1.1. Психологічна характеристика поняття «індивідуальний стиль спілкування»

Проектування власного життя, яке охоплює поступову реалізацію життєвого сценарію, опану­вання необхідних знань, умінь, навичок означає опанувати мистецтво жити. Воно визначається як «особливе вміння і висока майстерність у творчій побудові особистістю свого життя, що базується на глибокому знанні життя, розвине­ній самосвідомості і володінні системою засо­бів, методів, технологій програмування, констру­ювання в здійсненні життя як індивідуально-особистісного життєвого проекту». У проце­сі опанування мистецтва жити людина залучається до певного виду діяльності, вступає у відносини з іншими членами суспільства. Починаючи з най­простіших соціально-психологічних взаємин (мати-дитина, учень-учитель, товариш-товариш), без­посереднє міжособистісне спілкування між людь­ми становить специфічну систему стосунків, яка відрізняється від ставлення людей до природи, культури.

Так, із самого моменту народження людина виявляється включеним у систему міжособистісного спілкування. Дитина, у момент народження лише кандидат у людини, але вона не може нею стати в ізоляції: йому потрібно навчитися бути людиною в спілкуванні з людьми.

У спілкуванні людина з раннього віку виступає і як об'єкт, і як суб'єкт спілкування. Процес спілкування, відзначає Бодальов А.А., є «таким видом взаємодії людей, в якому останні виступають по відношенню один до одного одночасно (або послідовно) та об'єктами, і суб'єктами». [4, 54-58] У спілкуванні, в процесі соціалізації, формуються особистісні особливості людини, його характер, самосвідомість.

Індивідуальність людини у стосунках з іншими людьми визначає її стиль спілкування, під яким прийнято розуміти систему принципів, норм, методів, прийомів взаємодії й поведінки індивіда. Теоретична інформація про стилі спілкування дає можливість краще розуміти можливі аспекти взаєморозуміння та практично їх використовувати.

Так за В.С. Мерліним, у власне психологічному, вузькому сенсі індивідуальний стиль спілкування – це обумовлена ​​типологічними особливостями стійка система способів, яка складається у людини, що прагне до найкращого здійснення даної діяльності, індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо чи стихійно вдається людина з метою найкращого врівноваження своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності. [46, ст. 145]

Індивідуальний стиль розглядається як властива даній людині система психологічних засобів і прийомів діяльності з урахуванням природних, індивідуальних і особистих характеристик. Ця система використовується людиною стихійно або свідомо з метою ефективного пристосування до існуючих умов і дозволяє компенсувати особливості особи, які заважають успіху діяльності.

Стиль спілкування – це індивідуальна стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка виявляється в будь-яких умовах взаємодії: в ділових і особистих стосунках, в стилі керівництва і виховних бесідах з дітьми, в засобах прийняття і здійснення рішень, в обраних засобах психологічного впливу на людей, в методах розв’язання і передбачення міжособових і ділових конфліктів. Сформований стійкий індивідуальний стиль спілкування говорить про досягнутий даною людиною рівень комунікативної майстерності. Він припускає подальше засвоєння нових умінь і навичок спілкування, засобам дії і впливу на людей, способам зняття напруженості і пристосування, адаптації, переборення складнощів. Особливу увагу на стиль спілкування людини накладає її професійна діяльність, яка потребує інтенсивного і різнопланового спілкування. [3, ст. 235]

Стиль спілкування має зовнішні (експресивні) і внутрішні (інтенсивні) характеристики, своєрідне емоційно-вольове забарвлення, яка визначається темпераментом, психологічними і особовими особливостями людини, арсеналом використовуваних нею вербальних і невербальних засобів. Він має також змістовні характеристики, в яких відображаються:

а) домінуюча мотивація особистості (потреба в досягненні, в емоційній підтримці, в самозатвердженні);

б) спеціальні здібності до співчуття і розумінню інших людей (м’якість, доброзичливість, терпимість і жорсткість, раціоналізм, егоцентризм, приписування недоліків, упередженість);

в) вираження рівня власної гідності (нав’язування своїх думок, нав’язливе і публічне самооправдання або природність і спонтанність; визнання своїх помилок і недоліків або амбіція і відстоювання “честі мундиру”);

г) спрямованість особистості і у зв’язку з цим обираємий характер впливу на людей (маніпулятивний, місіонерський, демократичний тощо).

Стиль спілкування проявляється, на думку К. Хорні, в одній з трьох основних стратегій, що характеризують особистісні орієнтації людини стосовно інших людей:

1. «рух до людей» – при якому головним є любов з боку інших, а всі інші цілі підкорені бажанню її заслужити;

2. «рух проти людей» - при якому життя є постійна боротьба за існування, в тому числі і з іншими людьми;

3. «рух від людей», що характеризується потребою в незалежності і недоторканості, відвертаючи від будь-якого прояву боротьби, але при цьому заважаючи адаптації людини. [9, ст. 20]

В спільній діяльності можливе декілька різних тактик, яких притримуються люди. Тактика, як правило, визначається спрямованістю інтересів людини на себе або на партнера. [22, ст.10-22 ]

Стиль спілкування залишається константним у будь-якій діяльності. У кожної людини свій, характерний лише для неї, стиль спілкування з оточуючими. Проте стиль може зазнати деяких корегувань, але це залежить від партнера по спілкуванню та характеру діяльності. За такої умови, стиль відображає специфіку взаємовідношень між людьми, які в свою чергу, виражають багатообразне і в той же час неповторне буття особистостей, які включені у спілкування. [9, ст. 14]

Концептуальне положення про індивідуальний стиль спілкування вперше було розроблено В.С. Мерліним.

Характерною ознакою індивідуального стилю спілкування, за В.С.Мерліним, є наявність цілісної системи операцій спілкування, характер яких обумовлюється як чисто об’єктивними умовами зовнішнього середовища, так і властивостями індивідуальності, а саме: темпераментом, характером та здібностями. В. Мерлін визначив індивідуальний стиль спілкування як цілісну систему операцій, яку він розглядав як прийоми й способи (висловлювання чи відповідні їх значенню дії), що організовують міжособистісні стосунки.

Індивідуальний стиль діяльності В. Мерлін розглядав у єдності таких компонентів:

-стиль операцій,

- стиль дій чи реакцій,

- стиль цілепокладань. [30, ст. 35]

Однією з ознак індивідуального стилю, за В. С. Мерліним, є його компенсаторна функція. Науковець зазначає, що спілкування як комунікативна діяльність виконує подвійну роль. По-перше, воно є засобом задоволення однієї з основних потреб людини – потреби у спілкуванні. Якщо вона є основним мотивом, то спілкування виступає як самоціль, чи безпосереднє спілкування. Одночасно воно також є невід’ємною частиною предметної діяльності – праці, учіння, гри. У цьому випадку воно опосередковується предметним результатом і може розглядатися як предметна діяльність.

Отже, відповідно до подвійної ролі спілкування, компенсаторна функція індивідуального стилю спілкування також виявляється подвійним чином: у подоланні труднощів у спілкуванні та у підвищенні продуктивності предметної діяльності, яку обслуговує спілкування. Необхідною умовою вияву індивідуального стилю вважається наявність зони невизначеності: однієї і тієї ж мети, детермінованої об’єктивними вимогами, різні особи досягають за допомогою різних операцій; одного та того ж успішного результату у продуктивній діяльності домагаються люди за допомогою різних міжособистісних стосунків. [30, ст. 26-36]

У результаті своїх досліджень В. С. Мерлін визначив, що індивідуальний стиль має дві складові – психофізіологічну та психічну. Основу психофізіологічної складової індивідуального стилю складають властивості темпераменту, які визначаються фізіологічними особливостями і виявляються в поведінці людини вже у початковому періоді її життя. З огляду на те, що властивості темпераменту мають високу резистентність до зовнішніх впливів, питання пристосування темпераменту до умов професійного спілкування та є основною проблемою у процесі формування індивідуального стилю професійного спілкування. Пристосування темпераменту до умов діяльності відбувається за допомогою компонентів психічної складової, основу якої складає характер як система мотиваційно-вольової поведінки, а саме – його мотиваційно-ціннісний компонент, а також здібності.

Є. В. Руденський визначає стиль спілкування як індивідуально-типологічні особливості взаємодії між людьми. Фундаментом стилю спілкування особистості, на його думку, є її морально-етичні установки й оцінки соціально-етичних установок суспільства. [41, ст.24]

Аналізуючи поняття “стиль спілкування”, ми виявили, що у сучасних психологічних дослідженнях зустрічається три основних концептуальні підходи до вивчення стилів спілкування: нормативний, ситуаційний, особистісний.

Нормативний підхід полягає у визначенні найбільш ефективних, загальних для всіх працівників стилів професійного спілкування чи діяльності. Найчастіше розробники таких стилів описують необхідні для здійснення ефективного спілкування риси. Вони припускають, що існує єдиний для всіх стиль спілкування, який є найбільш оптимальним для виконання тієї чи іншої професійної ролі, безвідносно до індивідуальних особливостей особистості і різноманіття ситуацій професійного спілкування.

У ситуаційному підході увага акцентується на зовнішніх особливостях ситуації спілкування, а саме: позиції та поведінці партнерів зі спілкування, контексті, у якому відбувається спілкування, характері завдань, що потрібно виконати.

У межах особистісного підходу стиль спілкування можна визначити як “індивідуально стабільну форму комунікативної поведінки людини, яка виявляється в будь-яких умовах взаємодії: ділових і особистісних стосунках, у стилі керівництва, у способах прийняття та здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах розв’язання і попередження міжособистісних та ділових конфліктів” [19, ст. 9].

Саме у межах цього підходу виникло поняття індивідуального стилю спілкування, яке у свою чергу дало поштовх для розвитку двох напрямків, у яких у сучасній науці розглядається індивідуальний стиль:

1. Індивідуально-типологічного, що полягає у вивченні індивідуально-типологічних детермінант стилів, їх диференціації, виявленні системоутворюючих характеристик, побудові та описі типологій.

2. Суто індивідуального, основним вихідним принципом якого є розуміння неповторності кожної особистості.

У роботах Т. Є. Аргентової, під стилем спілкування розуміється “рухлива система використання засобів і способів спілкування, що змінюється залежно від ситуації” [ 1, ст. 130-133].

Відносно визначення стилю спілкування за Т.Є. Аргентовою, віділяють три стилі спілкування: гнучкий, ригідний і перехідний (проміжний). Особи, які мають гнучкий стиль спілкування, добре орієнтуються в ситуації спілкування, уміють адекватно оцінити себе та інших, розуміють підтекст спілкування, емоційний стан іншого і вміють приводити свій емоційний стан у відповідність до вимог ситуації, уміють використовувати вербальні та невербальні засоби спілкування у формі, що є доступною рівню партнера зі спілкування, знають техніку впливу на партнера зі спілкування, уміють створити обстановку, яка була б найсприятливішою для ефективної взаємодії. Гнучкий стиль спілкування відрізняється швидкою орієнтацією в ситуації взаємодії, розуміння підтексту спілкування, вмінням управляти своїм емоційним станом і ситуацією спілкування.

Для осіб з ригідним стилем спілкування в основному є характерною відсутність зазначених вище якостей. Ригідний стан спілкування характеризується нехваткою аналізу своєї поведінки і поведінки партнера, поганим самовладанням, неадекватною самооцінкою. Людині з ригідним стилем спілкування складно знайти потрібний тон. Як з’ясувалось, для успіху спільної діяльності показано поєднання неоднакових стилів; це підвищує як продуктивність діяльності, так і задоволеність міжособових стосунків в групі. Перехідний стиль спілкування є проміжним між гнучким і ригідним стилями.

[ 22, ст. 10]

Зазначають, що можливі випадки формування не індивідуального стилю, а псевдостилю, який проявляється у виробленні помилкових, хибних індивідуальних прийомів і способів роботи, що не забезпечують високі результати діяльності і затримують розвиток здібностей. Псевдостиль, на думку Є. С. Клімова, – це система прийомів, які забезпечують ситуаційний пристосувальний ефект і з принципової точки зору не можуть бути прийнятими. [18, ст. 144]

Псевдостиль може формуватися по-різному: стихійно – на основі незнання справжніх прийомів і способів роботи, незнання своїх індивідуальних особливостей; шляхом наслідування "зразків" товаришів, викладачів, учителів-наставників, у яких зовсім інші типологічні особливості. Формування псевдостилю небезпечне тим, що особистість, яка виробив неправильний стиль, закріплює його, а процес перероблення завжди більш складний і важчий.

Індивідуальний стиль спілкування, як цілісне утворення, проявляється не тільки у системі внутрішніх індивідуально-типологічних характеристик людини, яка має здатність відображати зовнішні умови та які опосередковано впливають на саму особистість, як й у способах самовизначення в умовах, де провідною ланкою є люди, з якими необхідно вірно будувати відносини.

Найяскравіше стиль спілкування проявляється в діловій та професійній сфері, саме у стосунках між діловими партнерами або між керівником і підлеглим.

Проблема стилю спілкування найкраще досліджена у сфері лідерства — керівництва.

Відповідно до зазначених К.Левіна стилів лідерства — керівництва описуються й стилі спілкування.

Відомою є класифікація К. Левіна, який виокремив три стилі лідерства (керівництва): • авторитарний (тверді способи управління, визначення всієї стратегії діяльності групи, припинення ініціативи та обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення)

• демократичний (колегіальність, заохочення ініціативи); • ліберальний (відмовлення від керування, усунення від керівництва).

[29, ст. 40]

Згідно з авторитарним стилем (синонім директивний, вольовий), який базується на жорсткому способі управління, недопущенні ініціативи, лідер усі рішення ухвалює одноосібно, віддає накази, робить вказівки. Він завжди точно окреслює «межі компетентності» кожного, тобто жорстко визначає ранги партнерів і підлеглих. За авторитарного стилю спілкування рішення, ухвалені на верхніх поверхах ієрархії, надходять униз у вигляді директив (саме тому цей стиль часто-густо називають директивним). При цьому лідер (керівник) неполюбляє, щоб директиви підлягали обговоренню: їх, на його думку, належить незаперечно виконувати. За лідером залишається також у ролі прерогативи контроль та оцінка ефективності діяльності. У керівників (лідерів) з таким стилем спілкування, як правило, спостерігається завищена самооцінка, самовпевненість, агресивність, схильність до стереотипів у спілкуванні, чорно-біле сприймання підлеглих та їхніх дій. Люди з авторитарним стилем взаємодії мають догматичне мислення, при якому тільки одна відповідь правильна (переважно це — думка керівника), а всі інші помилкові. Отож, дискутувати з такою людиною, обговорювати прийняті нею рішення — то марна трата часу, адже ініціатива інших такою людиною не заохочується.

Щодо демократичного стилю спілкування, то для нього властиві колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, широка поінформованість усіх, хто бере участь у дискусії, про розв’язувану проблему, про виконання накреслених завдань і цілей. Усе це сприяє тому, що кожний з учасників спілкування добровільно перебирає на себе відповідальність за виконання завдання й усвідомлює його значущість у досягненні спільної мети. При цьому учасники обговорення проблеми, за умов демократичного стилю взаємодії, — це не лише виконавці чужих рішень, а люди, які мають свої цінності та інтереси, проявляють власну ініціативу. Саме тому названий стиль сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості творчих нестандартних рішень, поліпшенню морально-психологічного клімату в групі. Таким чином, якщо для авторитарного стилю спілкування властивим є виокремлення свого «Я», то лідер-демократ враховує у взаємодії з іншими їхні позиції, вивчає їхні потреби, інтереси, причини спаду чи зростання активності на роботі, визначає засоби впливу тощо, тобто актуалізує «Ми» в налагодженні соціальних і ділових контактів.

Отже, демократичний стиль спілкування базується на колегіальності прийняття рішень, врахуванні думок і, по можливості, побажань підлеглих, передачі частини повноважень підлеглим. Це стиль заохочення, ініціативи.

За ліберального стилю спілкування характерною є незначна активність керівника, який може й не бути лідером. Така людина проблеми обговорює формально, піддається різним впливам, не виявляє ініціативи у спільній діяльності, а часто й не бажає або нездатна приймати будь-які рішення. Керівник з ліберальним стилем спілкування характеризується у взаємодії з іншими перекладанням виробничих функцій на їхні плечі, невмінням у процесі ділової взаємодії впливати на її результат, намагається уникнути будь-яких інновацій. Про людину-ліберала можна сказати, що вона у спілкуванні «пливе за течією», часто-густо вмовляє свого співбесідника. Зрештою, за ліберального стилю взаємодії типовою стає ситуація, коли активні й творчо зорієнтовані співробітники починають використовувати робоче місце та час для діяльності, не пов’язаної із спільною справою.

Для опису вказаних стилів використовуються й інші назви, а саме:

• Директивний – командно-адміністративний, авторитарний, за якого людина у взаємодії з іншими є прихильником єдиноначальності, підпорядкуванню їх власній волі, своїм наказам, вказівкам, інструкціям;

• Колегіальний – демократичний, за якого людина враховує у спілкуванні самостійність, ініціативність, активність інших, довіряє їм;

• Номінальний – за якого людина практично не керує ситуацією спілкування, не виявляє комунікативних здібностей, потурає іншим, проблему якщо і обговорює, то формально. [49, ст. 9]

Спрямованість у стилі ділового спілкування може бути різною — на іншого або на себе. Якщо людина потребує іншого, бо заклопотана собою, то кажуть, що в неї піддатливий стиль. Якщо співрозмовник прагне досягти успіху у спілкуванні та діяльності, контролюючи інших, його стиль називають агресивним. Якщо людина зберігає емоційну дистанцію, незалежність у спілкуванні, її стиль вважають відчуженим. [50, ст. 15]

Крім того, за класифікацією Руденського Е.В. розрізняють такі стилі:

• альтруїстичний (допомога іншим);

• маніпулятивний (досягнення власної мети);

• місіонерський (обережний вплив). [41, ст. 24]

Як бачимо, у кожної людини складаються певні стереотипи взаємодії з іншими, які й визначають її стиль спілкування. Визначають зв’язок між стилем спілкування, типом поведінки людини, її ставленням до діяльності та соціокультурними особливостями взаємодії:

• стиль відображає усталені способи діяльності певного типу людини; він тісно пов’язаний з психологічними особливостями її мислення, прийняття рішень, прояву комунікативних властивостей тощо;

• стиль спілкування не є вродженою якістю, а формується в процесі взаємодії і змінюється, отже його можна коригувати й розвивати; • опис та класифікація стилів спілкування певною мірою відтворюють змістові характеристики ділової сфери: специфіка поставлених завдань, стосунків тощо;

• соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні та інші зовнішні чинники впливають на характер формування стилю спілкування; • стиль спілкування зумовлений культурними цінностями найближчого середовища, його традиціями, усталеними нормами поведінки тощо.

Таким чином, за Мерліним В.С. індивідуальний стиль спілкування має дві складові психофізичну та психічну. Основу психофізичної складової індивідуального стилю спілкування складають властивості темпераменту, характеру та здібності. Існує три концептуальні підходи до вивчення стилю спілкування: нормативний, ситуативний та особистісний. В рамках особистісного підходу поняття індивідуальний стиль спілкування вивчається в двох напрямках: індивідуально-типологічного та суто індивідуального. Індивідуально-типологічний напрям передбачає вивчення індивідуально-типологічних детермінант стилів, їх диференціації, системо утворюючі характеристики.

Індивідуальний стиль спілкування є стабільною формою організації комунікативної поведінки людини, що, зокрема, проявляється в прийомах організації міжособистісної взаємодії. виокремлюють директивний, колегіальний, номінальний стилі спілкування.