5. Людський, соціальний та інтелектуальний капітал як інституціональні форми функціонування інфор­маційного суспільства.

Високий рівень знань, самооцінки та відповідальності професіоналів формує нові потреби не лише економічного, а й соціального, духовного спрямування, пов'язані із стрімким роз­витком нового виду власності — інтелектуальної і, відповідно, з потребою використовувати цю власність у своїх інтересах в усіх сферах економічної та позаекономічної діяльності: у праці, за­безпеченні її творчого характеру, в прийнятті рішень, в управлін­ні, в розподілі, у конкурентній боротьбі, у визначенні та зміні свого соціального статусу, у гарантуванні політичної, економіч­ної, екологічної, культурної та духовної безпеки. Все це власне і становить сутність соціалізації економічного життя.

Характеризуючи роль та функції праці (от­же людини, рівня її можливостей), вчені фактично із самого початку досліджень закономірностей економічного зростання ви­значали її непересічне місце у системі людських цінностей. В умовах ін­формаційного суспільства, коли складність праці надзвичайно зростає, до того ж у масових масштабах і в переважній кількості галузей народного господарства, таке бачення місця людини та її трудового внеску у загальний економічний та соціальний розви­ток суспільства знаходить своє визнання насамперед у появі ка­тегорій людський капітал, соціальний, інтелектуальний капітал, за допомогою яких визначається сутність якісно нового зв'язку між працею, добробутом, багатством, соціальним статусом у су­спільстві та власністю. Загально визнаним є той факт, що в основі такого зв'язку усе вагомішу роль відіграють інтелектуальний по­тенціал працівника, його здібності, рівень здатності ефективно використовувати інформацію та знання для створення високотех-нологічного продукту (продукту високої вартості).

Сьогодні, на думку багатьох учених, уперше в історії умовою приналежностілюдини до панів­ного класу стає не право володіти благом, а здатність його ви­користати. Соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інфор­мацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.

Поняття "людський капітал" в економічній літературі розглядається на трьох рівнях:

1. на особистісному рівні людським капіталом ми називаємо знання та навички, які людина здобула шляхом освіти, професійної підготовки, практичного досвіду (використовуючи при цьому природні здібності) і завдяки яким вона може надавати цінні виробничі послуги іншим людям. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами особистої власності (майно, гроші, цінні папери), яка приносить доходи, і ми називаємо його особистим, або приватним, людським капіталом;

2. на мікроекономічному рівні людський капітал являє собою сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх працівників підприємства, а також здобутки підприємства у справі ефективної організації праці та розвитку персоналу. На цьому рівні людський капітал асоціюється з виробничим та комерційним капіталом підприємства, бо прибуток отримується від ефективного використання всіх видів капіталу;

3. на макроекономічному рівні людський капітал включає накопичені вкладення в такі галузі діяльності, як освіта, професійна підготовка і перепідготовка, служба профорієнтації та працевлаштування, оздоровлення тощо, є суттєвою частиною національного багатства країни, і ми називаємо його національним людським капіталом. Цей рівень включає в себе всю суму людського капіталу всіх підприємств та всіх громадян держави (за виключенням повторного рахунку), так само, як і національне багатство включає в себе багатство всіх громадян і всіх юридичних осіб.

Підсумовуючи різні підходи до дослідження і визначення категорії "людський капітал", можно дати таке його визначення:

Людський капітал — це сформований або розвинений у результаті інвестицій і накопичений людьми (людиною) певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності праці й завдяки цьому впливає на зростання до ходів (заробітків) його власника.

Слід звернути увагу на кілька принципових моментів, що випливають з цього визначення:

по-перше, людський капітал — це не просто сукупність зазначених характеристик, а саме сформований або розвинений в результаті інвестицій і накопичений певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій;

по-друге, це такий запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивації, який доцільно використовується для одержання корисного результату і сприяє зростанню продуктивності праці;

по-третє, використання людського капіталу закономірно приводить до зростання заробітків (доходів) його власника;

по-четверте, таке зростання доходів стимулює подальші інвестиції в людський капітал, що приводить до подальшого зростання заробітків.

Розвиток людського капіталу, потреба в економічній реалізації та ефективному захисті нових можливостей робочої сили, зростання залежності підприємців і суспільних результатів їх господарської діяльності від якості праці та активності найманого працівника ви­кликали до життя таку інституціональну форму функціонування та усуспільнення праці, як соціачьний капітал.

Загальною умовою виникнення соціального капіталу можна вважати зміни, які протягом останніх десятиліть відбуваються у структурі продуктивних сил і характері праці під впливом НТР. Як вже зазначалося, ці зміни породжують нову якість робочої си­ли, трансформують характер відносин між основними суб'єктами господарювання. Тепер не тільки найманий працівник залежить від роботодавця, підприємця, а й роботодавець є залежним від найманого працівника через високий рівень кваліфікації остан­нього, творчого характеру його праці, відсутності миттєво доступ ної альтернативи вибору щодо заміни працівників адекватною за якісно працею.

Отже, соціальний капітал можна визначити як систему ціле­спрямованих соціальних зв'язків, що виникають на рівні суспіль­ства та на рівні окремого підприємства, фірми і забезпечують таку соціальну організацію відносин між суб'єктами господар­ської діяльності, основу якої складають взаємодія, довіра, надій­ність і прозорість у відносинах.

Така система зв'язків, будучи позаекономічною, і навіть, до певної міри, позаматеріальною, забезпечує водночас зростання рівня мотивації праці та якість системи стимулів, тобто є продук­тивною, її реальними організаційними формами можуть бути різ­ні види соціального партнерства.

Надійність цих зв'язків забезпечується як безпосередньо на ос­нові прямих домовленостей між представниками найманих праців­ників та підприємцями або менеджерами, так і за допомогою зако­нодавчої діяльності держави, яка може закріплювати у законах характер зв'язків, що опосередкуються поняттям соціальний капітал і вже склалися у суспільстві, або встановлювати певні принципи, норми таких зв'язків, виходячи зі свого розуміння їх суті та форм. За будь-яких умов законодавство повинно націлювати на форму­вання таких форм та норм співпраці, які б гарантували стабільність виробничої діяльності, співпрацю у розв'язанні проблем і супереч­ностей, що виникають у процесі такої діяльності, посилення довіри до співпраці з боку усіх зацікавлених сторін.

Соціальний капітал є надбанням не тільки окремих колективів, фірм, організацій. За вертикальною ознакою він має підстави для існування на рівні окремих регіонів і навіть країн. Головною умо­вою такої його властивості є створення розвиненого громадянського та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може виникати високий ступінь довіри між народом і владою.

Забезпечити існування соціального капіталу на такому рівні надзвичайно важко, ще важче перетворити його на постійно Як одна зі складних суспільних форм віддзеркалення характеру праці, рівня її усуспільнення і впливу на трансформацію суті та змі­сту соціально-економічних відносин наявної системи, соціальний капітал у процесі розвитку суспільного виробництва може зростати та нагромаджуватися насамперед через розвиток співпраці суб'єктів господарювання. Однак на відміну від людського капіталу, по­в'язаного передусім зі змістом праці, технологічними змінами, що відбуваються у суспільному виробництві, ця форма існування капі­талу завжди перебуває у зоні підвищеного ризику, оскільки прямо залежить від глибини та сталості змін у системі відносин влас­ності, рівня трансформованості цілей розвитку та мотиваційної складової економічної політики, суб'єктивних концептуальних по­глядів представників законодавчої та виконавчої влади, рівня куль­тури та характеру інтересів чиновників різного рангу.

Специфічною особливістю функціонування соціального капі­талу є його тісна залежність від рівня сформованості у національ­ній економічній системі капіталу інтелектуального. Адже риси та ознаки, притаманні соціальному капіталу, можуть бути належним чином реалізовані за умови значної інтелектуалізації праці, що створює майже адекватну залежність різних видів праці (у тому числі управлінської, підприємницької, найманої) у визначенні принципів та форм їх взаємодії у процесі організації виробництва товарів і послуг.

Інтелектуальний капітал – це сукупність нематеріальних активів підприємства, за допомогою яких воно може посилювати свої конкурентні переваги.

Основні форми іетелектуального капіталу представлено на рис. 2.1

Якщо ж інтелектуальна (складна та надскладна) праця не є масо­вим і необхідним для забезпечення конкуренції в усіх сферах суспіль­ної економічної діяльності явищем, можливості розвитку соціаль­ного капіталу значно обмежені, оскільки з боку власників інших форм капіталу — фінансового, фізичного тощо, втрачаються потре­ба та інтерес до соціального партнерства, прозорості у відносинах із найманими працівниками, знижується рівень соціальної відповідаль­ності бізнесу, та й з боку державних чиновників, особливо у пост-соціалістичних перехідних суспільствах, спостерігається відверте ігнорування думки та позиції зайнятих у виробництві.

Рис. 2.1 Основні форми інтелектуального капіталу.