13.Теорія г.Кельзена.

В соответствии с теорией Г.Кельзена закон является правовым, если соответствует вышестоящей правовой норме  В национальных правовых системах нормы согласованы между собой и располагаются по ступеням, образуя строгую иерархию в виде пирамиды (среди последователей теоретика такое описание получило название ступенчатой концепции права). На вершине этой пирамиды находятся нормы конституции. Далее следуют “общие нормы”, установленные в законодательном порядке или путем обычая. И, наконец, последнюю ступень составляют так называемые индивидуальные нормы, создаваемые судебными и административными органами при решении конкретных дел. В изображении Кельзена и его учеников внутригосударственное право выступает замкнутой регулятивной системой, где каждая норма приобретает обязательность благодаря тому, что она соответствует норме более высокой ступени.

14.Історична школа права.

- один з провідних напрямів у правовій науці кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. Виникла у Німеччині. Була спрямована проти раціоналізму Просвітництва та ідей Великої французької революції кін. 18 ст. У центрі теор. досліджень представників школи були питання виникнення права та історії його розвитку. Фундатором І. ш. п. вважається нім. юрист, професор Геттінгенського ун-ту Г. Гуго (1764-1844) — автор «Підручника природного права як філософії позитивного права, особливо приватного права» (1788). Він доводив, що юриспруденції складається з «юридичного ремесла», тобто юрид. догматики, у сфері якої перебуває чинне позит. право, і «елегантної юриспруденції» — філософії та історії позит. права. Критикуючи представників теорії природного права, Г. Гуго розглядав позит. право як штучну конструкцію. Філос. та істор. фактори становлять не тільки «елегантну», а й «учену ліберальну юриспруденцію, розумну основу наукового пізнання права». Єдиною юридично значущою ознакою людини Г. Гуго вважав її твар, природу, виправдовував рабство, відкидав принципи поділу влади, закликав підданих до безумовного і беззастережного підкорення владі. Закон, переконаний Г. Гуго, — не єдине джерело права; право виникає подібно до правил будь-якої гри: раз у раз гравці встановлюють порядок вирішення того чи ін. питання, з часом уже незалежно вщ згоди конкр. гравців (тобто як результат однакового вирішення однакових ситуацій у грі) з'являються узагальнення у вигляді узгоджених правил. Люди здебільшого майже не вникають у зміст законів, але, однак, добре обізнані із заг. розпорядком життя. До того ж приписи закону не завжди гармонують із процесами і подіїї-ми в реальному житті.

Найпослідовнішими прихильниками Г. Гуго були професор Берл. ун-ту, міністр Пруссії по перегляду законів (1842—48) Ф. К. фон Савіньї (1779—1861), який виклав свої погляди у працях «Право володіння» (1803), «Про призначення нашого часу в галузі законодавства і юриспруденції» (1814), 6-том-ній «Історії римського права у середні віки» (1815—31), 8-томній «Системі сучасного римського права» (1840—49), та його колега по ун-ту Г. Ф. Пухта (1798—1846) - автор 2-том-ного «Звичаєвого права» (1828-37), 3-том-ного «Курсу інституцій» (1841—47; у рос. перекладі — «История римского права», 1863—64), 2-томного «Читання з сучасного римського права» (1847) та ін. наук, праць. Вони істотно збагатили концептуально новий напрям юрид. досліджень під гаслом: «Право не робиться: воно існує і проходить становлення разом із народом».

В узагальненому вигляді І. ш. п. взяла на озброєння такі гол. ідеї: твердження, за яким усе в праві вирішується шляхом регулювання згори, є «юридичним марновірством»; не розум, не раціоналізм, а принцип історизму є провідним у вивченні правових процесів; історичність права — це його органіч. зв'язок з нар. життям, поєднання різних ланок у розвитку права; принцип історизму — єдиний критерій «правильності і розумності» права; право виникає спонтанно та еволюціонує в автономному, незалежному від зак-ва просторі, разом з мовою і звичаями народу, розвивається природ, шляхом без втручання владних структур; головне у вивченні історії права — дослідження виключно першоджерел, тобто звичаєвого права; право — продукт нац. свідомості, втілення народного духу, вияв нац. переконань; у своєму розвитку право проходить дві стадії: стадію природ, права, у якій воно живе у свідомості народу, і стадію «вченого права», у якій воно знаходить вияв у свідомості науковців, які, з одного боку, відображають ту ж нар. правосвідомість, а з іншого — досліджують право як окр. галузь науки; кодифікація шкідлива, оскільки підриває нар. дух, нищить гол. джерело права — звичай і природні моральні якості нації; свобода — гол. категорія права, але лише в розумінні права як привілеїв вищих каст станового сусп-ва; дух народу — джерело не лише права, а й д-ви; д-ва — не результат сусп. договору, це еманація (сходження) верх, божества; держ. заклади і владні структури створені Богом, справжня свобода — підпорядкування волі Бога; найдосконаліший держ. устрій — спадкова монархія; рабство, кріпосництво і становий поділ сусп-ва виправдовуються тим, що на різних етапах істор. розвитку відповідали нар. духові; все, що існує у д-ві і в сусп-ві, законно, оскільки стало звичним; будь-які правові держ. утворення — фундамент нац. державності; позит. зак-во має грунтуватися виключно на традиціях нац. правосвідомості.

Разом з тим І. ш. п. об'єктивно зробила певний внесок у розвиток правознавства: зокрема, саме їй воно завдячує принципом історизму, ідеєю істор. розвитку сусп-ва і д-ви. Доктринальні твердження засновників І. ш. п. мало не силою нав'язувалися у Рос. імперії, у т. ч. на укр. землях. Для ознайомлення з ученням Г. Гуго, Ф. К. фон Савіньї, Г. Ф. Пух-ти до Німеччини відряджалися спец. наук, групи. Принципи історизму і догматизму в розумінні права справили значний вплив на формування течії юридичного позитивізму на теренах Рос. імперії у серед, та 2-й пол. 19 ст. У той же час концептуальні засади І. ш. п. критикували Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс, Р. Штаммлер, П. І. Новгородцев та ін. учені за «відсутність точки зору розуму в історичному підході», надмірне і невиправдане піднесення авторитету позитивного права, зневажання природно-правових ідей «правильного і розумного» права тощо. На межі 19—20 ст. відроджується рац. природне право, переважно на неокантіанських метафіз. засадах, а ідеї історизму і догматизму в юрид. дослідженнях поступово втрачають популярність. Найвідомішим у цей час прихильником історизму і популяризатором традицій І. ш. п. права став нім. юрист, професор Бреславського, Гейдельберзького та Берл. ун-тів О. Гірке (1841 —1921) — фундатор концепції особливого «соціального права», з якої згодом вийшли ідеї «соціальної держави», або «соціально-правової держави», що використовувались у теор. постулатах нім. націонал-соціалізму, а також у держ.-правових доктринах сучас. лібералізму. Додавши до платформи своїх попередників, за його власними словами, «краплю соціалістичної олії», О. Гірке ретельно обгрунтував нар. дух, суто нац. сутність будь-якого права, особливо підкреслюючи велич «духу германізму», пристрасно захищаючи феод, право, нім. державницьку ідею як корпоративний союз «вільних германців», наголошуючи на виключній ролі в реалізації цієї ідеї вождів нації тощо.

У середовищі укр. мислителів ставлення до І. ш. п. було неоднаковим. Концептуальні основи цієї школи критикували з позицій неокантіанства В. П. Довгович, Б. О. Кістя-ківський, М. І. Туган-Барановський та Є. В. Спекторський, з матеріалістичної платформи — марксисти. Водночас такі вчені як К. О. Неволін, М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, Ф. І. Леонтович, О. Ф. Кістяківський, П. С. Єфименко, О. І. Левицький використовували ідеї І. ш. п. у своїх дослідженнях. Вплив школи відчувався на працях Комісії для виучування звичаєвого права України і Комісії для виучування історії західноруського та українського права, які діяли в системі ВУАН.