МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. Ю.ФЕДЬКОВИЧА

На правах рукопису

ГEОРГІЦА Аурел Зиновійович

УДК 342.53

СУЧАСНИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ:

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Спеціальність 12.00.02 - Конституційне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора

юридичних наук

Науковий консультант –

доктор юридичних наук,

професор, чл.-кор.

Академії правових наук України

Погорілко В.Ф.

Чернівці – 1999

З М І С Т ВСТУП РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ 1.1 Передісторія парламентаризму 1.2 Становлення та зміцнення парламентів у кінці ХVІІ - кінці ХVІІІ стст. 1.3. Розвиток парламентаризму в ХІХ – першій половині ХХ ст. 1.4. Конституційні реформи, які закріпили парламентаризм РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ 2.1. Роль загальнолюдської скарбниці у становленні концептуальних основ парламентаризму 2.2. Формування теорії парламентаризму та її подальший розвиток 2.3. Сучасні теорії парламентаризму: політико-правовий аналіз РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПАРЛАМЕНТІВ 3.1. Загальна характеристика парламентів 3.2. Структура парламентів 3.3. Проблеми процедури та організації діяльності парламентів РОЗДІЛ 4. АКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРЛАМЕНТІВ — ЗАПОРУКА УТВЕРДЖЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ Проблема компетенції парламенту Конституційна регламентація повноважень парламентів 4.3. Основні функції парламентів: форми і методи їх реалізації 4.4 Взаємодія парламентів з іншими органами державної влади ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ А,Б,В, Г,Д

4 23 23 41 53 82 119 119 127 153 193 193 210 250 282 282 290 303 363 385 399 445

ВСТУП

Актуальність теми. Історія світової цивілізації є мовчазним свідком того, як руйнувалися імперії, зазнавали краху диктаторські та авторитарні режими і, водночас, утверджувався фундаментальний принцип законної основи влади усіх часів: “правління народу, що здійснюється народом, і для народу”. Цей принцип залишається непохитним, оскільки ще не було знайдено жодної надійної заміни йому в якості підвалини політичної влади [207]¹⁾.

З точки зору осмислення цього основоположного принципу устрою державної влади одним із ключових питань, об’єктом прискіпливого вивчення конституційної науки та політики є інститут парламентаризму.

Нагальна потреба в дослідженні окресленої наукової проблеми в Україні не викликає сумніву хоча б з тих міркувань, що в сучасних умовах у нашій державі на основі Конституції 1996 р. відбувається інтенсивне становлення владних структур, нової політичної системи суспільства. Їх становлення повинно відбуватися і відбувається звичайно ж із урахуванням прогресивного досвіду зарубіжних країн. З іншого боку, головна причина підвищеного інтересу в наукових і політичних колах до історії та розвитку сучасного парламентаризму вбачається в існуванні низки проблем теоретичного і практичного характеру, пов`язаних із організаційним становленням національного парламенту, із визначенням його конституційного статусу та фактичної ролі в механізмі державної влади, із розвитком вітчизняного конституціоналізму в цілому.

З таких позицій не потребує доказів і важливість ретельного аналізу здобутків, досягнутих конституційною наукою і державно-правовою практикою зарубіжних країн, у справі правового регулювання форм організації та діяльності державного

механізму як одного із засобів стабілізації суспільства, особливо в трансформаційний період. Отже, актуальність дисертаційної теми зумовлена:

а) необхідністю вдосконалення владних структур в Україні на основі використання позитивного досвіду організації та діяльності парламентів демократичних держав;

б) відсутністю комплексних досліджень у вітчизняній літературі з проблем парламентаризму;

в) завданнями подальшого розвитку конституційної теорії з урахуванням нових явищ і процесів, характерних для сучасної практики зарубіжного парламентаризму;

г) необхідністю підвищення теоретичного рівня викладання конституційного (державного) права зарубіжних країн, формування у студентів більш глибоких і об’єктивних поглядів на характерні риси та специфічні особливості конституційно-правових інститутів.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибраний дисертантом напрямок наукових досліджень відноситься до пріоритетних у галузі конституційного права. Проблема становлення та розвитку українського парламентаризму в контексті світової конституційної теорії та практики входить до планових тем Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України [499]²⁾ , визначена серед основних напрямів досліджень юридичної науки, затверджених загальними зборами Академії правових наук України на період до 2000 року [681]³⁾, посідає чільне місце у підготовленій Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки [150]⁴⁾. Активно розробляється ця тема дослідниками, що працюють у вузах країни, в тому числі і на юридичному факультеті Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.

Ступінь наукової розробки теми. Початок дослідження проблематики парламентаризму в часі пов’язаний зі становленням світової науки конституційного права науки (перша половина ХІХ ст.). У ХІХ ст. з’являються праці вчених-конституціоналістів: В.Беджгота [617]⁵⁾, А.Дайсі [224]⁶⁾, Дж.Ст.Мілля [241]⁷⁾ — у Великобританії; А.Есмена [273]⁸⁾ — у Франції; Р.Гнейста [219]⁹⁾ — у Німеччині та ін., які дослідили та теоретично обгрунтували класичні доктрини парламентаризму.

В останній чверті ХІХ ст. і на початку ХХ ст. значний доробок у розвиток теорії парламентаризму повносили Л.Дюгі [227]¹⁰⁾, М.Оріу [248]¹¹⁾ (Франція), В.Орландо [249]¹²⁾ (Італія), С.Лоу [236]¹³⁾, А.Л.Лоуель [237]¹⁴⁾ (Великобританія), Г.Єллінек [228]¹⁵⁾ (Німеччина), М.М.Коркунов [45]¹⁶⁾, Б.М.Чичерін [127]¹⁷⁾ (Росія), С.Баламезов [619]¹⁸⁾ (Болгарія) та ін. Названі вчені-юристи розробили основні поняття та категорії інституту парламентаризму, висунули цілу низку оригінальних думок. Чимало ідей, запропонованих ними, до цього часу використовуються в якості вихідних точок сучасних концепцій парламентаризму.

Після Другої світової війни в зарубіжній науці конституційного права стосовно досліджуваної проблематики окреслились множинність концепцій, поглядів, точок зору та думок.

У Великобританії, наприклад, вихідною точкою для побудови різних теоретичних моделей і конструкцій залишається ідея про британську систему правління як про “парламентське правління”, про що свідчить більшість підручників з конституційного права [267]¹⁹⁾. Водночас отримали розповсюдження і модернізовані доктрини, зокрема концепції “правління партій” і “представницького та співзвучного правління”, ідея “системи правління прем’єр-міністра”, теорія “конституційної системи правління” [187]²⁰⁾ та ін. При цьому розгляд державно-правових проблем будується в основному навколо двох основних інститутів - парламенту та уряду. З-поміж інших досліджень, присвячених англійському парламенту, на особливу увагу заслуговує низка монографічних праць [296, 640, 648, 661, 676]²¹⁾. Характерною рисою цих публікацій є поява в них міркування про необхідність обмеження ролі парламенту та активізацію участі уряду в законодавчому процесі.

Активно досліджується проблематика парламентаризму в науці державного права ФРН. При аналізі інститутів влади тут виходять із сучасного розуміння принципу розподілу влад, згідно з яким багаточисельні обмеження і збалансованість органів влади характеризують не абсолютний їхній поділ, а взаємний контроль і стримування. А тому віддається перевага думці про те, що керівництво державою і політична влада утворюють складне цілісне, а Парламент і Уряд діють спільно [221]²²⁾. Та обставина, що в Основному Законі не підкреслюється ідея народного представництва та верховенства представницького органу в поєднанні з аналізом парламентської практики дала деяким німецьким теоретикам підставу трактувати конституційну систему ФРН як “приглушений парламентаризм” [187]²⁾. Теоретичні та практичні аспекти німецького парламентаризму знайшли своє відбиття і в підручниках з конституційного права, підготовленими знаними вченими-юристами Т.Маунцем [239]³⁾ та К.Хессе[269]⁴⁾ .

На відміну від науки конституційного права науки більшості зарубіжних країн, французька доктрина найбільшу увагу приділяє дослідженню концепції “політичних інститутів” і темі “політичного режиму”. Вагомий доробок у їхню наукову розробку повносили знані вчені-конституціоналісти М.Прело [253]⁵⁾, Ж.Бюрдо [627]⁶⁾, М.Дюверже [634]⁷⁾. Привертає увагу дослідників книга вчених-юристів А. і Ф.Демішель та М.Пікемаля [226] ⁸⁾, присвячена аналізу основних інститутів французького механізму політичної влади. Цікавою та корисною для дослідників і практиків є монографічна праця А.Філіппа [209]²³⁾, в якій розглядаються актуальні питання парламентаризму в сучасних умовах.

Проблематика парламентаризму посідає помітне місце у сучасній науці конституційного права США. При докладному аналізі практики діяльності Конгресу державознавці віддають перевагу формально-юридичному опису його конституційних повноважень, а також показу його історичної ролі та місця в конституційній історії країни. Передовсім активно розробляються такі питання, як ступінь обмеження влади Конгресу, доктрини конституційних і припускаємих повноважень, повноваження в галузі зовнішньої політики, Конгрес і проблема делегування повноважень, право Конгресу на розслідувальну діяльність тощо [28]²⁴⁾.

Ще у 50-і роки вийшли друком праці Д.Галлоуея “Законодавчий процес в Конгресі” (1951 р.); Б.Гросса “Законодавча боротьба: дослідження соціального бою” (1953 р.). Пізніше — у 70-х роках — були зроблені спроби систематичного дослідження комітетської системи Палати представників у працях Г.Фенно “Конгресмени у комітетах” і Д.Каспера “Комітетська система в Конгресі США” [187]²⁵⁾. Привертає увагу науковців фундаментальна праця енциклопедичного характеру, присвячена Конгресові США [513]²⁶⁾.

Інтенсивно ведеться наукова розробка означеної теми і в інших зарубіжних країнах. До найбільш помітних слід віднести праці монографічного характеру про виникнення, розвиток і систему австрійського парламентаризму [670]²⁷⁾; про концепції та практику парламентаризму в Болгарії [629]²⁸⁾; про парламентські системи Іспанії [678]²⁹⁾, Італії [632]³⁰⁾, Швеції [630]³¹⁾, Японії [660]³²⁾.

Але чи не найцікавішим науковим виданням як за змістом так і за формою викладу залишається книга, підготовлена проф. Інституту політичних досліджень у Парижі М.Амеллєром (російською мовою була опублікована у 1967 р.) [207]³³⁾. Автор уважно, послідовно і повно розглядає окреслені питання, скрупульозно і всебічно аналізує матеріали і статистичні дані про парламентські установи 55 держав світу. Частина перша книги присвячена структурі парламентів, частина друга — організації роботи парламенту, частина третя — законодавчій функції парламенту, частина четверта — фінансовим повноваженням парламенту, частина п’ята — контролю парламенту за діяльністю виконавчої влади.

Стосовно розробки теми парламентаризму в державознавчій літературі радянського періоду, варто зазначити, що окремі її аспекти аналізувалися при дослідженні загальних питань політичних систем зарубіжних країн, сутності їх державності, форм і методів державного керівництва суспільством. Звісно, що в таких працях “аргументовано” критикувались “буржуазні” та “реформістські” теорії з вказаних питань. Вагомий внесок у розробку окресленої проблеми повносили такі вчені як М.В.Баглай, Я.М.Бельсон, А.О.Головко, В.Є.Гулієв, Г.С.Гурвіч, А.І.Денисов, В.М.Дурденевський, О.А.Жидков, С.Л.Зівс, І.П.Іл’їнський, І.О.Ковлер, Б.С.Крилов, Н.С.Крилова, М.А.Крутоголов, І.Д.Левін, В.В.Маклаков, М.Н.Марченко, А.О.Мішин, М.О.Могунова, М.П.Орзіх, Б.А.Стародубський, Б.А.Страшун, Б.М.Топорнін, В.А.Туманов, В.Є.Чиркін, Ю.П. Ур’яс, Л.М.Ентін, Ю.А.Юдін та ін.

Із праць, присвячених проблемам зарубіжного парламентаризму, можна назвати книгу Б.С.Крилова “Парламент буржуазної держави” (1963 р.) [48]³⁴⁾, наукові статті того ж автора і Б.А.Стародубського в журналі “Советское государство и право”, що, природно, не може вичерпати усієї теми. До того ж, оцінка парламентаризму, що була дана в цих публікаціях, побудована на марксистсько-ленінському підході до аналізу явищ і фактів, не враховує багатоманітності різновидів парламентаризму, а також особливостей форм правління та гнучких оцінок парламентаризму і тенденцій його розвитку.

Суттєвим проривом в дослідженні парламентаризму можна вважати наукові пошуки професора М.О.Могунової, зокрема її дисертаційна праця “Проблеми теорії та практики Скандинавського парламентаризму. Критичний аналіз” (1989 р.) [526]³⁵⁾ . В ній грунтовно досліджуються загальнотеоретичні аспекти парламентаризму, а також державно-правова практика становлення та зміцнення цього інституту в Скандинавських державах.

Після розпаду Союзу РСР практично у всіх нових незалежних державах у конституційній науці виявився підвищений інтерес до цієї теми, про що свідчить вихід друком чималої кількості публікацій. В Російській Федерації, зокрема, відомими вченими-державознавцями були підготовлені такі фундаментальні праці, як “Парламенти світу” [278]³⁶⁾, “Порівняльне конституційне право” [189]³⁷⁾, “Конституційне (державне) право зарубіжних країн” [276]³⁸⁾, “Іноземне конституційне право” [275]³⁹⁾, низка підручників. Уперше вийшла друком “Мала енциклопедія конституційного права” [509]⁴⁰⁾. У Республіці Білорусь тема парламентаризму досліджується у працях Г.А.Василєвича [14]⁴¹⁾ та М.Ф.Чудакова [128]⁴²⁾ . Окремі її аспекти досліджуються в наукових публікаціях А.О.Головка [415-417]⁴³⁾ .

Аналізуючи стан розробки теми парламентаризму в Україні, вкажемо на наявність протягом тривалого часу штучних перепон та інших причин (зокрема, зарубіжна наукова література була захована у спецсховища бібліотек і видавалась обмеженому колу читачів, відсутність інформації, велике навантаження вузівських викладачів та незнання багатьма з них іноземних мов), які стримували наукові пошуки у цій галузі знань.

У даному контексті доцільно констатувати, що тільки на початку 60-х років у Секторі держави і права АН УРСР почали досліджувати проблеми критичного аналізу сучасної капіталістичної держави і права, державно-правового розвитку держав Азії і Африки, що визволилися від колоніалізму. Наслідком проведених досліджень стало видання книги Є.А.Тихонової “Національне питання в державному будівництві Китайської Народної Республіки” (1964 р.) і монографії В.Н.Денисова “Об’єднана республіка Танзанія” (1969 р.), присвячені питанням державного права зарубіжних країн [499]⁴⁴⁾.

Природно, що вивчаючи питання про становлення вітчизняного парламентаризму, дисертант не міг не звернутися до більш загальних проблем державно-правового будівництва, народовладдя, ролі та місця представницьких установ в організації державної влади зокрема. З-поміж учених, праці яких стали джерелом даного дослідження, варто назвати В.Д.Бабкіна, М.І.Козюбру, В.В.Копєйчикова, Л.Т. Кривенко, В.В.Медведчука, М.І.Мироненка, Є.В.Назаренко,. В.Ф.Опришка, М.П.Орзіха, В.Ф.Погорілка, П.М.Рабіновича, В.І.Селіванова, В.І.Тихонову, Ю.М.Тодику, О.Ф.Фріцького, В.В.Цветкова, М.В.Цвіка, В.Л.Чубарєва, В.М.Шаповала, О.О.Шевченка, Ю.С.Шемшученка, Л.П.Юзькова та інших.

Активно розробляється проблема вітчизняного парламентаризму з позиції досягнень світової теорії та практики конституціоналізму в наукових публікаціях Л.Т.Кривенко [46, 453, 454, 459]⁴⁵⁾,Є.В.Назаренко [394-396]⁴⁶⁾, В.Ф.Погорілка [90, 343]⁴⁷⁾,

Є.А.Тихонової [402,403]⁴⁸⁾ та В.М.Шаповала [129-133]⁴⁹⁾.

Із наукових праць останніх років особливо слід відзначити монографію В.М.Шаповала “Зарубіжний парламентаризм” [129-133]⁵⁰), в якій вперше у сучасній вітчизняній літературі аналізуються питання становлення зарубіжного парламентаризму крізь призму передісторії та формування його теорії, організації та діяльності сучасних парламентів. Це дослідження в певній мірі є спробою нового осмислення сучасного парламентаризму в українській державознавчій літературі.

У ході аналізу стану наукової розробки теми виявилося, що низка питань теоретичного і практичного характеру недостатньо досліджені у вітчизняній науці конституційного права. Зокрема, в сучасній юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття “парламентаризм”, до виявлення співвідношення між формою правління та парламентаризмом. Більш повного і глибокого дослідження вимагають питання, пов’язані з еволюцією парламентаризму від античності до сьогодення, адже до цього часу їм не приділялась належна увага. Неповно у державознавчій літературі проаналізовані теорії парламентаризму та його принципи, причини їх еволюції.

На думку дисертанта, більш серйозного наукового аналізу, осмислення та узагальнення вимагають процеси розвитку сучасної державності, методи здійснення державної влади у країнах із різними формами правління, що мають складний і неоднозначний характер, не вміщуються в усталені схеми та уявлення. Недостатня увага звертається на виявленні позитивного досвіду організації та діяльності представницьких установ демократичних держав у справі максимального використання наявного в них потенціалу як однієї з основних умов утвердження парламентаризму.

Необхідність наукової праці, в якій були б комплексно досліджені актуальні проблеми теорії та практики сучасного парламентаризму зумовлюється, отже, потребою становлення владних структур в Україні. Наявність зарубіжних фундаментальних праць такого плану, зокрема зішлемося на досвід Австрії, ФРН, Російської Федерації, також підтверджує доцільність такого дослідження.

Нерозробленість на науковому рівні окреслених питань, наявність окремих спірних проблем та зумовлені цим труднощі, пов’язані із застосуванням принципів парламентаризму в державно-правовій практиці, у вирішальній мірі вплинули на вибір теми дисертаційного дослідження.

Об’єкт, предмет, мета і задачі дослідження

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що характеризують конституційно-правове регулювання становлення, розвитку й утвердження інституту парламентаризму. Як структурний елемент конституційного права він є складним і багатомірним явищем. Тому при його науковому аналізі виникає ряд проблем теоретичного і практичного характеру. Зокрема, більш грунтовного дослідження вимагає внутрішня структура, аналіз його форм, ознак і атрибутів. Всебічного розгляду вимагає ступінь універсальності парламентаризму в сучасному світі, наскільки цей конституційно-правовий інститут спроможний набувати різні форми, в залежності від соціально-економічних і суспільно-політичних умов, історичних традицій і характеру державності в тій чи іншій країні. Потребують уточнення існуючі характеристики парламентаризму, особливо стосовно до України. Першорядне значення в даному контексті набуває питання про наявність або відсутність у парламента статуса і повноважень вищого представницького і законодавчого органу, адже саме активна діяльність парламенту є запорукою утвердження парламентаризму.

Предметом дослідження в дисертації є суспільні інтереси, з приводу яких виникають правовідносини правління, що складалися у державах світу в процесі проведення конституційних і парламентських реформ, і які набувають рівень конституційного закріплення, знаходячи відбиток насамперед в конституційних принципах і нормах.

Мета і задачі дослідження. Багатовіковий досвід світового політичного розвитку показує, що успіх у розв’язанні найважливіших проблем загальнодержавного значення так чи інакше залежить від ступеня залучування до процесу прийняття цих рішень народу. Ось чому всебічне вивчення інституту парламентаризму, зокрема форм його організацій та функціонування, завжди знаходилось у центрі науки конституційного права. Природно, що всебічний аналіз такої фундаментальної проблеми - справа колективного розуму. Дисертант же вбачає свою мету в тому, щоб здійснити комплексний політико-правовий аналіз етапів становлення сучасного парламентаризму в тісному зв’язку з формуванням і розвитком вітчизняної державності; показати місце і роль органу народного представництва в механізмі держави і запропонувати низку конкретних практичних рекомендацій щодо вдосконалення змісту і форм сучасного парламентаризму в Україні.

Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні зроблена спроба вирішити наступні задачі:

- на основі новітніх досліджень зарубіжних і вітчизняних авторів висвітлити питання становлення та зміцнення інституту парламентаризму від античності до сьогодення; окреслити і сформулювати його періодизацію;

- з`ясувати і охарактеризувати з позиції нових вимог сучасної державо­знавчої науки роль загальнолюдської скарбниці у становленні концептуальних засад парламентаризму;

- здійснити політико-правовий аналіз внеску видатних мислителів і класиків науки конституційного права у формуванні теорії парламентаризму та її подальшому розвитку;

- дослідити сучасні теорії парламентаризму, причини їх еволюції та вплив на державно-правову практику різних країн;

- розглянути основні принципи парламентаризму та їх реальне значення в сучасних умовах;

- обгрунтувати критерії порівняльного дослідження та дати загальну характеристику сучасних парламентів як базових елементів демократичної організації взаємовідносин держави і суспільства;

- проаналізувати структуру парламентів та розкрити значення вдосконалення їхньої організаційної будови для підвищення ролі органів народного представництва в механізмі здійснення державної влади на сучас­ному етапі;

- розкрити сутність та зміст основних проблем організації парламентів;

- уточнити поняття компетенції парламенту ;

-дослідити головні напрями конституційної регламентації повноважень парламентів;

- з позиції сучасної світової теорії та практики окреслити основні (головні) функції парламентів та охарактеризувати форми і методи їх реалізації у державно-правовій практиці окремих країн ;

- виробити практичні рекомендації щодо вдосконалення вітчизняного парламентаризму на сучасному етапі державно-правової реформи.

Методологічною основою дисертаційної роботи стали загальновизнані наукові критерії об`єктивності та історизму і дослідницькі методи, що грунтуються на них. Насамперед, на всіх етапах виконання дисертаційної роботи широко використовувалися такі загальні методи наукового пізнання, як спостереження, порівняння, аналіз, аналогія, індукція, дедукція та інші, що служили не тільки основним інструментом відбору фактичного матеріалу, але й були необхідною умовою досягнення поставленої в ній мети.

З-поміж сукупності спеціально-юридичних методів, що використовувались при написанні дисертації, основним був формально-догматичний. За його допомогою досліджувались юридична природа парламентаризму, здійснювалась наукова обробка правової матерії. При цьому найбільш повно дисертантом були використані такі прийоми цього методу як опис та аналіз. Особливо велике значення надавалося формально-догматичному методу при систематизації та класифікації емпіричного матеріалу. Завдяки його застосуванню стало можливим розглядати всю сукупність конституційно-правових відносин у їх органічному взаємозв`язку та взаємодії, як органічне цілісне, адекватне об`єкту дослідження.

Щодо застосування порівняльно-правового методу дослідження, то це зумовлюється самою темою дисертаційного дослідження, яка охоплює проблеми парламентаризму в світовому масштабі. На його основі в дисертації виявляються загальне, особливе й одиночне у проявах парламентаризму, основні тенденції його розвитку, дається оцінка його принципам, які конкретно застосовуються в окремих країнах. При цьому підкреслимо, що тут в основу була покладена зіставлена компаративістика, тобто аналіз схожих рис. Застосовувалося як синхронне порівняння у межах одного й того ж періоду, так і діахронне (у розвитку).

У міру необхідності застосувався статистичний метод. Особливо ефективним виявилося його використання при аналізі ступеня розповсюдженості тих чи інших найменувань парламентів та їх палат, структури органів народного представництва, а також при характеристиці їхньої законодавчої діяльності.

Оскільки предметом дослідження є історія об`єкту - парламентаризму, в дисертації належним чином використовується історичний метод. У процесі підготовки дисертаційної роботи досить широко застосовується і метод логічного аналізу , без якого неможлива сама природа наукових досліджень.

Теоретичними джерелами дисертаційного дослідження стали праці видатних представників світової теоретичної думки, в яких сформульовані та обгрунтовані наукові концепції, поняття та ідеї парламентаризму.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що проблеми теорії та практики сучасного парламентаризму розглянуті з позиції поєднання наукової традиції та творчого новаторства. Система юридичних наукових категорій і понять, яка використовується, враховує нові моменти в їх змісті, сучасне конституційне та поточне законодавство, практику державно-правового будівництва. Зокрема, здійснено істотне уточнення трактування парламентаризму як суспільного явища, під яким розуміються представницькі засади в управлінні. Зроблена спроба викладу наукової історії доктрини розподілу влади як передтечі майбутніх теорій парламентаризму, а також аналізу нових змістовних елементів цієї концепції та аналогічного конституційно-правового принципу в сучасних умовах.

Вперше у вітчизняній науці конституційного права досліджується широкий комплекс питань, пов’язаних із особливостями організації та функціонування механізму державної влади у країнах Європи, Азії, Північної та Латинської Америки, Австралії, частково Африки; проаналізовані класичні та сучасні теорії парламентаризму; пропонується власне визначення поняття “парламентаризм”, на основі аналізу цього поняття у вузькому та широкому розумінні цього слова.; дається більш повна класифікація різновидів парламентаризму , висунуті та обгрунтовані положення про його радянську та консультативну моделі.

Отже, в дисертації розроблені нові проблеми державознавства, що є внеском у дослідження загальних проблем парламентаризму.

На захист виносяться наступні положення, в яких знайшла відбиття наукова новизна:

- комплексний розгляд становлення та еволюції світового парламентаризму від античності до сьогодення;

- встановлення нової періодизації парламентаризму як суспільно-політичного феномену;

- висвітлення ролі загальнолюдської скарбниці - Біблії у формуванні концептуальних засад парламентаризму (перша писана Конституція в світі);

- новий підхід до політико-правового аналізу сучасних теорій і принципів парламентаризму;

- обгрунтування точки зору, відповідно до якої робиться висновок про відповідність парламентаризму всім формам державного правління, що існують на базі демократичних режимів;

- встановлення критеріїв порівняльного аналізу парламентів;

- аналіз структури парламентів світу, що дозволив зробити висновок про наявність протилежних тенденцій в питанні про домінування однопалатної системи;

- характеристика нової інфраструктури парламентів як засобу активізації їхньої діяльності;

- виявлення тенденцій переходу частини парламентських повноважень до їх внутрішніх підрозділів та реальна оцінка цього явища;

- всебічний аналіз парламентської процедури і необхідність виділення нової стадії в законодавчому процесі під назвою “легістика”;

- пропозиція про юридичне оформлення норм парламентського права в якості підгалузі конституційного права;

- уточнення поняття компетенції парламенту;

- виявлення реальних функцій парламентів у сучасних умовах та обгрунтування необхідності виділення представницької функції в якості основоположної;

- характеристика моделей взаємовідносин парламентів із главами держав та урядами як вагомий фактор активізації їх діяльності та необхідна передумова утвердження парламентаризму.

Парламентаризм в Україні, відбиваючи загальні тенденції розвитку сучасної цивілізації, відрізняється специфічними особливостями, що зумовлюються історичними традиціями, політичною і правовою культурою, характером теперішнього етапу переходу суспільства до ринкової економіки та політичного плюралізму. Його подальший розвиток вбачається дисертантом на шляху значної активізації ролі національного парламенту - Верховної Ради України. З цією метою в дисертації пропонується низка практичних рекомендацій як складових парламентської реформи в цілому.

Практичне значення результатів, одержаних дисертантом, полягає у можливості використання їх для :

а) уточнення норм і внесення відповідних змін до чинної Конституції України з питань організації державної влади в умовах переходу до ринкової економіки та політичного плюралізму;

б) удосконалення організаційної структури та функціональної діяльності Верховної Ради України у процесі здійснення парламентської реформи;

в) корегування суті, змісту, форм і методів взаємодії центральних органів державної влади;

г) подальших наукових досліджень у галузі конституційної теорій, поліпшення наукового вивчення окремих інститутів і проблем конституційного права;

д) навчально-методичних цілей у процесі підготовки фахівців-правознавців.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі конституційного, адміністративного та фінансового права Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича. Окремі питання дисертації доповідались на : науковій конференції “Українська державність: історія і сучасність” у січні 1993р.; міжнародних читаннях “Права людини в посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи” у м.Києві 25-26 червня 1994 р.; міжнародній науковій конференції “Проблеми фінансового права” 13-16 червня 1996 р. у м.Чернівцях; наукових конференціях викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича 24-26 квітня 1993 р., 29-30 квітня 1994 р., 3-5 травня 1995 р., 4-6 травня 1996 р., 2-4 травня 1997 р.; теоретичному семінарі викладачів юридичного факультету 14 травня 1998 р. і неодноразово на засіданнях кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права юридичного факультету Чернівецького держуніверситету ім. Ю.Федьковича.

Публікації. По темі дисертації вийшли друком: дві монографії, один підрозділ у підручнику, 14 статей у фахових збірниках наукових праць та два матеріали і тези конференцій загальним обсягом понад 48 друкованих аркушів.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел ­ - 681 найменування та п’яти додатків до дисертації, загальний обсяг праці – 398 сторінок.

Розділ 1 становлення та еволюція світового парламентаризму

Еволюцію парламентаризму, на думку деяких учених [421]⁵¹⁾, до якої приєднується і дисертант, доцільно розглядати на стику “цивілізаційного і формаційного підходів”. Перший передбачає розуміння представницьких систем управління як одного з важливих компонентів єдиної світової цивілізації і підкреслює спадкоємність їхнього розвитку та утворених ними політичних і культурних традицій. Другий же вимагає ретельного вивчення взаємодії представницьких установ з оточуючою соціальною дійсністю на кожному етапі їхньої історії, зв`язків, які зумовлюють зміни в їхньому соціальному складі, структурі, спрямованості їх політики тощо. Тільки поєднання цих двох підходів може дати всебічне висвітлення цього явища, забезпечити виявлення традицій і новацій у розвитку представницьких зібрань світу.

1. Передісторія парламентаризму

Історія парламентаризму, під якою ми розуміємо представницькі засади в управлінні, так чи інакше пов’язана з історією соціального буття людини як суспільної істоти. Вже на найбільш ранніх ступенях розвитку людства етнографи й історики зафіксували професіоналізацію функцій управління. Саме на цьому початковому етапі історичної пам’яті людства ми повинні розшукувати “зав’язку” нашого теперішнього політичного життя. В цьому розумінні “первісна влада” - прототип форм влади наступних епох, які “тільки” розвивали, вдосконалювали закладений у них генотип. Тому доцільно, на наш погляд, розпочати знайомство з історичними формами парламентаризму з їхнього “ембріонального” стану.

Першим органом “владування” стає зібрання або сход дорослих родичів, які обирають на родовій раді свого ватажка. На цій стадії ще був відсутнім особливий розряд керуючих і рід управляється за принципами “первісної демократії”, тобто за участю всіх дорослих членів роду. За свідченням етнографів, які вивчали соціальний побут різних народів, ця участь виявляється у зібраннях роду і в народних зібраннях цілого племені. Проте вже на стадії розвинутого патріархату виявлено чимало випадків дублювання загальних зібрань більш замкнутим колом “керуючих”. Так, у папуасів Нової Гвінеї ступінь участі у вирішенні спільних справ залежить від статевого поділу. Всі дорослі чоловіки збираються у “чоловічому будинку”. “Такий чоловічий будинок був і святинею, і музеєм мисливських і військових трофеїв, і чоловічим клубом. Він був і своєрідним “парламентом”: сюди збиралися на випадок війни, смерті вождя та інших важливих подій. Старійшина племені і старики відігравали на цих зборах велику роль”[80]⁵²⁾.

Вельми цікавий опис “парламентаризму” ірокезів Північної Америки залишив нам американський історик і етнограф, дослідник первісного суспільства Л.Морган. Кожне плем’я ірокезів обирало декількох ватажків - сахємів. Сахємів висвячувала у звання рада всіх сахємів. Кожне плем’я мало право вимагати скликання ради та призначати час і місце її проведення. Для того, щоб ухвала ради набрала чинності, вимагалось, щоб усі сахєми були “єдиної думки”. Оскільки одностайність була основним правилом процедури, вона досягалась попередньо між окремими племенами, якщо ж усі зусилля домогтися консенсусу зазнавали невдачі, розгляд справи відкладався [242]⁵³⁾.

Більш зрілу форму управління з погляду розвитку представницьких засад складають народні зібрання стародавніх греків, описані Гомером, які за часом можна віднести до VІІІ ст. до н.е. Так, кожна з чотирьох античних філ-племен (Гелеонти, Аргади, Егікоре і Гопліти) мали свої органи управління, своє зібрання — буле, своє військо і “царя” — філобасілея. Незважаючи на переважання в управлінні аристократії, тут зберігалися традиції військової демократії (наприклад, агара - зібрання всього вільного населення, яке носило зброю)[378]⁵⁴). Вічевий лад набув більш складових форм в епоху державності, але своїм прообразом мав зібрання часів Гомера.

На межі ІХ - VІІІ стст. до н.е. афінське суспільство вступило в новий етап своєї історії - етап становлення полісної організації. Відповідно у державно-політичному відношенні на зміну традиційних інститутів родової і військової демократії виникає правління “кращих людей” - рада знаті (буле). В цей державний інститут і переноситься центр прийняття важливих ухвал: вирішуються основні справи полісу, проводяться переговори зі представниками інших полісів, вирішуються військові питання. Поряд з радою в тій чи іншій формі існували і народні збори, які епізодично збиралися на базарній площі - ягоре [204]⁵⁵⁾.

У справі перебудови державної організації Афін важливе значення мали реформи правителів Солона і Клісфена. Наслідком політичних реформ Солона стало наділення вільних громадян політичними правами й обов’язками, створення “Ради чотирьохсот” для попереднього обговорення питань, що належали до розгляду на народних зборах. Відповідно до реформ Клісфена Рада чотирьохсот реорганізовувалася в раду п’ятисот (остання править афінським суспільством між засіданнями народних зборів (еклезіями) і була одночасно їх дорадчим виконавчим органом: займалася підготовкою законів, зовнішніми зносинами, фінансовими питаннями [204]⁵⁶⁾.

Подальше просування народовладдя в Афінській державі (середина V ст. до н.е.) пов’язане з реформами Перікла й Ефіальта, знаних ораторів і воєначальників. Уперше в історії народовладдя конституювалось з правової точки зору. Між органами безпосередньої і виборної демократії відбувся перерозподіл повноважень. Відтепер загальні збори громадян стали розглядатися як більш важливий інститут. Збори - еклезія закріпили за собою в основному законодавчі повноваження, буле і магістрати - виконавчі. Судова влада здійснювалась спеціальними інститутами. Основними органами держави були: Народні збори - еклезія, Рада п`ятисот - буле. Народні збори — верховний орган влади Афін збирався спочатку десять, а пізніше сорок разів на рік, інколи могли скликатися і “надзвичайні” збори. Компетенція народних зборів була широкою: вони приймали закони, обирали посадових осіб і контролювали їхню діяльність, вирішували питання війни і миру, обговорювали питання продовольства країни тощо; спеціальні зібрання були присвячені розгляду петицій громадян. У роботі народних зборів мали змогу брати участь афінські громадяни, що досягли 20-річного віку (тільки чоловіки). Для вирішення навіть найважливіших питань вимагалась присутність 6 тис. чол., тобто приблизно 1/5 усіх повноправних громадян. Прийнятий народними зборами законопроект ставав законом тільки в тому випадку, коли він не заперечувався потім гелією, тобто вищим судовим органом держави. До компетенції Ради п`ятисот відносилися питання управління: здійснення дипломатичних зносин з іншими державами, управління фінансами, нагляд за арсеналом, флотом, регулювання торгівлі, контроль за посадовими особами. Але не всі зібрання вважалися рівнозначними. Так, перші десять зібрань року були головними, оскільки на них вирішувались питання організації влади і законодавства. Спеціальні збори присвячувалися релігійним, адміністративним, міжнародним справам. Повідомлення про “порядок денний” повинно було бути оголошено не пізніше, ніж за 4 дні до скликання [145]⁵⁷⁾.

Що ж до Ради полісу - буле, то вона діяла постійно. Для тих, хто працював в неї, були запроваджені привілеї: звільнення від військової служби і судовий імунітет. По закінченні строку діяльності члени буле звітували народним зборам про свою персональну роботу. До повноважень буле входила власне уся урядова діяльність, включаючи контроль за фінансами, а також окремі судові повноваження [204]⁵⁸⁾.

Розвинута система політичної влади і управління існувала у Римській республіці в кінці IV - на початку ІІІ ст. до н.е., що знайшла своє закріплення в праві та політичних традиціях. Основою класичної Римської республіки стає принцип “Народ володіє верховною владою”, даруючи окремі частини цієї влади різним установам і особам. Представницькі установи в Римі виникли на базі давніх куріатних коміцій (comitia curiata). Збори в республіці (comitia) були трьох видів із різними повноваженнями. Перший вид представляли історичні куріати і зібрання. Із політичних питань за ними з часом збереглися тільки повноваження на делегацію влади обраним іншими зборами магістратам. За ними закріплювались права в сімейно-родовій сфері: контроль за усиновленням, за здійсненням батьківської влади в раді та сім’ї, затвердженням заповітів. Другий вид представляли центуріатні коміції - головний вид народовладдя в Римі, оскільки він охоплював у кількісному відношенні більшість повноправного населення і володів суттєвими повноваженнями троякого роду. По-перше, на них відбувалися вибори найважливіших магістрів: консулів, преторів, цензорів, а також призначення диктатора в екстраординарних обставинах. По-друге, в цих коміціях відбувалось затвердження законів, які пропонувалися магістратом. По-третє, коміції виконували в певній мірі і судову владу, будучи свого роду апеляційною установою. Третій вид зібрань представляли трибутні коміції. В них брали участь усі громадяни-власники. До повноважень цих коміцій належали судові функції стосовно оскарження справ, прийнятих плебейськими магістратами, вибори плебейських магістратів і особливе законодавство - плебісцит [112]⁵⁹⁾.

Особливо важливу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патріціанських родів, а в І ст. до н.е. кількість сенаторів збільшилася до 900) не обирались. Спеціальні посадові особи — цензори раз у 5 років складали списки сенаторів із представників знаних і багатих сімей, які вже посідали, за загальним правилом, вищі державні посади. Формально сенат був дорадчим органом, і його ухвали іменувались “сенатус-консульти”. Проте компетенція сенату була широкою. Він контролював законодавчу діяльність народних зібрань, затверджував кандидатури вищих посадових осіб, у його розпорядженні знаходилась державна скарбниця. Він також установлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До компетенції сенату входили ухвали про громадську безпеку, благоустрій і релігійний культ. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату та його діяльність на випадок надзвичайних ситуацій [112]⁶⁰⁾.

Як бачимо, державний лад Римської республіки відрізнявся декількома важливими рисами від ладу, який існував в Афінській державі. Якщо устрій грецької держави - полісу базувався переважно на прямому народовладді та верховенстві демократії, то лад Римської республіки - на поєднанні народного суверенітету з представницьким органом, незалежно від основної маси народу, і з колегіально-одноособовим управлінням. Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною волею народу: законодавчі збори всіх повноправних громадян, урядовий аристократичний сенат, магістрати, які періодично замінювали. “У державі римлян, - зазначав Полібій, - були всі три влади... до того ж усе було розподілено між окремими владами і за допомогою їх влаштовано настільки рівномірно і правильно, що ніхто навіть із тубільців не зміг би вирішити чи аристократичне було правління в сукупності, або демократичне, або монархічне” [251]⁶¹⁾.

Не менш важливим є те, що владні інститути Риму володіли різними повноваженнями і правами взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань. Ось яке свідчення з цього приводу залишив нам Полібій: “Хоча кожна влада має повну можливість і шкодити іншій, і допомагати, однак у всіх ситуаціях вони виявляють належну одностайність, і тому неможливо було би вказати кращого державного устрою... Надмірне посилення однієї з влад і піднесення її над іншими виявиться неможливим” [251]⁶²⁾.

Зазначимо, що органи представницького характеру були властиві також і давньосхідним суспільствам. Зокрема, у державі Маур’єв (Стародавня Індія) в IV - II стст. до н.е. велике значення мали такі колегіальні органи державної влади, як дорадчий орган при цареві — раджа сабха, і рада сановників — мантріпарішад [145]⁶³⁾.

Розвинутих форм досягла родова демократія у давніх германців у першій половині І тисячоліття. Основний вплив у поточному управлінні суспільними справами залишався за громадськими інститутами. Народні збори тут іменувалися “нарадами” (consilium). За словами Таціта, “важливі справи обговорювались усіма”. На обговорення ставилися такі питання, як схвалення військових походів, комплектування народного війська, “законодавчі акти” (наприклад, заборона ввозу вина з Риму); збори здійснювали і судові функції — покарання за зраду, розв’язання спорів між сотнями, майнові позови [378]⁶⁴⁾.

На подив багатьох критиків нашої вітчизняної історії і політичних традицій (буцімто антидемократичних), вічевий лад існував у слов’янських племен-антів IV -

VI cтст.). Візантійський письменник-історик Прокопій Кесарійський залишив нам таке свідчення: “Анти “не правлять ся одною особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада... на... ширших вічах мусіли рішати ся взагалі всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племен, чи груп родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір вождя з поміж племінної старшини, і т.д.” [201]⁶⁵⁾.

Отже, вже античний світ виробив і застосував на практиці певні елементи “парламентаризму”, які в інші періоди історичного процесу виявили себе в новій якості.

Епоха середніх віків, яка прийшла на зміну античному світові, в історії різних народів Європи та Азії охопила понад тисячі років (середина першого тисячоліття н.е. - ХVІ і навіть ХVІІ стст.). Характерною особливістю епохи середньовіччя стало панування феодалізму не тільки в економічних, але й у соціальних і політичних відносинах. Виробником цих правових зв’язків стала становість суспільства, поділ його на жорсткі прошарки, які відрізнялися між собою правами, привілеями, відношенням до державної влади. Ця епоха не сформувала власного, тільки їй притаманного типу державності.

Після розпаду Римської імперії, на її терені утворилися нові варварські королівства: Толедське (VI - VIII ст.ст.), Остготське (493 - 555 рр.), франкська держава Меровінгів (кінець V ст.), Вандальське в Північній Африці (429 - 534 рр.), Бургундське в Центральній Галлії (457 - 534 рр.), Лангобардське в Північній Італії (568 - 770 рр.), Англосаксонське (кінець ІХ - сер. Х ст.ст.) та ін. [204]⁶⁶⁾.

Стосовно політичного ладу, організації та владних відносин готів, англосаксів і франків, то вони будувалися на сплетінні традицій військово-родового ладу германців та інститутів римської державності. Все це підтверджується історичними фактами.

Так, у вестготській державі важливу роль відігравали зібрання знаті - гардинги. На них обирали королів, приймали закони, вирішували деякі судові справи. І хоча вони збиралися без певної системи, проте їхня згода була необхідною при прийнятті важливих політичних рішень. В Англії ж в епоху “варварських королівств” традиція і система особисто-феодальних зв’язків зобов’язувала королів при вирішенні важливих політичних і державних справ спиратися на раду вельмож - вітенагемот (Witenagemot). Вітенагемот не вважався виборним органом, але все ж був нібито представництвом народу (“рівних станів”). Формально на раду могли прибути всі тани країни, але реально брали участь запрошені королем. У VIII - IX ст.ст. кількість запрошених не перевищувала 30 осіб, а в Х ст. іноді досягала до 106, як правило, одних і тих же осіб [204]⁶⁷⁾.

В контексті історії парламентаризму чи не найбільший інтерес викликає форма демократичного управління ісландців у ІХ-Х стст. Вільні селяни — бонди, які переселилися з Норвегії та скандинавських поселень в Шотландії й Ірландії, в 874 р. почали заселення безлюдного острова, якого назвали “Льодовою країною” — Ісландією. На початку Х ст. вони зайняли велику приморську територію, придатну для проживання. Економічні та соціальні відносини на острові зберігали дофеодальний характер. Переселенці привезли з собою ідеали суспільного ладу, при якому жили їхні предки. Ісландія залишилась у політичному відношенні самостійною аристократичною республікою. Вона управлялась сходом — альтингом. Уперше був скликаний у 930 р. Альтинг, або народні збори, були вищою законодавчою владою і судовою інстанцією ісландців. До його складу входили цивільний вождь — лагман (“закономовник”), рада старійшин — лагретта, що слідкувала за правильністю дій закономовника, й усі члени тингу. Кожний учасник альтингу мав право виступати зі Скелі Законів, вимагати зміни закону, брати участь у суді. На відміну від народних зібрань минулого, ісландський альтинг приймав і закони. На ньому обиралися і два єпископи. Можна сказати, що до 1262 р. на ньому вирішувалися усі справи [198]⁶⁸⁾. Таким чином, створений у 930 р. альтинг по праву вважається першим парламентом світу.

Подальший розвиток феодальної державності в Європі пов’язаний із швидким розвитком продуктивних сил, із зростанням міст і розвитком торговельного обігу, з накопиченням капіталу. Досягнуте на цій базі економічне піднесення в ХІІІ - ХV стст. викликає до життя множинність форм власності, ремісницькі цехи, купецькі гільдії, корпорації вчених, юристів, лікарів, чернецькі та лицарські ордени -­ всі вони мали свій “приватний інтерес”, який вимагав свого вираження. Політична консолідація феодалів (дворянства і духовенства) і городян (бюргерства) у вигляді юридично фіксованих суспільних груп (станів) знайшла своє яскраве вираження в утворенні загальнодержавних і місцевих станово-представницьких установ.

В умовах політичної децентралізації об’єктивно набувають свого розвитку органи комунального самоврядування. У Франції в ході “комунальної революції” ХІ - ХІІ ст.ст. утворювались десятки міських комун (першою в 1076 р. проголошена комуна в старовинній муніціпії м. Камбре на півночі Франції). На півдні Франції в той же час виникають виборні консулати. Комуни проголошуються також в Італії (1078 р. - у Кремані, 1115 р. - у Флоренції та інших містах) [378]⁶⁹⁾. Вважається, що саме в комунах, цих “державах у державах”, у самоврядних містах, утворювались органи управління і представницькі інститути, які служили прообразом і сучасної муніципальної системи, і майбутніх парламентів.

Стосовно виникнення станово-представницьких установ у науці цілком слушно утворення цих інституцій пов`язують із фактом запрошення міст, які дістали свободу самоврядування, до участі в королівській раді поряд зі світськими духовними феодалами. У будь-якому разі монархічна влада вважала за необхідне отримати пораду і підтримку міст при вирішенні найбільш важливих державних справ. Але при цьому не варто ігнорувати економічними та соціальними факторами. Новий політичний лад розвивається тільки там і тоді, коли приватні сфери досягли самостійного існування. До того ж поява нових владних інститутів вимагає досягнення певної політичної зрілості народу.

Наведені вище міркування дозволяють стверджувати, що станово-представницькі установи в Європі виникли не на пустому місці. На користь таких аргументів свідчить також історія виникнення цих інституцій в окремих країнах.

В Іспанії, наприклад, історіографічна традиція відносить утворення зібрання такого роду - кортеси до ХІІ ст. (уперше згадуються в Кастилії в 1137). Королівська курія, до складу якої входили світські і церковні магнати, вищі посадові особи королівства скликалась королем для вирішення справ, пов’язаних із управлінням країною (на її засіданнях обговорювались питання укладення миру, початку війни, деякі законодавчі акти, а також питання престолонаслідування). В ХІІ ст. на зібраннях курії нерідко з’являлися представники міст, які наприкінці століття сприймалися як один із складових елементів королівства. Поступово в Леоно-Кастильській монархії сформувалась тричленна структура кортесів: світські вельможі, духовні магнати і представники міст (“добрі міщани”). Чільне місце на асамблеях кортесів посідали питання правосуддя, обговорення нових законопроектів. Уже на кортесах 1202 р. виникає традиція вотування податків станами, яка згодом стала особливо важливою[371]⁷⁰⁾.

Дещо іншу картину спостерігаємо у Португальському королівстві, де перша курія за участю представників міст була скликана тільки в середині ХІІІ ст. Принципи скликання, виборності та організації асамблей були приблизно такими ж, як і в Кастилії. Найбільшого розквіту станово-представницькі установи в Португалії досягли на початку ХV ст. У цей час кортеси скликалися регулярно, а на їх обговорення виносились питання укладання миру, престолонаслідування, торговельних союзів [371]⁷¹⁾.

Такі ж процеси відбувалися і в інших країнах тогочасної Європи.

У Франції виникнення станово-представницьких установ відбулося майже одночасно з появою подібних інституцій в Англії (про це мова піде нижче), Германії (загальна курія – 1237 р.), проте воно мало ряд особливостей. Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували зібрання королівської курії (consilium’и), які мали місце ще в ХІІ-ХІІІ ст.ст. Скликані в 1302 р. Філіппом ІV Красивим Генеральні штати (сама назва “Etats generous” стала використовуватись пізніше – з 1484 року) були лише дорадчим органом. На відміну від інших країн, у станово-представницькій установі Франції першим станом вважалося духовенство, другим – дворянство, а третім – верхні прошарки міщан. Остаточно така станова організація Генеральних штатів сформувалась тільки в середині ХVІ ст. Про перші скликання Генеральних штатів можна сказати, що кожне з них було індивідуальним і визначалось винятково монархом на свій розсуд. Вище духовенство, а також світські магнати запрошувались персонально. Середнє та дрібне дворянство обирало своїх депутатів. Вибори проводились також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2-3 депутати). Міщани обиралися іноді й від станів духовенства та дворянства. Депутати від міст репрезентували їхню патриціанську верхівку. Іншою характерною особливістю цієї станово-представницької установи було те, що близько 1/7 її частини складали юристи. Особливістю цієї інституції було й те, що кожний стан збирався й обговорював питання державного життя окремо. Тільки у 1468 і 1484 рр. усі три стани проводили свої спільні засідання. Депутати, обрані до Генеральних штатів, наділялися імперативним мандатом: їхні позиції з питань, які обговорювались, були пов’язані з інструкцією виборців. Після повернення із засідання, депутат був зобов’язаний звітуватися перед виборцями про виконання їх наказів. Проте король тривалий час не скликав їх: з 1468 по 1484 р., а після цього — до 1560 р.; у період абсолютної монархії (ХVII - ХVIII стст.) — тільки двічі [145]⁷²⁾.

Ідея і практика станового представництва зовсім не були чужими історії слов’янських народів. У житті Києва або Новгорода, а також Московської держави можна виявити його сліди. Подібною до королівських курій в європейських країнах і маючи своїм початком ради при князях Давньої Русі, вищим законодавчим органом і вищим органом управління країною була вища рада при государеві – Боярська дума. Але першою серйозною спробою ввести представницькі засади в систему органів державного управління все ж варто вважати появу в середині ХVІ ст. Земських соборів – станово-представницької установи Росії. Первісно вони репрезентували собою розширене засідання Боярської думи Освяченого собору (тобто зборів вищих священнослужителів), які скликалися для обговорення та вирішення важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики. Так, вже в соборі 1566 р. брали участь представники крамарського люду. На початку ХVІІ ст. відбувалась подальша демократизація земських соборів за рахунок збільшення питомої ваги представників дворянства (селяни були представлені тільки у виборному соборі 1613 р.). В історії земських соборів, які скликалися в Росії приблизно сто двадцять років (середина 60-х років ХVІ ст. – середина 80-х рр. ХVІІ ст.) особливе значення мають Земські Собори 1613-1654 рр. Зокрема, на земських соборах в середині ХVІІ ст. обговорювалась проблема, пов’язана із ухвалою Переяславської Ради 1654 р. про приєднання України до Росії [199]⁷³⁾. Наприкінці ХVІІ ст. у розвитку Російської державності остаточно утверджується самодержавна тенденція, і політико-правовий інститут Земських соборів зникає з політичної арени.

Не применшуючи ролі та значення станово-представницьких установ, які виникли в інших державах в епоху Середньовіччя, все ж на особливу увагу заслужить історія виникнення і становлення подібної інституційної установи в Англії. Своєрідність цієї станово-представницької установи полягає в тому, що вона з самого початку стала невідємною і з часом усе більш значною частиною державної організації країни. Передумовами виникнення парламенту як нової політичної установи, звичайно ж були економічні і соціальні зрушення, що сталися в ХІІ-ХІІІ стст. в англійському суспільстві, а також те нове співвідношення соціальних сил, яке склалося в ньому наприкінці цього періоду.

Після нормандського завоювання Англії в 1066 р., земельні володіння англосаксонських вельмож стали здобиччю герцога Вільгельма Завойовника та його баронів. Після перемоги завойовники узялися за поділ землі. Всі ті, що отримали землю, ставали васалами короля (великі барони, колишні великі землевласники, менші барони або лицарі, що отримували землю за умовами військової служби на користь короля, та особи, які отримували землю від баронів). Завдяки цьому феодальний лад набув більш стрункої організації. Ця обставина сприяла значному посиленню центральної влади. Посиленню королівської влади в Англії сприяли величезний земельний фонд короля (близько 1/7 всієї орної землі країни), наявність існуючих постійних податків, а також зобов`язання васалів короля щодо військової служби і грошових внесків на користь монарху [155]⁷⁴⁾.

Король володів у всій повноті без обмежень, як виконавчою, так і законодавчою владою. Але оскільки абсолютна монархічна влада існувала в державі з феодальною формою, то вона здійснювалась відповідно до феодальних звичаїв. В окремих урочистих випадках (на Різдво, Пасху і Трійцю) васали корони збиралися навколо короля. Ці зібрання не мали ніякої влади. На них король тільки викладав свої наміри і звертався за порадою до головних осіб країни. З часом установився звичай, за яким король, якщо він бажав видати будь-яку важливу ухвалу, повинен був попередньо піддати її розгляду Concilium`а або зібрання, до яких він скликав на декілька днів вищих духовних і світських магнатів, інших васалів корони. Цей Concilium (Рада), який набув характеру установи, у крайньому випадку дорадчої в сфері законодавства, почав набувати також судові атрибути, засідаючи в якості трибуналу й ухвалюючи вироки. А щоб надати більшого авторитету своїм діям, королівська влада залучила до них вищих баронів, тобто безпосередніх васалів короля. З часів царювання Генріха ІІ ці зібрання, права яких, таким чином, утвердилися, носять поряд з родовою назвою Concilium назву Асізів^* або Парламенту, в тому розумінні, в якому останнє слово вживалося спочатку у Франції^**. Парламент духовних і світських магнатів під назвою Magnum Concilium (Велика Рада) набуває періодичного характеру, збираючись, якщо не в певні строки і регулярно, то у будь-якому разі часто [661]⁷⁵⁾.

Але королівська влада, яка зміцнила свої позиції, не виявляла готовності щодо залучення до вирішення питань державного життя представників пануючих станів. Тому визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних і фінансових питань здобувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів і набуло форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких час від часу приєднувались лицарство і вільні селяни.

Першим етапом у політичній боротьбі за захист прав був конфлікт між королем та знаттю, сторону якої прийняли дрібні феодали і міщани в 1215 р., наслідком якого стало прийняття Великої хартії вольностей і яка вважається у сучасній Великобританії першим актом конституційного значення. З політичних інститутів, передбачених Хартією, утвердився тільки один — Велика рада королівства, що мала дорадчі функції та складалась із духовних і світських магнатів. У середині ХІІІ ст. вона часто іменувалась “парламентом”. Проте такий “парламент” не був ні становою, ні представницькою установою.

Другим, не менш важливим етапом цієї політичної боротьби, була громадянська війна 1258-1267 рр., яка призвела до виникнення парламенту [131]⁷⁶⁾. Вперше в 1254 р. з приводу дискусії з питань надання допомоги королю до участі у Великій раді були запрошені не тільки духовні та світські магнати, але й по двоє лицарів від кожного графства. Це повторювалось у 1261 і 1264 рр.: до лицарів графств було приєднано по двоє представників від кожного привілейованого міста або містечка. Це було зроблено за порадою та ініціативою барона Сімона де Монфора, і тому в цьому останньому і вбачають справжнього творця англійського Парламенту [273]⁷⁷⁾.

Та при цьому неодмінно треба враховувати ту обставину, що самі англійці вважають Парламентом, який складає рішучий прецедент, той Парламент, що був скликаним в 1295 р. Едуардом І, і який вони іменують великим і зразковим П а р л а- м е н т о м (Great and Model Parliament). Адже дійсно, цей останній уперше об`єднував представництво всієї нації (підкреслено нами – А.Г.) , що складалося з трьох станів королівства. Поряд з елементами, які утворювали Magnum Concilium (Велику Раду), він містив у собі окреме представництво духовенства і депутатів від графств, міст і містечок — усього близько 400 чоловік [661]⁷⁸⁾.

Виходячи з цих міркувань, дисертант вважає, що становлення парламенту як політичного інституту в Англії відбувалося поступово протягом 35-40 років. Тільки наприкінці 90-х років ХІІІ ст. він оформився як самостійна постійно діюча установа. Тоді ж за нею закріпилася назва “парламент” (parliament).

На відміну від інших станово-представницьких установ Європи, англійський парламент вже на зламі ХІІ-ХІІІ стст. набуває значення найважливішого органу в механізмі здійснення державної влади. В 1297 р. за ним було закріплено право встановлення податків, а згодом і вирішення всіх питань фінансування державної діяльності [21]⁷⁹⁾. З 1429 р. Палата громад (або Палата лордів) стала надавати петиціям форму законопроекту, або білля, і, тим самим було визнано, що законотворчість є винятковою функцією парламенту [273]⁸⁰⁾.

Ще одним важливим повноваженням англійського парламенту стало його право контролю за сферою державного управління. Здійснюючи ці повноваження, парламент наприкінці ХІУ ст. поступово запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні Палатою громад перед Палатою лордів, як вищої судової установи країни, звинувачення проти тієї чи іншої королівської посадової особи у зловживанні владою. Крім того, у ХУ ст. закріпилося право парламенту прямо оголошувати злочинними ті чи інші зловживання. При цьому видавався спеціальний акт, який затверджувався королем і який отримав назву “білля про опалу (немилість)”[145]⁸¹⁾. Парламент активно втручався і в зовнішньополітичні справи.

Варто також звернути увагу на те, що навіть за часів розквіту англійського абсолютизму королівська влада змушена була рахуватися з парламентом, як постійним державним органом. Найрельєфніше це проявлялось у тому, що король не міг скасувати або розпустити парламент, адже останній об’єктивно мав міцну підтримку певних соціальних сил (землевласників і міського населення).

Зовсім інша доля спіткала станово-представницькі установи в інших країнах Європи. У Франції Генеральні штати припинили своє існування: в 1614р. вони були скликані останній раз і вже не збиралися до 1789р. В Іспанії кортеси з кінця ХVст. не втручалися у справи престолонаслідування, а з XVI ст. були позбавлені права петицій, впливу на законодавство. За ними зберігалось тільки обмежене право на затвердження податків [204]⁸²⁾.

В цілому зазначимо, що домінування нової системи державної організації на етапі абсолютизму призвело до перетворення станово-представницьких установ у рудиментарну інституцію, за винятком Англії.

Водночас історична практика європейських держав довела об’єктивну необхідність і важливу роль, яку відігравало станове представництво в процесі розподілу, здійснення та контролю за функціонуванням публічної влади часів феодалізму.

Звернемо увагу на деякі аспекти загальної характеристики цього політико-правового інституту, найбільш важливих з нашої точки зору. Найбільш характерною ознакою таких установ було те, що їх організація та діяльність виходили з наявності в суспільстві різних станів. Характер і склад цих станів у різних країнах відрізнялися один від одного, проте обов’язковою умовою станово-представницьких установ була участь у їхній діяльності представників від третього стану, під яким спочатку розуміли тільки мешканців міст, а згодом і селянства. Зауважимо, що середньовічне станове представництво не призначалось для вираження інтересів певних груп населення, особливо селянських мас. На цю обставину вказував, зокрема, відомий російський історик і юрист М.М.Ковалевський, який писав: “Селянство, робітники, рядові ремісники однаково залишаються непредставленими і відповідно до цього їхні інтереси приносяться становими палатами в жертву інтересам вищих станів, делегати яких засідають в їх стінах” [36]⁸³⁾.

Отже, цей інститут, як вважає Л.В.Черепнін, був викликаний до життя потребою пристосувати державну організацію феодалізму до тих змін, що сталися в ХІ-ХІІІ стст. у співвідношенні сил між різними верствами суспільства і незаперечно завдяки такому фактору, як значення народних рухів [496]⁸⁴⁾.

Що ж до самої природи представництва часів феодалізму, то воно майже у всіх країнах було винятково становим. Тільки в Англії представництво мало як становий

(Палата лордів), так і територіальний характер (Палата громад була органом представництва графств і міст). Хоча на першому етапі абсолютизму королівська влада мала перевагу над парламентом (свідченням цього є факт нерегулярного скликання його засідань), проте вже у ХVІ ст. роль парламенту починає зростати. Особливо значну роль у політичному житті країни відігравав парламент у часи т. зв. “славнозвісної революції” 1688 р. Адже саме з цього часу починається сучасна історія парламенту Великобританії.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що еволюція парламентаризму в античні часи і в період феодалізму відбувалась у тісному зв’язку з розвитком суспільства і держави, відбиваючи тенденції їх розвитку, співвідношення соціальних сил у різних сферах суспільного життя. Проте одночасно діяли й власні, “внутріпарламентські” закономірності. З цієї точки зору історичні форми демократії, і, особливо станово-представницькі установи часів феодалізму, на наш погляд, можна розглядати як історичний прообраз парламенту і перший етап його становлення. Як аргумент на користь сказаного, додамо, що перший середньовічний досвід парламентаризму не тільки не був забутим політичною думкою різних країн, підтвердженням чого стало відродження парламентів пізніше, за винятком Англії, але й зберігав постійно позитивні характеристики або в середньовічних ученнях, або в формулюваннях прихильників ідей народного представництва.