Лекція 8. Зайнятість, доходи населення та соціальна політика в умовах ринкових перетворень.

План лекції

1. Зайнятість як функція суспільного виробництва та форма відповідності пропозиції робочої сили та попиту на неї.

2. Безробіття як макроекономічна проблема сучасної економіки.

3. Доходи населення та їх складові. Диференціація доходів.

4. Рівень життя населення, його складові та індикатори.

5. Соціальна політика держави в умовах системної трансформації.

6. Регулювання ринку праці, зайнятості, оплати праці та споживання населення.

1. Зайнятість як функція суспільного виробництва та форма відповідності пропозиції робочої сили та попиту на неї.

Покращання ефективності використання людських ресурсів є стратегічним завданням подальшого розвитку світової та націо­нальної економіки. Праця — це не тільки господарський ресурс, а й найважливіший соціальний інститут, оскільки як свідома, ці­леспрямована та організована діяльність вона є основою і джере­лом існування людини та суспільства, становить форму самови­раження і самоствердження особи й громадянина. Праця здійснюється тільки через зайнятість як окремої особи, так і пев­ної частини населення країни певною справою. Форми, види, об­сяги та результати зайнятості економічно активної частини насе­лення залежать від того, як і яку політику зайнятості здійснює держава.

Зайнятість — це суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, що, як правило, дає їм дохід у грошовій або іншій формі. В широкому розумінні сучасне поняття зайнятості є певною сукупністю соці­ально-трудових відносин між людьми з приводу:

по-перше, забезпечення населення робочими місцями;

по-друге, формування розподілу і перерозподілу трудових ре­сурсів (робочої сили) з метою участі у суспільно-корисній праці;

по-третє, забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Зайнятість є комплексним поняттям, що включає економічну, соціальну та демографічну сутність. Зайнятість перебуває у центрі всіх аспектів соціально-економічного розвитку. Багатство суспільства значною мірою залежить від маси праці, яка застосо­вується, та її продуктивності. Отже цілком виправданим, природ­ним є прагнення держави до розширення масштабів зайнятості. За умов зниження зайнятості і зростання відповідно незайнятості та безробіття скорочуються можливості суспільства щодо збіль­шення національного доходу, зростає «навантаження» на пра­цюючих, загострюються трудові відносини.

Суть трансформації соціально-трудових відносин полягає у поетапній зміні механізмів, що регулюють залучення, поширення і перерозподіл ресурсу праці в економіці, формування ціни праці та інших умов його використання. За достатньо мізерний історич­ний відтинок часу слід здійснити перехід від методів прямого ди­рективного регулювання сфери зайнятості до поєднання двох ме­ханізмів: ринкового та державного регулювання ринку праці.

У результаті здійснюваних перетворень змінюється сама кон­цепція зайнятості. У централізованій командній економіці вона була наповнена не тільки і не стільки економічним, скільки полі­тичним та соціальним змістом, покликаним підкреслити переваги соціалістичного укладу.

Ринкам праці колишніх соціалістичних країн, особливо колиш­нього СРСР, були притаманні повна зайнятість і навіть дефіцит робочої сили в більшості сфер, галузей, професій. Декларування концепції повної зайнятості оберталося для економіки такими не­гативами:

• неефективність зайнятості, що втілена у низькій оплаті праці, надлишковій кількості робітників та їх низькій продуктив­ності;

• орієнтація на екстенсивні чинники економічного зростання, що виявлялося у створенні нових робочих місць за фізичного та морального старіння технічної бази;

• збереження елементів позаекономічного примусу до праці, підтвердженням чого були всезагальна обов'язковість працювати і, відповідно, моральна, адміністративна, а інколи, і кримінальна відповідальність непрацюючих працездатних членів суспільства.

У ринковій економіці зайнятість населення є результатом вза­ємодії пропозиції робочої сили, попиту на неї, ціни і конкуренції. На пропозицію робочої сили, крім демографічного чинника, знач­ний вплив справляють бажаний рівень доходів, пропозиція робо­чого часу та інтенсивності праці, бажання працювати за наймом чи займатись підприємництвом тощо. Попит на працю визнача­ється обсягами залученого капіталу, обсягами виробництва і по­питом на продукцію, ціною трудових послуг залежно від корис­ності (продуктивності) праці та конкуренції на ринку праці.

Для країн, що здійснюють ринкові перетворення трудової сфери, необхідна сучасна концепція ринку праці. На відміну від класичної моделі становлення ринкових відносин у сфері зайня­тості, повинні знайти обгрунтування нові концептуальні підходи до становлення суб'єктів ринку праці — власників засобів вироб­ництва і власників робочої сили, реформування зайнятості та ос­новних її форм з урахуванням особливостей економічної струк­тури і своєрідності приватизації у країні.

Докорінно змінюється розуміння повної зайнятості, виокрем­люються понятгя ефективної та раціональної зайнятості.

Повна зайнятість — це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на неї у суспільно­му виробництві. У макроекономічному розумінні вона може бути досягнута за будь-якого рівня залучення робочої сили, якщо цей рівень відповідає задоволенню потреб населення у робочих міс­цях за умов економічної доцільності пропонованих робочих місць. Повна зайнятість не може бути 100 %-ю, тому що завжди існує певний рівень (4—6 %) добровільного безробіття. Навіть за радянських часів, коли потреба у працівниках була найбільшою, максимальна зайнятість населення України не перевищувала 97,6 %. Це означає, що певна кількість працездатних громадян з різних причин не працює або не бажає працювати.

Раціональна зайнятість передбачає поєднання економічної та соціальної ефективності і передбачає соціально прийнятний для даного етапу розвитку суспільства рівень безробіття, урахування зростання соціальної напруги в суспільстві зі зростанням кілько­сті вимушено безробітних, економічних можливостей суспільст­ва щодо забезпечення для них мінімальних життєвих стандартів.

Під ефективною зайнятістю розуміється такий її рівень і структура, які в даний момент забезпечують максимальну еконо­мічну віддачу від використання кожної одиниці ресурсу праці.

Ефективна зайнятість розглядається з двох точок зору: еконо­мічної, як найбільш раціональне використання модельних ресур­сів, і соціальної, як найбільш повна відповідність інтересам лю­дини праці.

В умовах соціально орієнтованої економіки, яка є найадекватнішим варіантом і завершенням трансформаційних процесів, пов­на зайнятість може бути ефективною, якщо вона забезпечує гід­ний дохід, здоров'я, підвищення освітнього і професійного рівня кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продук­тивної праці.

Еволюція процесів зайнятості в Україні, її форм, видів, підви­щення ефективності зумовлюються дією багатьох чинників, зок­рема: роздержавлення власності й наступна за ним приватизація підприємств; розвиток малих та середніх форм бізнесу; зміна державних пріоритетів щодо розвитку окремих територій і галу­зей; нові податкова, фіскальна та інвестиційна політика; зміни демографічної структури населення; технологічний прогрес то­що. Деякі з них мали вирішальне значення на перших етапах пе­рехідного періоду, інші — мають довготривалий характер. Так, одним з тривалих чинників є структурна перебудова економіки України, яка реалізується на територіальному, секторальному, галузевому рівнях і веде до формування нових пропорцій у зай­нятості на макрорівні. На мікрорівні структурна перебудова су­проводжується реструктуризацією і модернізацією виробництва, наслідками чого стають нові пропорції у структурі внутрішньо-фірмового ринку праці. У результаті структурних трансформацій посилюються процеси міжгалузевого і міжрегіонального руху робочої сили. Але водночас можуть посилитись диспропорції між якісними характеристиками робочих місць і робочої сили, що призведе до зростання частки структурного безробіття.

У постсоціалістичних країнах сформувалась нова транзитивна модель ринку праці, яка характеризується низкою особливостей.

По-перше, це розширення тіньової її складової. Український ринок праці, як і вся економіка, розколовся на два самостійних, незалежних один від одного ринки:

• організований ринок праці, механізм функціонування якого знаходиться під впливом інститутів служби зайнятості;

• тіньовий, неорганізований ринок праці, що обслуговує під­приємства, які відносяться до «сірої», тіньової економіки.

Перехід до ринкового типу економіки супроводжується роз­ширенням можливостей для зайнятості економічною діяльністю в незареєстрованому секторі і розвитком неформальної зайнято­сті. Вона здійснюється на умовах самозайнятості або в межах дріб­них виробничих одиниць, офіційно незареєстрована, законодавчо неврегульована, отже, не врахована офіційною статистикою. Мас­штаби сектору самостійної зайнятості ринку праці в Україні становлять від 4 до 4,5 млн осіб, з них зареєстровані становлять менш, ніж 20 %

По-друге, це близька до монополістичної ринкова структура. Із основних суб'єктів попиту на ринку праці на етапі трансфор­маційного спаду попит формували переважно новостворювані приватні фірми, що визначає їх домінуюче становище аналогічно становищу фірми-монополіста. Крім того, посилюють рівень мо­нополізму ринку праці такі чинники, як: надконцентрація вироб­ництва в попередній плановій економіці, нееластичність пропор­ції праці, що зумовлена відсутністю об'єктивних умов для вільного територіального переміщення робочої сили — ринку житла, транспортної і комунікаційної мережі, низький рівень інституціоналізації ринку праці. Старі формальні інститути, що ре­гулювали зайнятість у плановій економіці, ліквідовані (обов'яз­ковий розподіл випускників вищих навчальних закладів, вимога прописки при працевлаштуванні та ін.). Нові інститути або не створені, або функціонують з низькою ефективністю (інститут прав найманих працівників, біржі праці).

По-третє, зміни у розвитку продуктивних сил у напрямі від індустріаль­них до інформаційних технологій розширюватимуть сферу висо­кокваліфікованої, інтелектуальної праці як безпосередньо в галу­зях новітнього технічного укладу, так і в обслужувальних та суміжних галузях. Розширення цього сегмента зайнятості в май­бутньому справить вирішальний вплив на структуру зайнятості і розвиток освіти та професійно-кваліфікаційної підготовки робо­чої сили. На жаль, останні тенденції динаміки зайнятості в Україні не відповідають цим вимогам. У деякому збільшенні об­сягів і рівнів зайнятості, що спостерігається останні роки, випе­реджальними темпами зростає зайнятість осіб віком до 20 років і старших за працездатний вік. Це є непрямим свідченням зро­стання попиту на робочу силу низької та непрестижної кваліфі­кації. У складі сучасного виробничого потенціалу ще досить ви­сокою є частка працівників низького кваліфікаційного рівня (близько 36 %).

По-четверте, нееластичність попиту та пропозиції праці. Загаль­новідомо, що попит на працю, як правило, дуже еластичний, а отже, навіть незначні зміни заробітної плати позначаються на ве­личині попиту. Суперечлива політика в галузі оплати праці, низь­кий рівень заробітної плати, несвоєчасність її виплати є чин­никами утримання роботодавцями резерву робочої сили. Елас­тичність попиту на працю залежить також від похідних чинни­ків, зокрема: легкості заміщення праці капіталом, стану ринку капіталів, попиту на продукцію, частки оплати праці в загаль­них витратах виробництва. Нинішній стан економіки України такий, що попит на працю набув властивості низької еластич­ності або навіть повної нееластичності відносно названих чин­ників.

Низька еластичність пропозиції зумовлюється складними де­мографічними процесами, активізацією міграційних процесів, інертністю системи професійної та вищої освіти. Високий і по­стійно збільшуваний ступінь старіння робочої сили в Україні (в середньому кожна шоста економічно активна особа — старше 50-ти років) створює перешкоди для процесів її відтворення. Економіка потребує висококваліфікованих фахівців з інженерних спеціаль­ностей, здатних реалізувати інноваційні принципи економічного зростання, але обсяги їх підготовки практично не змінюються. Одночасно триває тенденція випереджального збільшення масш­табів підготовки економістів та юристів. За обмежених можливо­стей працевлаштування і низької заробітної платі близько 2 млн економічно активних громадян України працюють за кордоном.

По-п'яте, стійкий характер безробіття. За даними Міністерст­ва праці та соціальної політики України і Держкомстату, середня тривалість пошуку роботи у 2003 р. становила 9 місяців, а трива­лість незайнятості — 18 місяців.

По-шосте, значна диференціація зайнятості по регіонах. Так, при загальному рівні безробіття в Україні на 1 червня 2005 р. 3,3 %, по регіонах його значення коливалося від 7,0 % у Терно­пільській області до 0,4 % у м. Києві.

По-сьоме, низький рівень оплати праці, який зберігається на­віть за умов певної економічної стабілізації.

Основними закономірностями ринкової трансформації еконо­міки України у сфері зайнятості можна вважати:

—ліквідацію державної монополії на використання людських ресурсів та принципу загальної обов'язковості праці й створення умов для вільного вибору людиною сфери праці та форми еконо­мічної поведінки;

• поділ економічно активного населення на роботодавців і найманих працівників з відповідними соціально-економічними функціями;

• створення можливостей для самозайнятості населення в різ­них організаційних формах (дрібні підприємства, малий бізнес, сімейні господарства тощо), з різним рівнем ефективності й рен­табельності праці;

• розвиток і поширення нестандартних та гнучких форм зай­нятості і вторинної зайнятості;

• розвиток неформальної зайнятості, у тому числі кримі­нальної;

• поява різних моделей поєднання форм і типів зайнятості.

Ринок праці в Україні сьогодні перебуває ще і у стадії станов­лення. Прийняття Трудового кодексу, розвиток системи соціаль­ного партнерства, робота тристоронніх комісій — важливі кроки на шляху до його формування, проте поки що вони не дають під­став прогнозувати чи буде він гнучким, ефективним, здатним за­безпечити раціональну зайнятість.

Розвиток українського ринку праці, як і багатьох інших пост-соціалістичних, передусім пострадянських, країн поки ще дале­кий як від закономірностей основних західних моделей, так і від тенденцій, властивих більшості економік Центральної та Східної Європи.­