Розділ 2 теоретичні засади парламентаризму

Парламентаризм як наукову категорію можна тлумачити з двох позицій. У широкому плані він еволюціонує, починаючи від міфологічних форм світорозуміння, релігійних ідей юридичного змісту укладачів Старого Завіту і геніальних здогадок прадавніх і давніх мислителів з питань організації державної влади до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення політико-правової науки. У вузькому розумінні - це комплекс політико - правових ідей та сама державотворча практика, переважно XVII - XVIII ст. (у багатьох країнах цей процес розпочався у ХІХ - ХХ ст.), що орієнтується на створення інституціонально-правових умов функціонування держави, в яких забезпечувалося б верховенство або у будь-якому разі суттєва роль парламенту, підзвітність та підконтрольність органів влади та посадових осіб громадянському суспільству.

2.1. Роль загальнолюдської скарбниці у становленні

концептуальних основ парламентаризму

Дослідження теоретичних аспектів парламентаризму, на думку дисертанта, має базуватись на поєднанні вимог загальнометодологічного і гносеологічного характеру, адже будь-яка нова теорія необхідно вимушена мати справу зі старими теоріями, спиратися на попередній теоретичний матеріал, на вже нагромаджені знання в даній сфері пізнання. З таких позицій передтечу доктрини парламентаризму майбутнього треба вбачати передусім в ідеях про принципи і функції державного управління, започаткованих у геніальних здогадках укладачів Старого Завіту^*,

Вед^*, Авести^** , Артхашастри^***, а також найінтелектуальніших представників людства тих часів Конфуція, Будди, Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерона та інших.

Зокрема, в скарбниці давньої політико-правової думки можна знайти започаткування концептуальних основ доктрини розподілу влад. Вихідною точкою для аналізу, поза сумнівом, має бути обгрунтована зарубіжними дослідниками ідея про божественне походження судової влади, про біблейське походження розподілу влад. Російський учений юрист П.Баренбойм схиляється до думки, що історію біблейського земного суду слід пов’язати з епізодом, зафіксованим у гл.2 пунктів 13-21 книги “Вихід”, де молодий Мойсей, намагаючись за власною ініціативою розв’язати суперечку двох євреїв, почув від одного з них запитання: “Хто поставив тебе начальником і суддею над нами ?”[8]¹⁹⁹⁾.

З цього приводу, американський дослідник історії права П.Джонсон зазначає, що сформульовані Мойсеєм ідеї незалежного професійного суду та обмеженої законом виконавчої влади заклали конституційні засади демократії. Джонсон пише про нього: “Він був пророк і лідер... ця людина не тільки була посередником між Богом і людством, але й намагалась переносити надзвичайно високі ідеали в практичну державну діяльність, а шляхетні концепції у повсякденне життя. Крім того, в якості законодавця та судді він став конструктором міцної правової інфраструктури, яка забезпечує чесний підхід до кожного аспекту суспільної та приватної поведінки...” [8]²⁰⁰⁾.

З точки зору науки конституційного права у Старому Завіті поруч з Мойсеєм

може бути поставлена фігура судді Самуїла - автора першої Біблейської Конституції. На думку П.Баренбойма, який за текстом Старого Завіту реконструював книгу Самуїла - першу писану Конституцію у світі, в узагальненому плані вона складається з двох частин - прав царства і норм, які сьогодні ми об’єднуємо словами “Білль про права”[211; 8]²⁰¹⁾.

Суддя Самуїл приблизно через три століття (мова йде відповідно про XIV ст. і Х ст. до н. е.) намагався запровадити в життя ідею Мойсея про обмеження законом влади монарха. Нагадуємо, що після того як цар Саул виявив неслухняність до волі Бога, а також допускав свавілля, Самуїл оголосив тому, що він не буде царем, і таємно помазав на царювання Давида. Після смерті Самуїла саме помазаний суддею Давид став царем.

Звичайно, судова влада і розподіл влад у біблейські часи в сучасному розумінні цього слова не існували. Однак учені цілком слушно стверджують, що саме тоді були закладені доктринальні передумови концепції розподілу влад, а саме: а) божественне походження судової влади; б) первісність судової влади в розумінні її появи раніше від влади царської; в) проповідь судді Самуїла проти необмеженої царської влади; г) Конституція Самуїла; д) помазання першого царя Саула і другого царя Давида суддею Самуїлом; е) конфлікт між суддею Самуїлом і царем Саулом, який став згубним для спадкоємця царя [8]²⁰²⁾.

Оскільки рік смерті Саула датується 1002р. до н.е., саме тоді на престол зійшов помазаний суддею Давид, а не спадкоємець царя, то з цього року можна вважати початок доктрини розподілу влад в історії. Отже, цій доктрині у 1998 р. виповнилось 3000 років.

Біля витоків становлення майбутніх доктрин парламентаризму цілком імовірно, що стояв давньокитайський мислитель Конфуцій (Кун - Цзи). Адже Конфуцій дав путівку в життя доктрині “хе” - “досягнення Єдності через різномислення”, що склалося ще у VIII - VII ст.ст. до. н. е. і була пов’язана з уявленням про боротьбу протилежностей двох полярних начал (Ян - Інь) як об’єктивному закону існування природи [86]²⁰³⁾. Ця ідея боротьби взаємовиключних начал як неодмінної умови існування Єдності була перенесена намаганнями “філософів - юристів” на суспільство і в сферу політики. Термін “хе”, на думку російського академіка Л.С. Переломова, первісно означав Єдність, але Єднання, до якого доходять шляхом свідомого зіткнення, взаємоподолання полярних інтересів і поглядів. Одночасно з’явився і антипод - термін “тун”, який також означав Єдність, Єднання, проте вже на іншій угодівській основі, коли всі учасники обговорення добровільно схвалюють будь-яку пропозицію, яка йде від глави держави. Цілком слушно вважається, що вона була перша в історії Китаю “стримування” виконавчої влади небожественного походження [87]²⁰⁴⁾.

Проблематику парламентаризму в історії європейської інтелектуальної традиції, безумовно необхідно пов’язати з такими її видатними постатями, як Платон і Арістотель. Платон у книзі “Закони” вперше сформулював принцип “змішаної держави”, який був спрямований на те, щоб досягти гармонії урівноваженням сил або таким їх об’єднанням, щоб ці сили компенсували одна одну[260]²⁰⁵⁾. Справедливо вважається, що цей принцип увійшов до пізнішої історії політичної теорії і був сприйнятий багатьма мислителями, які досліджували проблему організації суспільства протягом багатьох століть.

Інший мислитель Стародавньої Греції - Арістотель у праці “Політика” детально дослідив демократичні принципи управління справами у державі. Він розрізняв тут гілки, які існують у певній формі за будь - якого правління. Перша - це ради, що приймають остаточні рішення держави з питань оголошення війни і миру, укладання угод, контролю розрахунків уряду, законодавчої діяльності. Друга - це різноманітні урядові й адміністративні посади, і третя - система правосуддя. Кожна з цих гілок, на його думку, може бути організована демократично чи олігархічно. Рада як орган може обіймати і здійснювати більшу чи меншу кількість функцій. Урядовці можуть бути обрані більш чи менш широкими виборами і вони можуть обиратися на більш - менш тривалий термін, мати відповідальність перед радами. Суди повинні бути народними, вибрані жеребкуванням із великого списку і здійснювати владу спільно з радами або ж вони можуть бути обмеженими у владі й утворені жорсткішим способом.

Великої ваги набула теорія “змішаного правління” в дослідженнях давньогрецького історика Полібія. На його думку, те, що римляни підкорили світ менш як за 53 роки, пояснюється тим, що, в Римі підсвідомо усталилася змішана форма правління, елементи якої були “ретельно дібрані і складали стійку рівновагу”. Консули заступають монархічний чинник, сенат - аристократичний, а народні збори - демократичний; однак таємниця римського врядування полягає в тому, що ці три влади стримують одна одну і в такий спосіб відвертають природну тенденцію до занепаду, яка стає неминучою при надмірному посиленні однієї з них [260]²⁰⁶⁾. Отже, Полібій надав ідеї змішаного правління вигляду системи “стримувань і противаг” - вигляду, в якому вона дійшла до Монтеск’є та засновників американської конституції.

Слідом за Полібієм відомий римський оратор, юрист і державний діяч Марк Туллій Ціцерон як шлях до змішаної форми правління трактував еволюцію римської державності від первісної царської влади до сенатської республіки. Аналогію царської влади він вбачав у повноваженнях магістратів (передовсім консулів), влади оптиматів - у повноваженнях сенату, народної влади - у повноваженнях народних зборів і народних трибунів. При цьому він підкреслював необхідність рівномірного розподілу прав, обов’язків і повноважень, щоб досить влади було у магістратів, досить впливу у ради найголовніших людей і досить свободи у народу [147]²⁰⁷⁾.

Чимало слушних думок, що збагатили вчення про організацію державної влади висловив Фома Аквінський. Він відмежовував тиранію від монархії, яку оцінював як найкращу форму правління. При цьому він виділяв два різновиди монархічного устрою - абсолютну монархію і монархію політичну. В порівнянні з першою друга, на його погляд, володіє низкою переваг. У ній вагому роль відіграють феодальні магнати. Влада государів тут залежить від закону і не виходить за його межі [147]²⁰⁸⁾.

Слідом за ним в Італії творив провісник народного суверенітету Марсилій Падуанський. У своєму творі “Захисник миру” він відстоював досить сміливу для тих часів тезу про те, що справжнє джерело будь-якої влади є народ. Від нього походить як влада світська, так і духовна. Тільки він один є носієм суверенітету і верховним законодавцем. Він пише: “Законодавець, або першоджерело закону – це народ, або всі громадяни або переважна частина їх, який наказує або ухвалює, згідно зі своїм вибором чи волею, на загальних зборах і в усталених виразах, що певні громадянські дії людей бажані або їх необхідно уникати під загрозою штрафу чи земного покарання” [260]²⁰⁹⁾. Продовжуючи свою думку, він вказує, що виконавча і судова влади затверджуються чи обираються групою громадян (законодавцем). У всіх випадках повноваження виконавчої влади грунтуються на законодавчій дії народу або комітету (групи людей). Ця влада має керуватися законом. Якщо виконавча влада неспроможна виконувати свої функції, то її треба усунути за допомогою тієї самої сили, яка обрала її, а саме: народу [260]²¹⁰⁾.

М.Падуанський особливо важливе місце відводив виборності як принципу формування установ і підбору посадових осіб держави усіх рангів. Обраний монарх, міркував він, як правило, найбільш пригожий правитель, а тому виборна монархія має перевагу перед спадковою монархією [147]²¹¹⁾.

Благотворно вплинули на формування теорії парламентаризму в новітній час історії його ідеї про народ-суверен, про співвідношення законодавчої і виконавчої влад, про обов’язковість закону для всіх осіб у державі, включаючи і правителів.

На зламі XVI ст. найбільш видатною фігурою в політичній теорії був Н.Макіавеллі. У своїх працях “Державець” та “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія” він розглядає різні аспекти одного й того ж питання - про причини піднесення й занепаду держав і про способи, якими державні діячі можуть зміцнити свої держави. Одним із таких загальних принципів, за допомогою якого досягається стабільність влади, на його думку, є тенденція змішаної (“урівноваженої”) форми державного устрою. Хоча “рівновага”, про яку говорить Макіавеллі, - не політична, а соціальна чи економічна; це рівновага суперечних інтересів під контролем правителя.

Ще один загальний принцип, до якого увесь час апелює він, – це першоважливість для суспільства ролі законодавця. З його точки зору, конституційний устрій держави є витвором закону і плодом мудрості й передбачливості законодавця. Можливості державного діяча безмежні. - при умові, що він знається на правилах державотворчого мистецтва. Якщо правителеві бракує солдатів, каже Макіавеллі, то виною цьому він сам, - йому треба було завчасно вжити заходів, аби викоренити в своєму народові боягузтво і фемінізовану ментальність. Законодавець - архітектор не лише держави, але й суспільства з його моральними, релігійними й економічними інститутами [260]²¹²⁾. До незаперечних заслуг, а відтак і ролі Н.Макіавеллі у збагаченні загальнолюдської скарбниці політико-правової думки, можна сміливо віднести наповнення ним поняття “держава” тим змістом, який вона має в сучасному конституційному вжитку.

В історії політичної думки почесне місце посідає постать проф. права університету в Тулузі, адвоката і прокурора Жана Бодена. Його твір - “Шість книг про республіку” (1576р.) дуже цінувався сучасниками: усі схоласти зверталися до викладених у ньому принципів розгляду політико-правових проблем. Видатним внеском Ж.Бодена в розвиток політико-теоретичного знання є розробка ним проблеми суверенітету держави. “Суверенітет, - стверджував Боден, - є абсолютна і постійна влада, яку римляни називають величністю (достоїнством) ..., що означає найвищу владу панувати (наказувати)” [147]²¹³⁾. Абсолютність суверенітету виявляється в тому, що суверенна влада не має жодних обмежень для прояву своєї могутності. Постійність суверенітету полягає в тому, що ця влада не обмежується певним часовим виміром. Він є невід’ємним. Боден виділяє п’ять атрибутів ознаки суверенітету. Перший з них - видання законів, які адресуються усім громадянам і установам держави. Другий - право оголошувати війну й укладати мир. Третій - призначення посадових осіб. Четвертий - бути судом останньої інстанції. П’ятий - помилування [147]²¹⁴⁾.

Водночас Боден доповнює своє трактування суверенітету важливими поправками й уточненнями. Одне з них - суверенна влада повинна дотримуватись законів божественних і природних. Інше - суверенній владі не можна втручатися у справи сім’ї, збирати податки без згоди на те підданих. Нарешті, Ж.Боден хоча й розумів, що суверенітет походить від народу, проте він не визнавав його носієм державу, а монарха. Звичайно ж, такий підхід був зумовлений соціально-економічними і політичними реаліями періоду утворення централізованих абсолютистських держав.

Теоретичне обгрунтування нових раціоналістичних ідей, принципів і концепцій, які відповідали потребам тієї епохи (друга половина ХVI - початок XVII ст.) можна знайти у таких мислителів, як Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Б.Спіноза, Д.Лільберн та інших. Так, Дж. Лілберн висунув новаторську для того часу тезу про розмежування (розподіл) публічно-владних повноважень між депутатами, що приймають закони, і установами (посадовими особами), які їх застосовують, як гарант цілісності народної свободи. Цю думку він доповнював пропозиціями про відділення суду від адміністрації та про те, щоб зробити усіх посадових осіб підзвітними парламенту [365]²¹⁵⁾.

Стосовно вітчизняної політико-правової думки тих часів зауважимо, що вже наприкінці XVI - початку XVII ст. Й.Борецький та З.Копистенський заклали основи для формування національної державницької ідеї. Майже за 100 років до Г.Гроція та Т.Гоббса виступив зі своїми політико-правовими творами “Про природне право”, “Польські діалоги політичні” С.Оріховський (1513 - 1566). В його державі вже пропонуються елементи розподілу влади [70]²¹⁶⁾.

Ідеї мислителів усіх попередніх епох та нового часу з питань організації державної влади, як це буде показано нижче в дисертації, безпосередньо стали базою для формування теорії парламентаризму.