2. Становлення фондових ринків.

Формування фондового ринку в постсоціалістичних країнах відбувалося у процесі приватизації державного майна.

Під фондовим ринком необхідно розуміти частину фінансово­го ринку як систему економічних відносин з приводу випуску, розміщення, купівлі-продажу акцій, інших приватизаційних і по­хідних цінних паперів.

Фондовий ринок розвивається разом із розвитком приватиза­ційних процесів, «живиться» процесами приватизації майна дер­жавних підприємств, землі, житлового фонду. В Україні розвиток фондового ринку розпочався на початку 1990-х років з прийнят­тям відповідних законодавчих актів: Закону Української РСР від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери та фондову біржу», Законів України «Про господарські товариства», «Про інвестиційну діяль­ність», «Про приватизацію майна державних підприємств». В обіг було випущено такі види цінних паперів: облігації державної внутрішньої позички, акції трудових колективів тощо. Але оскіль­ки державні цінні папери, акції створених тоді закритих акціонер­них товариств і товариств з обмеженою відповідальністю не мог­ли вільно обертатися на ринку, ринок цінних паперів реально не сформувався, хоча можна стверджувати, що перший етап станов­лення фондового ринку (початок 1990—1995 pp.) став по­штовхом для подальшого його розвитку.

З поширенням процесів роздержавлення і приватизації з 1995 р. розпочався новий, другий етап розвитку фондового ринку України. Цей другий етап розпочався з прийняттям Указу Прези­дента України «Про заходи щодо введення до оборотних засобів іменних приватизаційних майнових сертифікатів» від 27 грудня 1994 p., згідно з яким приватизація здійснюється за допомогою депозитних рахунків або у готівковій формі — іменними прива­тизаційними майновими сертифікатами. Для організації продажу акцій відкритих акціонерних товариств, які почали виникати у процесі приватизації, створювалися центри сертифікатних аук­ціонів.

Приватизація державних підприємств в обмін на видані дер­жавою майнові сертифікати створювала ілюзію, ніби в Україні формується народна економіка, бо здавалося, що кожен стає рів­ноправним власником відчуженого державою майна. На практиці майновий сертифікат вартістю 15—20 дол. не робив його власни­ка власником підприємства. Власником підприємства може реально бути особа, яка володіє паєм (акціями) вартістю щонайменше 10 тис. дол.

Крім того, приватизаційний сертифікат був неподільним і то­ді, коли на сертифікатному аукціоні вартість акцій встановлюва­лася на рівні вартості, яка відрізнялася від приватизаційного сер­тифіката (ПС), то при оплаті акцій частина вартості ПС зали­шалася нереалізованою.

На сертифікатні аукціони виставлялися пакети акцій, які не перевищували 20—30 % статутного капіталу підприємства, що приватизувалося. Ось чому для володіння контрольним пакетом акцій інвестор змушений був купувати ту частину, якої йому не вистачало, за грошові кошти. Однак до продажу за грошові кош­ти на Українській фондовій біржі виставлялися найменш приваб­ливі об'єкти. Хоча торги на сертифікатних аукціонах і було ого­лошено конкурсними, фактично різні категорії покупців опинялися у нерівних конкурентних умовах.

Сертифікатна (паперова) приватизація в Україні привела до зменшення державної власності, створила лише ілюзію народної власності, не утвердила нового ефективного власника, не забез­печила надходження коштів до державного бюджету і нормаль­ного розвитку ринку цінних паперів як фінансового інструмента перерозподілу ресурсів в економіці країни.

У зв'язку з необхідністю розв'язання назрілих економічних проблем, передусім проблеми максимізації доходів державного бюджету від приватизації, в Україні почався третій етап (з 1998 р.) — етап грошової приватизації, який привів до розвитку і розширення вітчизняного ринку корпоративних цінних паперів. Якщо до 1998 р. частка операцій з цінними паперами була незнач­ною, то після 1998 року характерним для розвитку фондового ринку України було збільшення питомої ваги операцій з цінними паперами і зменшення частки інших операцій.

Відзначимо характерні риси українського фондового ринку на початку XXI століття.

По-перше, широко розвинута практика нових випусків акцій підприємствами з метою об'єднання кількох підприємств, погли­нання підприємств, перерозподілу прав власності між засновника­ми. Як свідчить економічне життя в Україні, акції на фондовому ринку можна вважати ліквідними лише умовно. Найпопулярніші акції мають «Укрнафта», «Київенерго», «Дніпроенерго», «Донбасенерго», «Західенерго», тобто на фондовому ринку лідирують акції енергетичних і нафтових компаній. Це насамперед пов'язано з тим, що українські енергетичні компанії є природними монополіями, а монополістом у сфері нафтовидобутку є ВАТ «Укрнафта».

По-друге, практика залучення коштів у корпоративний сектор за допомогою боргових зобов'язань в Україні майже не викори­стовується. Ринок облігацій значно відстає у своєму розвитку від ринку акцій.

По-третє, існує важлива проблема із залученням реальних дов­гострокових інвестицій. Оскільки основна частка українських громадян все ще залишається малозабезпеченими, то їх інвестиції є короткостроковими. Оскільки багатий вітчизняний інвестор вкладає гроші у цінні папери лише за умови отримання повного контролю над підприємством, то без іноземного інвестора уявити собі стабільний економічний розвиток неможливо. Особливість українського (і в цілому пострадянського) ринку цінних паперів у тому, що іноземний капітал на пострадянському фондовому рин­ку є вітчизняним, вивезеним за кордон. Капітал справді інозем­ного походження поки що не ризикує потрапити на фондовий ринок пострадянських держав через низьку ліквідність цінних паперів у цих державах, високий ризик інвестиційних вкладень, недосконалий правовий захист майнових прав іноземних інве­сторів.

Система офшорних компаній, як характерна особливість пост­радянського розвитку, вимагає окремого розгляду. Під час ство­рення офшорної компанії її акціонерами записуються не реальні власники, а юристи, які реєструють такі компанії. У цьому разі неможливо довести, що громадянин України є власником офшор­ної компанії. Через офшорну компанію її реальні власники купу­ють акції українських підприємств, що дозволяє уникнути зазна­чення реального власника акцій у реєстрі акціонерів та сплати податку на прибуток з дивідендів, прибуткового податку на про­даж акцій. Дивіденди і прибуток від продажу акцій належать офшорній компанії або вкладаються в який-небудь бізнес в Україні без оподаткування.

По-четверте, крім офшорних компаній, реалізація прав власності відбува­ється через холдинги, трастові компанії тощо.

Холдинг — це материнська компанія, яка управляє дочірніми компаніями через володіння контрольними пакетами акцій. Ме­тою створення холдингів в Україні було приховування механізму перерозподілу прав власності. Через холдинги відкривався до­ступ до управління акціями дочірніх підприємств, які перебували в державній власності. Пакети акцій таких підприємств вносили­ся до статутного капіталу холдингової компанії, але у власність держави при цьому переходили акції холдингу у розмірі 5—10 % його статутного капіталу.

Крім того, через холдинги підступно залучався і приватний капітал. Акції холдингу поділялися на «голосуючі» та «безголо­сі». Останні продавалися на фондовому ринку, а «голосуючі» ак­ції продавалися «адресно». За такою схемою було перетворено на холдинг Чорноморський суднобудівний завод у м. Миколаїв, де «безголосі» акції були розповсюджені серед працівників заводу.

Трастові компанії держать акції за дорученням справжнього власника. Оскільки така компанія є формальним власником ак­цій, жодних претензій до реального власника пред'явити немож­ливо, навіть інформація про реальних власників є закритою.

Та­ким чином, особливістю фондового ринку в Україні є, по-п'яте, його низький рівень прозорості. Непрозорість зв'язків ускладнює взаємовідносини всередині фінансово-промислових груп і ком­паній, породжує нерозвиненість акціонерного впливу банків на партнерів, майнових відносин усередині фінансових компаній та груп.

По-шосте, якщо в західних країнах для підтримки фондового ринку використовується стимулююча система оподаткування кор­поративних цінних паперів, то в Україні такого стимулювання немає, що не сприяє залученню додаткових коштів, реальних ін­вестицій.

По-сьоме, для всього українського фондового ринку (як і для пострадянського фондового ринку загалом) характерним є низь­кий ступінь капіталізації акцій. Це пов'язано з недосконалим процесом приватизації, з низьким рівнем рентабельності підпри­ємств, з їх заборгованістю, з небажанням інвесторів вкладати гроші в цінні папери національних підприємств.

Таким чином, фондовий ринок України та інших пострадянсь­ких країн, які перебувають у процесі трансформації до ринкових відносин, на початку XXI ст. характеризується низьким рівнем прозорості та ліквідності, через що він ще не став фінансовим ін­струментом перерозподілу ресурсів тією мірою, якою потребує розвиток економіки. Ринок акцій не став тим фінансовим механіз­мом, який формує фонди для реальних інвестицій. Нерозвине­ність вторинного ринку цінних паперів зменшує таку важливу рису цінних паперів (передусім акцій), як ліквідність. Це у свою чергу зумовлює незначну участь цінних паперів у переливанні та перерозподілі фінансових ресурсів у державі, у залученні необ­хідних для розвитку економки інвестиційних ресурсів.