керівництві, а і в політиці західних держав, які не наполягали на тому, щоб республікам, представленими в ООН, було надано більшої суверенності. Проте вихід України на міжнародну арену, її вступ до ООН, якими б причинами вони не були викликані, мали велике значення для подальшої розбудови української державності.

повоєнні роки.

36. голод 46-47

1946

рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того

збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не

допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали

все, що можна було.

Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов

вдавався до найрізноманітніших заходів впливу. Скажімо, тільки

постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей,

з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1.645 посадових осіб

(ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.23. — Спр.4029. — АРк.43-44).

Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його

вважали там, як це видно з його спогадів, надто м'яким, бо, мовляв, дуже

вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін

у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного

свого слугу — Лазаря Кагановича.

І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку "вождя всіх

часів і народів" стосовно викачування хліба з України. Але

Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв

зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського

селянина ще 22.300 тисяч пудів.

Документи, пропоновані читачам, дають

можливість переконатися, якими методами організовував уродженець

України Лазар Каганович хлібозаготівлі тут. Можемо також побачити ту

страшну картину всеукраїнської трагедії. Чи пам'ятають це все в Донбасі,

наприклад?

А чи пам'ятаємо ми і те, що в 1946-1947 роках в Україні не повторилася

трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що нас врятувала

Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг

лишками своєї продукції поділитися з голодними братами зі східних

областей? Так, саме "бандерівці", як у нас зневажливо дехто називає

українців із західного регіону, подали допомогу східнякам. І це треба не забувати.

37. Хрущов

1. Період з 1953 року після смерті Сталіна отримав назву « відлиги», оскільки в цей час під керівництвом Хрущова були здійснені реформи в політичній сфері, які сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

1. люди вільно висловлювали свої думки;

2. відновилися демократичні форми діяльності КПРС (з’їзди, пленуми…_

3. зросла роль Рад, хоч і під керівництвом партії;

4. викрито злочинну діяльність Л.Берії, розпочалася реабілітація жертв масових репресій, але і посилили кримінальну відповідальність за антирадянську діяльність. В Україні з 1954-до 1959 року було репресовано 3,5 млн чоловік.

5. Засуджено культ особи Сталіна, але не визначено його причини репресій і тому згодом стався культ особи Хрущова.

Отже, реформи мали половинчатий характер: вони не торкнулися тоталітаризму, залишилася монополія КПРС, недоторканість марксизму-ленінізму.

Хрущов здійснив і розширення прав республік:

-українці частіше висувались на керівні посади. З 1953 року посаду першого секретаря ЦК КПУ займали тільки українці;

-розширились функції і відповідальність КПУ;

-активізувалась діяльність України на міжнародній арені. Вона стала членом 29 міжнародних організацій ( проти 14 у 1953 р):

-внаслідок реформи управління економікою в 1957 році під контролем України знаходились 97% заводів республіки проти 34 у 1953 році.

Хрущовська «відлига» сприяла національно-духовному відродженню і культурі України:

-розширювались межі вживання української мови, видавався її багатотомний її словник, збільшилось видання книг. Однак у 1958 році було прийнято рішення про можливість відмови вивчати українську мову.

-підвищувався авторитет української науки ( Українська Радянська Енциклопедія, Історія української літератури, видавались фахові журнали українською мовою, з 1957 року видається УІЖ, почалася підготовка багатотомного видання Історіі міст і сіл України, реабілітовано О.Олеся, М.Вороного. О.Ковіньку.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників: І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Калинець, А.Горська, С.Параджанов, Л.Осика. Вони викривали перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідували свободу самовираження, шукали нові форми і стилю художніх творів, вимагали вільного розвитку української мови.

Влада критично ставилась до них, а згодом обвинуватила у формалізмі і почала репресії. Багато з шістдесятників стали дисидентами. У 1962-1963рр «відлига» припинилася.

В економіці за період керування Хрущовим можна виділити 2 періоди: