22. Як співвідносяться між собою людська діяльність і закони історії? в чому полягає специфіка законів історії?

ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Суспільство являє собою надзвичайно складне, супе-речливе, багатоаспектне й історично мінливе явище. Поняття «суспільство» в філософії має не одне визначення:

1) суспільство — найзагальніша система зв’язків та відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності («людське суспільство»);

2) історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабо-власницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство);

3) специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни.

Не випадково термін «суспільство» у філософській, економіч-ній та історичній літературі вживається в різних значеннях, що відповідає поширеній практиці визначення явищ за допомогою розрізнення широкого й вузького розумінню понять, що їх відби-вають.

У широкому розумінні суспільство — середовище цивілізова-ного перебування людини або олюдненої природи, штучно створене в результаті взаємодії розвинутої свідомості, цілеспрямова-ної діяльності людини й обставин, у які вона потрапляла або які створила навмисно. Можна сказати інакше: суспільство — це су-купність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного.

Однак такого визначення буває недостатньо для конкретних науково-дослідних пошуків. Крім того широке розуміння суспі-льства «оминає» три взаємозалежні передумови, що блокують соціальне пізнання:

1) суспільство складається з конкретних людей і відносин між людьми;

2) суспільства є регіональними, територіально обмеженими єдностями;

3) суспільства як групи людей або як території можуть спо-стерігатися ззовні

У вузькому розумінні: структурно або генетично певний тип спілкування, що постає як історично визначена кількість або від-носно самостійний елемент стійкої цілісності.

Звідси вживання терміну суспільства в більш вузькому розу-мінні, котре дає можливість прив’язати його до конкретних умов і розглядати як конкретно-історичний засіб або форму самоорга-нізації і взаємодії людей та їх спільнот з приводу збалансованої реалізації особистісних потреб, спільних інтересів і суспільних ідеалів. У такому аспекті поняття «суспільство» може означати:

а) конкретну самостійну одиницю історичного розвитку (суспільство стародавнього Риму, середньовічної Іспанії, сучасної України тощо);

б) ту чи іншу сукупність соціальних організмів;

в) усе людство в цілому;

г) суспільство певного типу взагалі (феодальне, індустріальне, перехідне тощо).

Суспільство, незважаючи на тісний зв’язок із природою, відрі-зняється від будь-яких природних об’єктів і належить до поза-природного, або надприродного типу реальності, створюючи так звану соціальну реальність. Специфіка такої реальності полягає в тому, що вона охоплює собою всю сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивіду-альні, об’єктивно дані обставини їх існування. Соціальна реаль-ність складається з багатьох явищ, котрі називаються соціальни-ми фактами — особливим типом явищ, що мають місце тільки в суспільстві, тільки у сумісному житті людей. Е. Дюркгейм про-понує розглядати соціальні факти як речі. На відміну від природних речей, соціальні речі володіють подвійною визначеністю. З одного боку, в них, як і в природних явищах, також є матеріа-льна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, що існує окремо від людини й характеризується об’єктивно прита-манними їй властивостями. Але, з другого боку, всі явища соціа-льної реальності мають ще й духовну визначеність і передають певний «смисл», «значення», оскільки їх «опредмечує» людина.

Соціальна реальність має складну структуру. Основними еле-ментами цієї структури виступають:

—самі люди, їх об’єднання, відносини, дії — головна складо-ва соціальної реальності, її творча сила;

—мова — код, завдяки якому люди передають інформацію один одному;

—світ матеріальних артефактів (від лат. arte «штучний» та factus «створений»)

—сукупність штучно створених об’єктів на відміну від об’єктів, що виникають у природі природним шляхом, це штучно створений людьми ареал існування, «друга природа», в якій перебуває людське суспільство;

—природні явища, залучені до сфери соціальної діяльності;

—колективні уявлення — загальні погляди, уявлення, уста-новки, що є поширеними в суспільстві й більш-менш поділя-ються його членами. Різновидом колективних уявлень є соціа-льні стереотипи — спрощені, схематизовані образи певних суспільних явищ та об’єктів, що отримали широке визнання в суспільній думці.

ЗАКОНИ ІСТОРІЇ

Протягом історії соціально-філософської думки проблема виявлення закономірностей чи законів суспільного розвит-ку розглядалась як одна з визначальних. Ідеться не про юридичні закони, які встановлюються державною владою, а про об’єктивні закони дійсності, що існують незалежно від свідомості і волі лю-дей. Адже знання таких законів дозволяло б поясняти й передба-чувати перебіг подій.

Відповідь на це питання потребує «врахування» деяких особ-ливостей протікання суспільно-історичних процесів. Перш за все необхідно враховувати, що, на відміну від природних процесів, які постійно повторюються в досить схожому вигляді, історичні явища є унікальними. В історії ніякі події не трапляються двічі, нічого не повторюється з абсолютною точністю. Тут можна гово-рити лише про повторення певних загальних тенденцій. Другою особливістю можна вважати ту, що, коли у природі «діють» сти-хійні сили, позбавлені свідомості та бажання, то історію створю-ють розумні істоти, які мають свободу волі. Таким чином, у сус-пільстві на хід подій впливають думки, емоції, інтереси, моральні принципи їх учасників. До того ж люди володіють свободою ви-бору й можуть в одних і тих самих обставинах поводитись по-різному. Звідси часто виникає критичне ставлення до висновку про наявність об’єктивних законів історії, оскільки поведінка людей визначається їх суб’єктивною волею, а відтак і до визнання думки, начебто людська історія не підкоряється ніяким зако-нам.

Однак подібні особливості зовсім не означають, що людська історія не підкоряється ніяким законам.

Унікальність історичних явищ — безперечний факт, але її не треба абсолютизувати. Порівнюючи між собою різні суспільні події або різних людей, ми можемо знайти в них не тільки оди-ничні та неповторні, але й спільні, схожі риси. Безумовно, двох абсолютно однакових країн, монархів, революцій тощо бути не може. До речі, у природі теж навряд чи можна знайти дві абсо-лютно однакові зірки, річки, біологічні організми тощо, однак тут, у порівнянні з суспільством, треба говорити про суттєву різ-ницю у співвідношенні, мірі, «пропорції» між одиничним і зага-льним. У будь-якому разі, коли є дещо спільне в різних історич-них подіях, то у постійному повторенні в них певних загальних рис і полягає історична закономірність.

Свобода волі людини також не є абсолютною. Безумовно, по-ведінка людей залежить від їх особистісних суб’єктивних погля-дів, схильностей, цілей. Але така свобода завжди є відносною, що визначається наявністю об’єктивних обставин, з якими доводить-ся рахуватися, а тому коректувати свої суб’єктивні наміри.

Люди звичайно прагнуть якимось чином покращити умови свого життя й досягти в ньому чогось більш значимого. Це стосу-ється абсолютно всіх індивідів. Однак можливості реалізації суб’єктивних бажань та планів залежать від багатьох факторів і зумовлюються різними обставинами. Говорячи про існування та-ких обставин, слід враховувати насамперед те, що кожен індивід при народженні поза своєю волею потрапляє у світ соціальної ре-альності, котра склалася до його появи на світ. У ній відбувається розвиток його індивідуальної свідомості, в ній він формується як особистість. Соціальна реальність сприймається людьми як суку-пність об’єктивних умов їх життя — об’єктивних у тому смислі, що вони виступають перед кожною людиною як даність, як неза-лежно від нею існуючі обставини її буття.

Переважна більшість людей швидше відчувають своє безсил-ля перед об’єктивними умовами соціальної реальності, ніж свою спроможність вільно змінювати її. Справді, можливості кожної людини в цьому плані обмежені. Це знаходить прояв у тому, що наші бажання й думки обумовлені соціальною дійсністю. Навіть прагнення докорінно перетворити суспільство та будь-які проек-ти його перетворення виникають як результат відображення іс-нуючої реальності. Зрозуміло, людина може фантазувати як завгодно, однак здійснити на практиці можна лише те, що дозво-ляють об’єктивні закони буття. Адже на суспільство як частину природи і продукт її розвитку поширюються об’єктивні закони матеріального світу. Жоден із них не може бути порушеним у су-спільному житті. Людина за допомогою розуму спроможна від-кривати ці закони і знаходити способи їх використання для отри-мання необхідних результатів. Але скасувати закони природи неможливо.

Між подіями історії теж існують певні об’єктивно обумовлені залежності, котрі ніяка свобода волі не може змінити. Подібні за-лежності — це закони історії. Неможливо, наприклад, організу-вати машинне виробництво в суспільстві, яке не досягло відпові-дного рівня розвитку науки й техніки, або формувати національну спільність без належного рівня національної само-свідомості, або будувати громадянське суспільство без розвину-тої демократії тощо. Таким чином, люди у відповідності до своєї волі можуть змінювати соціальну реальність, але лише в тих ме-жах, котрі обумовлені об’єктивними законами як природи, так і суспільства.

Отже, в історії є свої закони. Однак ці закони характеризують-ся деякими важливими особливостями.

1. Необхідно враховувати, що на розвиток подій в історії ін-дивідуальні та неповторні обставини здійснюють більший вплив, ніж у природі. Такі обставини є випадковими, тобто не мають однозначної необхідної обумовленості. Це означає, що історичні закономірності начебто «пробиваються» скрізь хаос випадковос-тей. Оскільки кожна історична подія містить у собі елемент неви-значеної наперед випадковості, закони історії не можуть одно-значно визначати одиничні події. Історична закономірність виступає лише як «рівнодіюча» маси випадковостей. Іншими словами, закони історії мають статистичний характер. Це ймові-рні закони: вони не встановлюють, як, скажімо, закони механіки, єдино можливий хід історичних подій, але визначають лише ймовірність того чи іншого ходу.

2. Необхідно взяти до уваги, що історичні процеси, на відміну від природних, відбуваються не «самі собою», незалежно від лю-дей. Історія твориться не богами або якимись невідомими сила-ми — її творять люди. Їх суб’єктивні мотиви й задумки є не-від’ємним компонентом історичних процесів. Якщо б люди не мали задумок, намірів і волі, не було б ніякої історії.

Звідси випливає принципова особливість законів історії: необ-хідною умовою їх дії є свідома діяльність людей. Іншими словами, суб’єктивний фактор включений до самого змісту історичних законів і є однією з реальних сил, що визначають закономірний розвиток історичного процесу.

Закони історії зумовлюють «множинність можливостей», які можуть по-різному реалізуватися, або зовсім не реалізуватися. Які з них реалізуються, а які ні — залежить від суб’єктивних за-думок і дій людей. Більше того, зміни у свідомості людей стають фактором, який змінює соціальну реальність і тим самим — умо-ви дії історичних законів. Тому «множинність можливостей» не має фіксованих, незмінних меж; нові ідеї та проекти суспільної перебудови, що знайшли підтримку в суспільстві, можуть сприя-ти появі нових можливостей. Закони історії, таким чином, припу-скають історичну творчість.

Залежність результатів дії законів історії від свідомості й волі дійових осіб призводить до того, що ці закони намічають лише загальну тенденцію щодо розвитку соціальних процесів у деяко-му напрямку або ймовірний вектор суспільного розвитку. Перед-бачувати майбутнє, спираючись на ці закони, можна лише в зага-льному вигляді, але не в конкретних деталях. Враховуючи вказану особливість законів історії, їх називають «законами-тенденціями» — на відміну від законів, котрі дозволяють точно розрахувати, що відбудеться за тих чи інших заданих умов.

23. Суб’єктивний фактор в історії – це суб’єктивне відображення об’єктивної дійсності, який має вагомий вплив на формування майбутньої історії.

Фаталізм (фр., від лат., наперед визначений долею) - релігійно-ідеалістичний світогляд, який визнає панування над людиною й суспільством сліпих, невідворотних сил, що нібито наперед визначають їхню долю.

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

24. Духовне життя суспільства - це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими. Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — и духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. 

25. Що таке соціальна структура суспільства? Назвіть основні компоненти етнічної та класової структури суспільства.

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних зв'язків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Сукупність соціальних спільностей і груп, що певним чином взаємодіють між собою, становить соціальну структуру суспільства.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність, нація), соціально-демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної і працівники розумової праці, сім'я.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

– великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);

– середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

– малі (сім'я та інші).

Три основні спільності: • Діада (дві людини) • Масова спільність (велике скупчення людей, що характеризується аморфністю, невпорядкованістю, виникненням у зв’язку з певною подією, нестійкістю, відсутністю чіткої внутрішньої структури) • Групова спільність (впорядкована, тривала, структурована; люди збираються там за спільними інтересами / діяльністю; здатна виконувати різні види діяльності)

Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну соціальну структуру.

Соціальна структура в остаточному результаті залежить від економічної основи суспільства, але вона має відносну самостійність і певним чином впливає на економічні відносини, політичну, духовну та інші сфери життя людей.

Кожна людина є членом певної спільноти. Соціальна структура суспільства - це взаємодія всіх спільнот, з яких складається суспільство.

Найголовніші спільності людей: • Етнічні o Рід (об’єднання кровних родичів, що ведуть своє походження за генеалогічною лінією) o Плем’я (об’єднання родів у спільному економічному житті та побуті, із обов’язковою самосвідомістю та самоназвою; у племені обов’язково певний рід є головним) o Етнос - сукупність людей, що виникли на певній території, поєднані культурно-історичною спадкоємністю та самосвідомістю своєї генетичної належності до певної спільноти o Нація (державне впорядкування - виникає лише у державі, соціально-етнічна спільність) o Родина - заснована на шлюбі чи кровному спорідненні група, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою. • Шлюб - форма відносин між чоловіком та жінкою, що відповідає прийнятим у суспільстві морально-правовим нормам, що визначає їх права та обов’язки відносно одне одного та дітей. • Класові / соціальні o Клас o Страт

26. Суспільний прогрес - це процес удосконалювання сутнісних сил людини, розвиток здібностей, задоволення матеріальних і духовних потреб, збагачення інтересів і прагнень.Ціль суспільного прогресу - всебічний розвиток сутнісних сил кожної людини.В цих формулюваннях відображена гуманістична спрямованість прогресу; тобто людина є головною метою і змістом історії.Розвиток техніки, зростання виробництва, наукові відкриття самі по собі не можуть служити показником прогресу, вони прогресивні лише в тому випадку, якщо поліпшують життя людини, сприяють його розвитку.Одні суспільствознавці вважають, що не можна (або важко) говорити про загальний, єдиний критерій прогресу. В кожній сфері суспільного життя діють специфічні закономірності, які і визначають особливий критерій: економічний, технічний, науковий, соціальний, політичний, моральний, естетичний і інші. Важко по одному й тому ж критерію, вважають вони, визначати рівень розвитку, наприклад, техніки і моральностіІнші вважають, що оскільки існує єдиний історичний процес, повинен бути і комплексний критерій його оцінки. Висловлюються різні точки зору по проблемі головного критерію прогресу: рівень розвитку продуктивних сил, насамперед техніки і технології - (технократичні концепції);тип виробничих відносин (марксизм);рівень продуктивності суспільної праці (валовий національний продукт (ВНП) на душу населення в рік - використовується в міжнародній економічній статистиці);рівень споживання (рівень життя, якість життя);спосіб розподілу готового продукту (наскільки реалізовані при цьому принципи справедливості і рівноправності);ступінь свободи особи;кількість і структура використання вільного часу;ступінь свідомості і використання суспільних законів;щастя людини як універсальний моральний критерій прогресу (ступінь реалізації сутнісних сил людини).Перші в цьому списку - технічні і економічні критерії мають перевагу в тому, що вони виражаються в досить точних, конкретних кількісних показниках, а це необхідний елемент у будь-якій процедурі порівняння. Мінус їх у тому, що вони лише побічно торкаються головної фігури прогресу - людини. Такі комплексні, гуманістичні критерії, як воля і щастя, відбивають суть, зміст людського буття, але важко піддаються ідентифікації. Кожен із названих критеріїв можна взяти як головну ланку в ланцюзі і потім витягти весь ланцюг.Загальні закономірності прогресу:1. Суспільний прогрес завжди суперечливий, здійснюється за допомогою боротьби старого і нового (консервативної і революційної сил) і тому має непрямолінійний характер. Історія ніколи не йшла гладко, рівномірно; всередині провідної прогресивної тенденції завжди є елементи регресу, застою.2. Взаємозв'язок поступовості і циклічності. В суспільстві, оскільки в ньому є такий елемент як історична пам'ять, закон заперечення здійснюється швидше (набагато більше прикладів того, що "нове - це добре забуте старе").З. Закон — тенденція нерівномірності суспільного прогресу.Нерівномірність розуміється у двох основних аспектах:а) нерівномірність розвитку окремих соціальних організмів (країн, народів, держав). В нашу епоху розрив, який все більш посилюється, у рівні життя між розвиненими країнами і країнами, які розвиваються, називають однієї із глобальних проблем. б) нерівномірність також проявляється в різних темпах розвитку окремих сфер суспільного життя. В XX столітті, наприклад, чітко усвідомлене протиріччя між бурхливими темпами науково-технічного прогресу і відставанням розвитку в духовно-моральній сфері. Парадокс: люди духовно не готові, не дозріли до користування машинами, які самі створили (яскравий приклад - Чорнобиль).4. Закон - тенденція прискорення темпів суспільного прогресу.Особливо явно ця тенденція проявилася в ХХ-ХХІ століттях. Ілюстрацією цього закону можуть служити такі цифри:ссавці існують на Землі - 50 мільйонів років;гомініди - 4 мільйони років;homo sapiens - 40 тисяч років;сільське господарство - 8 тисяч років;промислова революція - 200 років;науково-технічна революція - 50 років.

В нашому XXI столітті все більше відчувається людський вимір прогресу, проявляються такі бажані тенденції, як демократизація, деідеологізація, інтернаціоналізація громадського життя, об'єднання людства і рух його до загальнолюдських духовних цінностей. Однак, є таке поняття як "плата за прогрес". В нашу епоху - це глобалізація багатьох проблем і протиріч (екологічна криза, гонка озброєнь і ін.). На жаль, дотепер актуальне зауваження К.Маркса, про те, що прогрес подібний до язичеського ідола, який не бажав пити нектар інакше, як із черепів убитих. І, проте, у людства завжди жива мрія про краще майбутнє, а раз людина, по виразу Ф.Петрарки, бажає позбутися свого жалюгідного стану, бажає щиро і цілком - таке бажання не може бути безуспішним. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо . Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД.

27) Життя людини протікає на різних рівнях – індивідуальному і суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безсумнівно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов’язані між собою, але водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина потрапляє в поле тяжіння визначених духовних цінностей, що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя суспільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає формування внутрішнього духовного світу, духовної «самості» людини, її духовності. Але й сам процес формування особистості – це частина духовного життя особистості. З іншого боку, в процесі індивідуального духовного життя відпрацьовуються певні духовні цінності, які, об’єктивуючись , можуть стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя – безперервний процес перекладу зовнішнього змісту буття на свій внутрішній світ і навпаки.

У людини повинна бути потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти відповідальність за духовне життя на себе. Приватне життя, позбавлене справжніх духовних вимірів, набуває спотворених, відчужених форм. Людина в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати засновуючись не на власних прихильностях і принципах, а виходячи з міркувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім і зовсім не чуючи їх. Філософія здатна не допустити, щоб людина перестала відчувати себе людиною, щоб не могла бути сама собою, щоб відчувала несправжність свого буття.