3. Глобалізація та соціалізація економічного роз­витку.

Тенденція до глоба­лізації змінила фундаментальну якість історичних процесів, коли національний і навіть регіональний масштаб стає недостатнім, а національні або регіональні історії більше не мають сенсу, вна­слідок чого у глобальному світі історія відбувається інакше: в ній формуються нові рушійні сили, нові механізми та нові напрями.

Можливі наслідки таких змін для національних метасистем прогнозуються, у теорії залежності та теорії світової системи. У теорії залежності, зокрема, автори розрізня­ють два варіанти майбутнього розвитку світового суспільства: песимістичний і оптимістичний. За першим у результаті розвитку «ланцюга залежності» між капіталістичними метрополіями та країнами-«сателітами» формується система нерівноправних від­носин, основна частка додаткового продукту, виробленого з ре­сурсів залежних країн, привласнюється провідними капіталістич­ними країнами, а національна еліта країн-«сателітів» (підприємці, менеджери, висококласні спеціалісти, політики), задовольняючи свої власні інтереси, вивозить і вкладають власні кошти в еконо­міку інших держав, фактично перебуваючи на службі іноземного капіталу, виконуючи всі його вимоги. Навіть якщо представники місцевої еліти не виїздять із країни, вважають прихильники пе­симістичного варіанта, — у своїх надіях, уподобаннях та перева­гах вони вже далеко від неї. Адже будучи вмонтованою у меха­нізм зовнішньої експлуатації, одержуючи від цього певну частку прибутку, місцева еліта не бажає боротися за економічний суве­ренітет.

Оптимістичний варіант даної теорії, підґрунтям якої є ефект бумерангу, виходить з того, що кількісні зміни в економіці залеж­них або слаборозвинутих країн під впливом припливу іноземних інвестицій урешті-решт можуть привести до якісного стрибка, економічного «прориву». За цих умов глобальні економічні взає­мозв'язки виявляються засобом звільнення від залежності, а не інструментом для її збереження.

Найпоширеніша серед теорій, які визначають характер і тен­денції розвитку світових економічних зв'язків, — теорія «світо­вої системи» І. Уоллерстайна. Виходячи з визначення трьох ос­новних стадій в історії — «міні систем», «світових імперій» та «епохи світової економіки», або «світових систем» учений вва­жає, що саме капіталістична система, маючи колосальний потен­ціал до розширення, приваблюючи великі прошарки населення своєю внутрішньою динамікою та здатністю забезпечувати до­статню масу найрізноманітніших товарів, веде до ієрархізації сві­тового співтовариства, визначаючи три рівня держав: центральні, периферійні та проміжний тип — напівпериферійні. Це означає, по-перше, збереження навіть у єдиній світовій економічній сис­темі її асиметричності; по-друге, — визрівання та розвиток аси­метричності у культурних потоках, коли західна модель розвитку культури стає домінуючою, сприймається як символ цивілізації.

На думку деяких дослідників, саме такої орієнтації завжди дотримувалися представники політичної та економічної еліти в колоніальних країнах, тепер же вона попу­лярна у посткомуністичних країнах, де прозахідна культурна орі­єнтація, яка часом набуває форми «фетишизації» Заходу, викли­кана насамперед прагненням «приєднатися до Європи» та «уник­нути Азії», тобто відсталості, автократії, радянського імперського панування.

Наслідки процесу глобалізації мають двоякий характер: по-перше, зростає тенденція панування світової економіки та світового ринку над політикою та ідеоло­гією національних держав; по-друге, посилюється поляризація рівнів розвитку, оскільки ринки товарів і капіталів дедалі більше набувають світового виміру, а ринки робочої сили залишаються національно сегментованими. До того ж, вважає вчений, центр і надалі прагнутиме до домінування за рахунок підтримки п'яти монополій: монополії новітніх технологій; монополії на контроль за фінансовими потоками на глобальному рівні; монополії на до­ступ до природних ресурсів планети; монополії на інформацію та мас-медіа; монополії на зброю масового знищення. Наслідком такої монополізації в умовах глобалізації буде поглиблення сві­тової ієрархії, поширення, ускладнення структури та рівнів Пе­риферії, розвиток процесів поляризації у самому Центрі, де також складається суспільство двох швидкостей.

Усе сказане вище дає змогу зробити однозначний, на перший погляд, висновок: глобалізація містить у собі небезпеку для по­дальшого розвитку національних економік, окремих, насамперед слаборозвинутих країн. Однак, оцінюючи можливості й перспек­тиви окремих країн, і зокрема України, за умов глобалізації, слід, швидше, виходити із поглядів на перспективи та чинники світо­вого розвитку, сформульованих на початку XX ст. відомим філо­софом Є. Булгаковим, який вважав: загальною основою будь-якого творчого процесу є свобода, необхідність же лише визна­чає рамки цього процесу. Там, де є життя і свобода, є місце для нової творчості, там виключений причинний автоматизм.

Отже, глобалізацію слід сприймати не лише з позицій тих ри­зиків і небезпек, які вона може породжувати, але й як один із найважливіших показників і чинників світового розвитку, що ви­світлює тенденцію до появи якісно нових форм та інститутів ін­теграції економік, механізмів управління процесами розвитку в якісно нових умовах, народжених новим технологічним спосо­бом виробництва, змінами у системі соціально-економічних від­носин, потребами й можливостями інформаційного суспільства, загальносвітовими ризиками та небезпеками. Саме такий підхід дозволяє неупереджено розглядати позитивні зміни у світовому розвитку та чинники таких змін, народжені глобалізацією.

Одним із таких позитивних результатів і чинників можна вва­жати поширення процесу соціалізації економічного життя на пе­реважну більшість національних господарських систем. Викли­кають цю тенденцію, насамперед, соціальна спрямованість розвитку економіки найбільш потужних держав світу та міжна­родна економічна діяльність ТНК. У попередніх розділах вже до­волі докладно розглядалися плюси та мінуси сучасних моделей соціальної держави та соціалізованих національних господарсь­ких систем. Тому детальніше зупинимося на тенденціях до при­скорення соціалізації економічного життя у країнах слабо- та середньорозвинутих унаслідок діяльності ТНК.

ТНК за допомогою 690 тис. іноземних фі­лій утворили сьогодні у світовій економічній системі єдину ме­режу, в основі якої володіння третиною світових виробничих фон­дів, 40 % планетарного продукту, понад 50 % зовнішньоторго­вельного обороту (тільки на 100 найбільших ТНК у 2000 р. при­падало до однієї третини світового експорту — близько 2 трлн дол.), 80 % торгівлі високими технологіями, 90 % вивозу світово­го капіталу. Хоча основна частина прямих іноземних інвестицій зосереджується у розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, країни Європейського Союзу, Японія, все ж 30 % їх при­падає на частку країн, що розвиваються.

Довготермінова орієнтація ТНК на техно-фінансову стратегію та політика делокалізації виробництва бага­то в чому збігаються із потребами та інтересами національних економік постколоніальних і посткомуністичних держав. З одно­го боку, об'єктивні процеси глобалізації, що прискорюються суб'єктивними зусиллями найпотужніших в економічному плані країн, значно скорочують можливості самостійного вибору варі­антів та інструментів формування власних конкурентоспромож­них національних господарських систем країнами, що розвива­ються. З другого — діяльність ТНК, так чи інакше, сприяє фор­муванню таких систем шляхом колосальних інвестицій, органі­зації виробництва сучасних видів продукції, втягування націо­нальних підприємств і підприємців до орбіти специфічних форм міжнародного поділу праці: у вигляді внутрішньофірмових зв'язків, про що вже йшлося, створення підприємницьких мереж тощо.

Деякі дослідники відзначають факт появи та динамічного розвитку тенденції до створення глобальних та мультилокальних компаній, міжнародних підприємницьких мереж та альян­сів, зрощування їх у певну транснаціональну модель, що забез­печує найкращі умови для використання переваг глобального виробництва та мереж розподілу, дає змогу нівелювати вплив ринку на свою діяльність, сприяючи подоланню невизначеності зовнішнього середовища. Поява таких тенденцій навіть стала підставою для формування тези, згідно з якою на зміну капіта­лізму ієрархічному приходить капіталізм альянсний, за якого компанії зацікавлені не стільки у розвитку внутріишьофірмового виробництва, скільки в об'єднанні зусиль із постачальниками та конкурентами з метою отримання контролю на ринковим простором.

У будь-якому разі сучасні організаційні форми діяльності ТНК безперечно сприяють прориву міжсистемних оболонок (на­ціональних економічних та політичних кордонів) в інтересах реа­лізації цілей самих ТНК. Однак, водночас, такі прориви забезпе­чують сприятливі умови входження та інтеграції національних господарських систем посткомуністичних країн, держав, що роз­виваються, в єдину мережу глобалізованої світової економічної системи, у кінцевому підсумку позитивно впливаючи на процеси індустріалізації та структуризації національної економіки, фор­мування сучасних конкурентоспроможних галузей господарсько­го комплексу, зокрема й таких, де створюється продукція високої вартості, тобто високотехнологічних, орієнтованих на виробниц­тво електронної техніки, сучасних медичних препаратів, навіть космічних апаратів тощо. Відповідно формується ефективна рин­кова інфраструктура, поза якою неможливі вільний рух капіталів, товарів, реалізація потреб ТНК і держав, національних економік загалом.

Зокрема, внутрішньофірмовий поділ праці всередині ТНК, ви­ступаючи однією з форм реалізації, різновидом міжнародного поділу праці, об'єктивно забезпечує якщо не тотожність, то взає­мозалежність інтересів ТНК та національних держав. ТНК, заці­кавлені в ефективному, мобільному та гнучкому функціонуванні усіх ланок, підрозділів, кооперативних зв'язків всередині систе­ми, змушені, певною мірою, формувати їх мережу на всьому те­риторіальному просторі своєї діяльності за однаковими принци­пами та стандартами, такими як:

• забезпечення високого рівня компетентності та відповідаль­ності працівників, що, відповідно, стає можливим у разі наявнос­ті достатньої кількості національних високоосвічених кадрів, зай­нятих безпосередньо у сфері виробництва та в галузях технологій і менеджменту;

• забезпечення ефективної системи мотивації до праці за до­помогою як економічних, так і позаекономічних важелів;

• створення розвиненої й досить потужної банківської систе­ми, здатної забезпечити мобільне, прозоре просування інвести­цій, акумуляцію заощаджень населення для подальшої їх капіта­лізації;

• підтримка стабільної макроекономічної та політичної ситу­ації в країні тощо.

Такі підходи ТНК до функціонування на ринках посткомуні­стичних країн, або країн, що розвиваються, викликають (і тут мож­на говорити про взаємність інтересів) потребу в активній діяль­ності національних держав, у відповідній економічній політиці, яка б проводилася насамперед у таких напрямах, як:

• забезпечення громадянам певного рівня економічних та по­літичних свобод;

• забезпечення чітких гарантій у сфері відносин власності;

• забезпечення вільного доступу до усіх ступенів освіти;

• підтримка, в тому разі й інвестиційна, економічних проектів загальнонаціонального та регіонального значення;

• забезпечення принципу єдності економічного зростання та зростання добробуту більшості населення;

• зменшення соціально-економічної нерівності різних верств населення, в тому разі й за рахунок проведення ефективних аграр­них реформ;

• сприяння підвищенню платоспроможного попиту як на про­дукти харчування, так і на промислові високотехнологічні това­ри, що водночас сприятиме зростанню місткості національного ринку, отже й подальшому розвитку економіки.

Можна зазначити, що багато в чому реалізація інтересів ТНК та мети національної економічної політики, там де влада змогла забезпечити більш-менш цивілізоване їх поєднання, сприяла знач­ному просуванню країн, що розвиваються, вперед по шляху інду­стріалізації, забезпечення стійких темпів економічного зростан­ня, інтеграції у світове економічне співтовариство, систему віль­них торговельних відносин.

Структурні змі­ни в народногосподарському комплексі під впливом діяльності ТНК та економічної політики взаємодіючих з ними національних держав, національного капіталу викликали до життя, як мінімум, дві позитивні тенденції, що визначають оптимістичні перспекти­ви у довготерміновому періоді для економік і народів цих країн:

1. входження значного числа нових економік у світовий товаро­обіг та в єдиний інформаційний простір як конкурентоспромож­них і значною мірою, рівноправних суб'єктів і партнерів;

2. соціалізацію економічного життя в цих країнах через поступове підвищення тем­пів зростання ВВП та обсягів торгівлі.

Отже, процеси соціалізації ринкового господарства, що зумо­вили трансформацію соціально-економічних відносин у роз­винутих країнах, збуджуються сьогодні в інших регіонах світу, особливо в країнах, що розвиваються, саме механізмами гло­балізації, активною та всепланетною діяльністю ТНК. Досяг­нення політики соціалізації економічного життя, особливо у європейських країнах, стають критерієм, зразком, стандартом, що береться до умови під час формування соціальної політики у багатьох державах світу. Основою та причиною такої політи­ки є поява великої кількості соціально свідомих та активних прошарків населення внаслідок зростання потреби національ­них господарств у кваліфікованій та висококваліфікованій праці, викликаної поглибленням інтеграційних процесів, сти­мульованої діяльністю ТНК, розвитком потреб вже самої ква­ліфікованої праці.

Динаміка, спрямованість і результативність процесів соціалі­зації економічного життя в посткомуністичних країнах та краї­нах, що розвиваються, вирішальною мірою залежать від активно­сті самої держави, глибини усвідомлення та обґрунтування провідними політичними силами цих країн стратегічних цілей економічної політики, рівня відповідальності за їх послідовну ре­алізацію. Адже забезпечення правового поля трансформаційних перетворень, економічного розвитку, визначення та запрова­дження системи державних мінімальних соціальних стандартів (ДМСС) на основі критеріїв, запроваджених розвинутими краї­нами та використовуваних ТНК у своїй внутрішньофірмовій по­літиці в різних регіонах світу, залежить насамперед від того, на­скільки повно реалізуються загальнодержавні підходи до розв'язання цих проблем. Зокрема, побудова системи ДМСС, як підкреслюють дослідники цієї проблеми, стає головною ланкою нової соціальної політики, найважливішим засобом підвищення керованості соціальними процесами та подолання кризи соціаль­ної сфери. Законодавче розв'язання даного питання вирішує на концептуальному та господарському рівнях не лише проблему економічної політики держави у соціальній сфері, проблему соці­ального захисту населення, а й більш значущу, пов'язану із фор­муванням стимулювальних механізмів економічної активності людини, в тому числі її поведінку як суб'єкта конкурентних від­носин.

Серед основних типів ДМСС більшість безпосередньо впли­вають на процес формування та ефективність системи мотивації до праці, забезпечують (або не забезпечують) інтерес до конку­рентних змагань працівників у господарській системі, оскільки визначають рівень можливостей та альтернативу вибору у систе­мі координат споживання. Серед таких мотиваційних форм ДМСС можна назвати: прожитковий мінімум; рівень мінімальних доходів (мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія, стипен­дія тощо); структуру системи загальнодоступних безкоштовних послуг усім верствам населення; стандарти необхідного рівня якості, вимог та технологій надання соціальних послуг; норми забезпечення громадян соціальними послугами та відповідними установами; норми кадрового, матеріально-технічного фінансо­вого забезпечення установ соціального обслуговування громадян, тощо.

Наповнені відповідним змістом та підтримані бюджетною системою всіх рівнів високі стандарти освіти, охорони здоров'я, якості навколишнього середовища, безпеки, забезпечують стій­кий тривалий інтерес до праці та проживання саме в такому се­редовищі, отже впливають як на продуктивність праці, так і на усвідомлення необхідності боротися за місце у цьому середо­вищі. Можливість досягти, внаслідок своєї праці, таких соці­альних стандартів життя і змінити їх на більш високі, привабли­ві, як з погляду працівника, так і суспільства, поступово стає і критерієм, і стимулом, і формою реалізації соціальної конкурентності у постсоціалістичних та слаборозвинутих країнах, що інтегруються у систему світових економічних зв'язків і співро­бітничають із національними і наднаціональними, господарсь­кими інституціями. Тому навряд чи можна визнати конструктив­ною думку дослідників, які вважають, що «демонстрація усьому світові стандартів добробуту та споживання у високорозвинутих країнах стає джерелом соціальної напруги». Саме активна дія­льність основних політичних сил будь-якої держави, їх націле­ність на соціальне партнерство з усіма внутрішніми та зовніш­німи суб'єктами господарювання на взаємовигідній, рівноправ­ній і довгостроковій основі стає запорукою поступальних по­зитивних змін у національних економічних і соціальних сис­темах.