4. Глобалізація як інструмент запровадження ефек­тивних соціальних чинників трансформації національ­них економічних систем.

Однією з найхарактерніших ознак процесу формування матеріальної, організаційно-економічної, інформаційної основи глобалізації, є досить яскраво виражена тенденція становлення та поширення у світі певної низки соціальних стандартів у системі виробництва, економічних відносин, споживання, які формують базу нової мотивації до праці в різних регіонах планети. Власне, успіхи соціальної політики у розвинутих країнах і є одним із тих стимулів, що спонукають багатьох політиків і підприємців різних країн світу підтримувати ідеї, процеси, форми глобалізації, акти­візувати пошук нових ефективних форм залучення до праці суб'єктів господарювання.

Безпосередній позитивний вплив глобалізації на зміст соціально-економічних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні, полягає насамперед у тому, що глобалізація орієнтує су­спільство на створення моделі господарювання, де найпотужні­шими стимуляторами його діяльності повинні стати не лише суто економічні важелі, а й система позаекономічних інституцій. Фун­кціонування саме такої системи надає імпульс свідомій співпраці більшості суб'єктів ринку, гарантує не тільки зростання добробу­ту, а й можливість самореалізації як громадянина, члена суспіль­ства.

Стрімка глобалізація економічного й соціального життя викликає потребу та розуміння у країнах із перехідною економі­кою важливості формування в суспільстві адекватних соціальних інститутів впливу на економіку. Адже традиційні економічні стимули у розвинутих країнах не забезпечують вже стійкого роз­витку і виступають сьогодні лише однією із багатьох підсистем мотиваційної системи, в якій будь-який працівник функціонує як єдине ціле у своїй багатосутпості: працівник, громадянин, влас­ник домашнього господарства, виборець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі (робоче місце — оселя), у соціальному стані (самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу). Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динаміз­мом нового технологічного способу виробництва, більшість ви­сококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі стати­стів, абстрактних «представників електорату», «маленьких», «пе­ресічних» тощо. Вони, так чи інакше, бажають брати безпосеред­ню та активну участь у трансформаційних процесах, у створенні продукту, в управлінні його рухом на всіх стадіях життєвого ци­клу, у формуванні цілей розвитку, у контролі за їх реалізацією тощо. Там, де такі відносини ще не сформовані або не почали формуватися, де зберігається консерватизм старих інститутів влади та механізмів їх реалізації, динаміка соціально-економічних процесів уповільнюється, умови праці та життя по­гіршуються, конкурентоспроможність працівника, бізнесу, краї­ни послаблюється.

Одним із визначальних внутрішніх чинників трансформації, та й взагалі економічного розвитку будь-якої країни, є потреба у со­ціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захи­сті (у несформованих, перехідних суспільствах, таких як, напри­клад, Україна, ці потреби спостерігаються найвиразніше). Така потреба, мабуть, народилася разом із народженням людини як члена колективу, суспільства, сім'ї, тобто із появою соціальних зв'язків.

Соціальна справедливість — це визначальний принцип та інститут функціонування будь-якої складної соціальної системи.

Критеріями соціальної справед­ливості у рамках ринкового господарства є розподіл продукту або доходу відповідно до: 1) внеску кожного з урахуванням не тільки праці, а й інших виробничих факторів — землі, капіталу;

2) необхідності забезпечення гідного рівня існування всім грома­дянам, у тому числі й тим, які через об'єктивні обставини не мо­жуть брати участь у вільних змаганнях на ринку праці.

Принцип соціальної справедливості відіграє важливу роль у соціальній політиці, спрямованій на пом'якшення суперечностей між суспільними групами з різним рівнем доходу, а також між основною частиною суспільства та особами, що потребують со­ціального захисту (пенсіонери, інваліди, молодь, що навчається, багатодітні сім'ї тощо). Цей принцип може бути реалізований лише на основі створення та розвитку ефективної системи моти­вації до праці усіх суб'єктів господарської системи. Зокрема, од­ним із найпотужніших мотивів діяльності у розвинутих країнах поступово стає мотивація досягнення, соціальна справедливість, виражена у соціальній оцінці дій та результатів праці будь-якого суб'єкта з боку суспільства, сім'ї, фірми, соціальної групи або прошарку, окремої людини, хоча, безперечно, грошова або мате­ріальна база соціальних зв'язків, заохочення до праці зберігають свою силу і виступають необхідною базою створення умов для реалізації принципів соціальної справедливості, соціального роз­витку взагалі, а надто в умовах трансформаційних посткомуні­стичних суспільств.

Одним із найважливіших інститутів та інструментів забезпе­чення стійкого економічного розвитку, що поширюється, насам­перед ТНК, розвинутими країнами у межах глобалізованого про­стору, у сучасній системі мотивації є відповідальність. Вона відбиває об'єктивний, історично конкретний характер взаємовід­носин між особистістю, колективом, суспільством «із точки зору свідомого здійснення взаємних вимог, які до них пред'яв­ляються». Поза відповідальною поведінкою уряду, чиновників, підприємців, працівників, жодна мета економічної політики, жод­ний план дій, навіть якщо вони узгоджуються і відбивають спрямованість причинно-наслідкових зв'язків ринкових та соціа­льних законів, ніколи не будуть реалізовані. Отже, відповідаль­ність — це той елемент у системі мотивації, який, у разі його повноцінного функціонування, гарантує очікуваний позитивний результат у будь-якій сфері діяльності, звичайно за наявності інших постійних та змінних, внутрішніх і зовнішніх чинників, що забезпечують умови, поле для такої повноцінної діяльності.

Залежно від сфери діяльності суб'єктів від­носин, від типу та форми взятих ними на себе обов'язків і зо­бов'язань можна виокремити відповідальність економічну (при­буток, дохід, заробітна плата, фінансові й матеріальні витрати та збитки, економічне зростання — економічне падіння, рівень кон­курентоспроможності підприємця, працівника, галузі, регіону, країни), політичну (ефективність — неефективність інститутів влади з позицій забезпечення економічної свободи, демократич­них прав людини, розвитку громадянського суспільства, міжна­родних економічних відносин тощо), соціальну (створення й під­тримання певного соціального порядку, рівень та якість життя, умови для самореалізації у праці, умови функціонування та роз­витку середнього класу), юридичну (законодавче правове регулю­вання рівня реалізації відповідальності — безвідповідальності), духовно-моральну (етичну) тощо.

Головний принцип ефективного існування відповідальності — її наскрізне, одночасне, перманентне домінування та реалізація в усіх сферах та на всіх рівнях соціально-економічного життя сус­пільства: в економіці, у тому числі й у таких її надзвичайно важ­ливих сферах, як управління, менеджмент, інформація, розподіл; соціальній, культурній і духовній; на рівні державних, регіональ­них, місцевих владних структур, на рівні політичних партій і громадських організацій, на рівні корпорацій, підприємств, фірм, організацій, на рівні окремих працівників і громадян.

Ефективними інститутами забезпечення відповідальності суб'єктів господарювання за адекватний потребам суспільства та людини вибір цілей, інструментів їх досягнення в Україні можуть стати соціальна конкуренція та багаторівнева система соціально­го партнерства, які на Заході є реальним і доволі ефективним засобом компромісного поступу суспільства у своєму розвитку, однак практично відсутні в нашій країні. Саме система соціаль­ного партнерства, в разі наповнення її реальним змістом, є однією з ефективних форм подолання тенденції до падіння граничної ко­рисності і граничної продуктивності економічних мотивів до праці в умовах трансформації продуктивних сил та економічних відносин у країнах не тільки на постіндустріальному етапі їх роз­витку, айв умовах переходу до постіндустріального суспільства, оскільки відповідає тенденціям до змін у системі відносин влас­ності, структурі та якості суб'єктів праці, та самої праці, підпри­ємницької діяльності, їх інтересам, потребам розвитку людського й соціального капіталу.

Деякі дослідники закономірностей трансформаційного пері­оду доходять сьогодні висновку про реальну можливість існу­вання двох моделей розвитку соціальної структури України: І) демократичної, яка б грунтувалася на формуванні та викори­станні людського, соціального, політичного й суспільного капі­талу потенціалу, реалізації кожним громадянином свого потенці­алу, удосконаленій системі розподілу та 2) аристократичної, за­снованої на збереженні та поглибленні соціально-економічної диференціації в суспільстві, успадкуванні попереднього соціаль­ного статусу прийдешніми поколіннями, гострій диференціації між прошарками й окремими групами в можливостях користува­тися державною та суспільною власністю. Економіка України, на думку цих вчених, вже йде шляхом утвердження аристократичної моделі соціального розвитку, що, зокрема, ґрунтується на низькій ціні на працю, втраті моральних цінностей у багатьох громадян, хоча демократична модель соціального розвитку ще не втрачена для України.

Глобалізація не ліквідує вимог закону конкуренції, вона по­ширює, видозмінює та урізноманітнює поле його дії і форм втілення. У період переходу національних економік до постіндустріального, інформаційного типу господарювання конкуренція в економічній сфері набуває різноманітних соціальних форм. Вод­ночас із розширенням поля економічної свободи та взаємозалеж­ності суб'єктів господарської діяльності посилюються роль і вплив на розвиток економіки, суспільства загалом не тільки соці­альних форм економічної конкуренції, а й власне соціальної кон­куренції як явища та закономірності сучасного суспільства, наро­дженого розвитком людського й соціального капіталу.

Соціальна конкуренція піднімає на якісно новий щабель пасионарність у суспільстві в умовах, коли забезпечити тривку еко­номічну активність найважливішого суб'єкта економічних відно­син — найманого працівника лише «хлібом», за принципом «повних ясел», вже неможливо. Людина прагне змін у суспільст­ві, у своєму становищі у суспільстві, у собі. Так само як суспіль­ство, економіка прагнуть змін у людині. Така взаємна потреба у змінах означає готовність до соціальної конкуренції, тобто до бо­ротьби працівника проти масовизації особистості, наростання диктату колективізму, за право володіти, розпоряджатися, най­ефективніше використовувати інтелектуальну власність, за пова­гу і самоповагу, за зміну свого соціального статусу у бік його зростання, за право на участь у прийнятті рішень, отже конкурен­цію із державою, підприємцями, іншими громадянами.

Саме чесна (за дотримання усіма зацікавленими сторонами правил гри) соціальна конкуренція в умовах динамічного форму­вання глобального інформаційного середовища може забезпечи­ти у трансформаційних суспільствах соціальну інтеграцію інте­ресів і дій усіх основних суб'єктів економічної діяльності, ство­рити необхідну соціальну базу для забезпечення успіху в міжна­родній співпраці оскільки означає:

1. можливість, необхідність та наявність конкурентних відно­син суб'єктів економічної діяльності не лише у господарській си­стемі, а й у всіх сферах суспільного життя, прямо чи опосередко­вано пов'язаних з економікою, з метою забезпечення якісних змін у кваліфікації, характері та якості праці, соціального статусу на підприємстві, фірмі, у суспільстві, світовому господарстві, стійкого зростання добробуту та рівня самореалізації;

2. кінцевий результат соціальної конкуренції в умовах еконо­мічної свободи — розширення поля та підвищення ступеня реалі­зації соціальної справедливості, гармонізація інтересів, соціальна інтеграція, об'єднання суспільства на конструктивну працю, ви­користання усіх можливостей людського та соціального капіталу через розкриття, ринкову перевірку та використання інтелектуаль­них, професійних, етичних можливостей суб'єктів економічної та громадської діяльності.

Соціальна конкуренція, так само як і конкуренція економічна, можлива лише за наявності певних критеріїв, диференційованих стандартів, досягнення яких стає метою такої конкуренції, тому ці критерії та стандарти повинні бути привабливі, зрозумілі, до­ступні для більшості працівників. Формування та реалізація та­ких критеріїв і стандартів вимагає визначення та забезпечення мінімальних соціальних стандартів і мінімальних соціальних га­рантій, що неможливо поза цілеспрямованими зусиллями держа­ви. Однак в Україні процес визначення та законодавчого оформ­лення суті, змісту, системи державних мінімальних соціальних стандартів є дуже тривалим, проблема переходить від уряду до уряду. Водночас побудова системи ДМСС, як наголошують до­слідники цієї проблеми, стає головною ланкою нової соціальної політики, найважливішим засобом підвищення керованості соці­альними, отже й економічними процесами. Законодавче розв'язання даного питання вирішує на концептуальному та гос­подарському рівні не лише проблему економічної політики дер­жави у соціальній сфері, проблему соціального захисту населен­ня, а й більш значущу, пов'язану із формуванням стимулювальних механізмів економічної активності людини, у тому числі і як суб'єкта конкурентних відносин, адже існують абсолютно прямі залежності між нормативами, рівнем наповнення й реалізації со­ціальних стандартів і рівнем економічної зацікавленості праців­ників в економічному зростанні. Працівник, котрий результатом своєї кваліфікованої праці мас дотацію на оплату житла, не може заплатити за навчання дітей, а заплативши, не отримує гарантії конкурентоспроможності їх як фахівця на ринку праці, перебуває у системі таких соціальних стандартів, що не можуть служити базою для мотивації ефективної праці. Соціальний стандарт, орі­єнтований лише на соціальний захист як мету та наслідок соціаль­ної політики, до того ж незабезпечений соціальний стандарт та­кож стає антистимулом розвитку економіки.

У науковій літературі визначаються гранично-критичні соціаль­но-економічні показники для країн із ринковою економікою. Зістав­лення їх із реаліями, що складаються у перехідному суспільстві, зо­крема й у нашій країні, свідчить про несформованість мінімальних соціальних стандартів. Тому створення конкурентного середовища, яке б, по-перше, охоплювало усі сфери економічного, політичного й соціального життя країни; по-друге, формувалося на основі єдиних для усіх його суб'єктів критеріях та принципах розуміння суті кон­куренції, допустимих її форм та методів, на єдиних етичних прин­ципах; по-третє, забезпечувало би прогнозований, очікуваний, пози­тивний результат поступального характеру, — є нагальною, необхідною та найскладнішою умовою у процесі формування нової економічної та господарської системи в Україні, в її прагненні на рів­них інтегруватися у глобалізоване світове середовище.

Теорії економічного зростання свідчать про існування прямо­го взасмозв 'язку між економічним зростанням та рівнем демо­кратизації країн. Так, дослідження, проведені наприкінці XX ст. виявили, що серед 25 високорозвинутих країн 22, або 88 %, були країнами зі стабільною демократією, а серед 51 найменш розви­нутих країн — 49, або близько 96 % — країнами з недемократич­ними, авторитарними режимами.

Зазначимо ще одну залежність, яка існує у системі зв'язків глобалізованої економіки: економічна свобода — економічне зростання — соціальна стабільність — прогнозований позитив­ний розвиток національного господарства та держави. Ця залеж­ність виявляється у формі прямих взаємовпливів рівня економіч­ної свободи, рівня сформованості громадянського суспільства та рівня матеріального добробуту одне на одного та разом на мож­ливості економічного зростання і розвитку.

Зокрема, рівень економічної свободи безпосередньо впливає на можливості суб'єктів економічної діяльності в плані переходу від стану матеріального виживання до стану матеріального добробуту, після чого лише й виникають, як масове явище, потреби нематері­ального, позаекономічного характеру, пов'язані із забезпеченням якості життя. Досягнення певного рівня економічного добробуту (а вчені називають пороговим мінімумом такого добробуту річний рі­вень ВВП у 6—7 тис. дол. на душу населення в країні) примушує людину цінувати життя як явище й себе у цьому житті. Відповідно, здоров'я, екологія, спосіб, або стиль, життя стають домінуючими цінностями, які необхідно й хочеться захищати. Саме за таких умов з'являється, як масове явище, і потреба, і інтерес до громадянського суспільства, розуміння його значення, потреба діяльності у тих чи інших формах у недержавних громадських організаціях, отже реалі­зація можливостей впливу на прийняття рішень державними орга­нами. Життя ж від зарплати до можливості віддати борг та знову взяти у борг також формує стиль поведінки для багатьох громадян, однак аж ніяк не сприяє орієнтації на ті позаекономічні цінності, про які щойно йшлося. На жаль, громадянське суспільство, яке справді є запорукою збереження та розвитку економічної свободи, отже зростання матеріального добробуту, забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства, зміни цінністних орієнтирів людини у бік задоволення позаекономічних потреб, фактично не стало ще в Україні потребою та справді демократичних політич­них сил визначення активної соціальної політики як пріоритетної в економічній політиці трансформації економічної та господарської системи суспільства.

Підсумовуючи, можна зазначити, що процеси глобалізації фор­мують якісно нові механізми розвитку, нові, адекватні потребам глобальної конкуренції, мотиваційні інститути та інструменти впливу на людину, які базуються на взаємодії економічних й по­заекономічних стимулів і норм; поширюють систему мінімаль­них соціальних стандартів через функціонування транснаціональ­них корпорацій та міжнародних неприбуткових організацій на усі регіони світу. Тим самим вони досить жорстко визначають спря­мованість і завдання системних перетворень в Україні: створення умов для випереджального типу економічного розвитку, для як­найшвидшого переходу до постіндустріального та інформаційно­го суспільства. Одним із ефективних важелів, що може забезпе­чити реалізацію таких завдань, має стати повноцінне функціо­нування системи позаекономічних мотиваційних інститутів. Се­ред них чільне місце посідають реальна демократія, громадянське суспільство, соціальна конкуренція, функціонування яких забез­печить економічну свободу всіх без винятку суб'єктів господа­рювання, відповідальність за прийняті рішення, інтерес до збага­чення та розвитку.

Отже, глобалізація визначає, спрямовує і стимулює трансформа­ційні процеси в Україні, забезпечує розуміння об'єктивності вибору країною шляху інтеграції у світове суспільство на основі процесів внутрішнього оновлення, адекватності цих процесів рівню та потре­бам світового господарства, активної участі держави у формуванні та використанні механізмів глобалізації в інтересах власного народу.