mkr_zarlit

1.Зародження літ-ва як поетики та риторики в Античності. Поява поетики та риторики в Арістотеля є поворотним моментом в історії світової культури. Арістотель в своїх лекціях, які були записані його учнями (не дійшли повністю) дав визначення поезії. Поетика – поетична техніка. Описав всі види поезії свого часу (і найкращих поетів). На основі цього намагався навчити наступних поетів правильно писати поетичні твори. Поетичними текстами за доби Арістотеля вважалися лише вірші. Про прозу він написав ритоику. В Александрії єгипетській зроджується філологія. Текст який дійшов до нас – текст про мистецтво поетичне: Горацій – Послання до пісонів. Адресувався молодим поетам пісонам, написано латиною. Поетика Горація мала нормативний характер. Поетика Арістотеля у Європі поширилася у Кінці середньовічча. Основні ідеї поетики Арістотеля. «Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму. Описав, що, і як правильно треба зображувати на сцені (!). На самому початку «Поетики» Арістотель пише про те, що усі роди поезії є по суті ні чим іншим як наслідуванням (мімезис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з фалічних (!!!) пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови — ямб. Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня. «Прикрашеною» називається мова, що має ритм, гармонію і віршовий розмір. Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди. Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної трагедії. Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей, а дій і нещасливої долі. Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Аристотель називає три таких елементи — це перипетія, пізнавання та страждання. (Третя частина трагедії страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає, страждає від болю тощо). Фабула повинна бути складена так, щоб глядач дивлячись на події на сцені страждав і відчував співчуття. Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення (катарсис), яке виникає тоді, коли глядач споглядаючи дію трагедії переживає страх і співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів. В кінці свого трактату Аристотель порівнює трагедію і епос. Аристотель стверджує, що трагедія стоїть вище за епос. Отже, Аристотель у своєму трактаті «Поетика» приділив значну увагу розробці теорії трагедії. Він також класифікував трагедії за змістом: заплутана, фантастична, патетична, трагедія характерів (Аристотель радить поетам наскільки дозволяє фабула суміщати усі ці чотири види у кожній трагедії) ; виділив головні елементи кульмінації: перипетія, пізнавання, страждання.

3. Унормованість поетичної творчості Горацієм у Посланні до Пісонів.Велику цікавість в історично-літературному аспекті становить друга книга «Послань», яка складається з трьох листів: «До Августа», «До Флори», «Послання до Пізонів», відоме в літературі під назвою «Про мистецтво поезії».У «Посланні до Флори» Горацій скаржиться на мінливість читацьких смаків, на хвалькуватих поетів, котрі визнають лише свій талант.Свої погляди на поезію Горацій докладно викладає у двох інших посланнях. У «Посланні до Августа», яке було створене за бажанням імператора отримати твір, присвячений йому талановитим поетом, Горацій підкреслює культурне і моральне значення поезії, яка формує і направляє людину, втішає і приносить зцілення. Так само Горацій виступає проти архаїстів, вважаючи їхній стиль надто жорстким, проти грубого комізму, яким цікавляться навіть освічені глядачі.«Послання до Пізонів» ( «Про мистецтво поезії»), звернення до аристократичних родин, близьких до літератури, — не що інше, як своєрідна «Поетика», яка відображає погляди Г. на поезію, літературу, поета. Адресувався також молодим поетам пісонам, написано латиною, мала нормативний характер.Це послання вплинуло на увесь розвиток європейської літератури. Зокрема, французький класицист Н. Буало у своїй «Поетиці», яка заклала основи «нової літератури», йде за Горацієм не лише в ідейному змісті, а й навіть у композиції.У «Посланні до Пізонів» Горацій говорить про божественне значення поезії, про її здатність впливати на людей з допомогою посередника — поета, котрий наділений не тільки талантом, а й працелюбністю і майстерністю. Простота, стислість і зрозумілість змісту в поєднанні з виваженістю та продуманістю форми — суть успіху поетичного твору. У зв'язку з цим слід ретельно добирати слова, а допомагати в цьому повинен безсторонній аналіз критика. Основне завдання поета — радувати, наставляти, хвилювати — повинно проявлятися в усіх жанрах, але з особливою силою — у трагедії. У цьому жанрі можна відродити стародавні традиції, а з їхньою допомогою — і давні добропристойні звичаї.Класично витончено, з виразною простотою Горацій узагальнює у «Посланні до Пізонів» свої думки про завдання поета, мету поетичної творчості. Це не що інше, як приносити користь, наснажуючи, говорити водночас приємне і корисне для життя, таким чином, розважаючи, повчати.Більшу частину свого життя Горацій проводив у своєму Сабінському маєтку. Він помер у 8 р. до н. е., залишивши порівняно невелику кількість творів, які принесли йому безсмертну славу,

4. Н. Буало як теоретик класицизму. Ніколя Буало народився 1 листопада 1636 року в Парижі. Завдяки отриманому у 1657 році скромному спадку Буало полишив заняття юриспруденцією, цілком присвятивши себе поезії і літературній критиці. У цій сфері він досить рано став популярним завдяки своїм "Сатирам". У 1660-1666 рр. Буало написав 9 сатир на побутові, моральні та літературні теми. У цих сатирах зло висміюється преціозна література і бурлеск. Частково ці сатири були наслідуванням Горація та Ювенала, проте також свідчили про безсумнівну оригінальність автора. Головне нововведення полягало в тому, що Буало почав називати поганих поетів поіменно, не враховуючи світські умовності свого часу. Свої сатири Буало присвячував найрізноманітнішим моральним і естетичним проблемам, виступаючи проти пороків аристократичної знаті. Він викривав ханжество, скупість, славолюбство вельмож, лицемірність священників. Викривальна гострота його сатир дещо знижувалася абстрактним викриттям «людини взагалі», відсутністю соціальної адреси. Буало зробив сатиру знаряддям критичного втручання в літературу, гострою зброєю в боротьбі за утвердження нових художніх принципів. Він по праву вважається першим літературним критиком-професіоналом у Франції і у всій Європі. Його літературно-критичні виступи проти бездарних і нікчемних своїх сучасників (абат Котен, Теофіль, Шаплен, Шарпантьє, Кіно), проти преціозної манірної поезії, з одного боку, і «низької» бурлескної - з другого, найчастіше здійснювалися в жанрі поетичної сатири. Літературні вороги Буало незабаром мусили відступити і навіть шукати з ним дружби, адже письменник і полеміст виявив таку мужність і несхитність у відстоюванні своїх поглядів, що міг викликати тільки повагу до себе. До того ж Буало на той час став близькою людиною до королівського двору і користувався підтримкою її покровительством монарха. З 1667 р. Людовік XIV призначив Буало і Ж. Расіна на посаду придворних історіографів. В середині XVII ст., коли Буало вступав у літературу, французький класицизм уже здобув певні позиції і виявив основні свої риси як літературний напрям. Ще П. Ронсар та інші поети «Плеяди», як Ж. Дю Белле, вносили в поезію животворний дух гуманізму, виявляли глибокий інтерес до внутрішнього життя людини, зближували людину з природою і, прагнучи «високого» мистецтва, звертали погляд до античних зразків. Отже, класицизм уже існував на практиці, хоч теорія його ще не була приведена в систему. Це зробив Буало в своєму «Мистецтві поетичному» (1674 р.), основному творі серед багатьох інших, як вважав письменник. Цей твір приніс авторові голосну славу та незаперечний авторитет законодавця літературних правил. «Мистецтво поетичне» здобуло підтримку державної влади. Людовік XIV був у захопленні від цього твору. Буало в своєму трактаті захищав від нападок твори Ж. Расіна, Ж.-Б. Мольєра, Ж. Лафонтена. Помітним епізодом у діяльності Буало як критика і теоретика класицизму була його полеміка з Ш. Перро (нашому сучасникові він більше відомий як автор казок) стосовно значення давньої літератури. Намагаючись довести, що класичні зразки мистецтва стоять на неосяжній висоті і в порівнянні з ними сучасна література нічого не варта, Буало по суті став на позиції заперечення прогресу в мистецтві і тут зазнав неминучої поразки. Проти автора уже виступав сам час (полеміка відбулася у 80-х рр. XVII ст.), переконливо засвідчивши неспроможність претензій класицистичної теорії на вічність і незмінність. Так, ще за життя Буало почався перегляд тих принципів класицизму, які утверджував у своїй поетиці теоретик.

5. Розвиток Нормативних Поетик в Європі та в Україні Історично П. — прадавня область літературознавства. У міру накопичення досвіду майже кожна національна література (фольклор) в епоху старовини і середньовіччя створювала свою «поетику» — зведення традиційних для неї «правил» вірша, «каталог» улюблених образів, метафор, жанрів, поетичних форм, способів розгортання теми і т.д., якими користувалися її родоначальники і подальші майстри. Такі «поетики» складали і своєрідну «пам'ять» національної літератури, що закріплює художній досвід і повчання нащадкам, свого роду підручник, призначений для молодих поетів або співців. Всі вони мали нормативний характер, орієнтуючи читача на дотримання стійким поетичним нормам, освяченим багатовіковий традицією, — поетичним канонам. З трактатів європейського регіону, що дійшли до нас, перший досвід наукової П., що істотно відрізняється від поширеного (до і після) типа нормативних поетік, представляє собою трактат «О мистецтві поезії» Арістотеля (4 ст до н.е.(наша ера)), що зробив спробу, — на противагу неусвідомленому дотриманню традиції — критично осмислити досвід розвитку старогрецької літератури, особливо епосу і трагедії, визначивши їх загальні, стійкі елементи, своєрідну природу і принципи внутрішньої будови літературних пологів і їх видів., Арістотель вперше дав теоретичне визначення трьох основних літературних пологів ( епос, лірика, драма ) ,поняття фабули, що зберегла своє значення понині класифікацію тропів ( метафора метонімія, синекдоха ) і ряду ін. засобів поетичної мови. На відміну від «поетики» Арістотеля, віршований трактат Горація «Наука поезії» — класичний зразок нормативної П. Целью Горація було вказати римській літературі нові дороги, які могли б допомогти здолати старі патріархальні традиції і стати літературою «великого стилю». Це забезпечило його трактату загальноєвропейський вплив — поряд з трактатом Арістотеля — в епоху Відродження і особливо в 17—18 вв.(століття) Під безпосередньою дією обидва написані перші європейські — також нормативні — «поетики» від Ю. Ц. Ськалігера (1561) до Н. Буало, трактат-поема якого «Поетичне мистецтво» (1674) з'явився поетичним каноном класицизму . До 18 ст П. була в основному поетикою віршованих і притому «високих» жанрів. З прозаїчних жанрів притягувалися головним чином жанри урочистої, ораторської промови, для вивчення якої існувала спеціальна наукова дисципліна — риторика, що накопила багатий матеріал для класифікації і опису багатьох явищ літературної мови, але що при цьому мала аналогічний, нормативно-догматичний характер. Спроби теоретичного аналізу природи художніх прозаїчних жанрів (наприклад, романа) виникають спочатку поза областю офіційної П. Лішь просвітителі (Р. Е. Лессинг, Д. Дідро ) в боротьбі з класицизмом завдають першого удару догматизму старої П. Еще істотніше було проникнення в П. історичних ідей, пов'язане на Заході з іменами Дж. Віко і І. Р. Гердера, що затвердили уявлення про взаємозв'язок законів розвитку мови, фольклору і літератури і про їх історичну мінливість в ході розвитку людського суспільства, еволюції його матеріальної і духовної культури. Гердер, І. Ст Гете, а потім романтики (див. Романтизм ) включили в область П. вивчення фольклору і прозаїчних жанрів, поклавши початок широкому розумінню П. як філософського вчення про загальні форми розвитку і еволюції поезії (літератури), яке на основі ідеалістичної діалектики було систематизовано Р. Гегелем в 3-м-коді т. його «Лекцій з естетики» (1838). В 2-ій половині 19 ст на зміну діалектико-ідеалістичній філософській естетиці Гегеля на Заході приходить позитивізм (СтШерер ) , а в 20 ст — багаточисельні напрями «психологічної» (див. Психологічна школа в літературознавстві), формалістом (О. Вальцель; див.(дивися) також «Формальний метод» в літературознавстві), екзистенціалістом (Е. Штайгер), «психоаналітичною» (див. Психоаналіз ) , ритуально-міфологічною (див. Ритуально-міфологічна школа ), «структуральною» (Р. Якобсон, Р. Барт; див.(дивися) також Структуралізм ) і ін. П. Каждоє з них накопило значне число спостережень і приватних ідей, але унаслідок метафізичного, незрідка антиісторичного характеру наукової методології не могло дати принципово вірного вирішення основних питань П. підпорядкувавши його теоретично однобічним виводам або (особливо в 20 ст) практиці вузьких, часом модерністських художніх шкіл і напрямів. Старий трактат, що зберігся, по П., відомий в Древній Русі, — стаття візантійського письменника Георгія Хировоська «о образах» в рукописному Ізборнику Святослава 1073. В кінці 17 — початку 18 вв.(століття) у Росії і на Україні виникає ряд шкільних «піїтік» для вчення поезії і красномовству (наприклад, «De arte poetica» Ф. Прокоповіча, 1705, опубліковане 1786 на лат.(латинський) мові). Значну роль в розвитку науковою П. в Росії зіграли М. В. Ломоносов і В. До. Тредіаковський, а на початку 19 ст — А. Х. Востоков. Велику цінність для П. представляють думки про літературу А. С. Пушкіна, Н. Ст Гоголя, І. С. Тургенева, Ф. М. Достоєвського, Л. Н. Толстого, А. П. Чехова і ін. класиків, теоретичні ідеї Н. І. Надеждіна, В. Г. Белінського («Розділення поезії на пологи і види», 1841), Н. А. Добролюбова. Вони підготували грунт для виникнення в 2-ій половині 19 ст в Росії П. як особливої наукової дисципліни, представленої працями А. А. Потебні і родоначальника історичної П. — А. Н.Веселовського . Після Жовтневої революції 1917 низка запитань П., особливо проблеми вірша, поетичної мови, сюжетосложенія, інтенсивно розроблялися на формалістичній ( ОПОЯЗ ) і лінгвістичній (Ст Ст Винограду ) основі; продовжувала розвиватися психологічна П., Потебні, що спирається на традиції (А. І. Белецкий ), а також ін. напряму (Ст М. Жірмунський, М. М. Бахтін ) .В боротьбі з «формальним методом» марксистські теоретики (Ст М. Фріче і ін.) неодноразово висували в 20—30-і рр. завдання створення «соціологічної П.». Розробка естетичної спадщини К. Маркса і В. І. Леніна (у 30-і рр., а потім в 60—70-і рр.), філософських принципів теорії віддзеркалення, марксистського вчення про взаємовідношення вмісту і форми створила необхідні передумови для подальшого розвитку П. в руслі марксизму. Значний поштовх йому дали творчість і естетичні думки радянських письменників (М. Горький, В. В. Маяковський і ін.). На базі філософсько-естетичних ідей марксизму проблеми П. розробляються нині також у ряді ін. соціалістичних країн (Болгарія, Угорщина, ГДР(Німецька Демократична Республіка), Польща). Ускладнення внутрішньої будови літератури в 20 ст, виникнення в ній поряд з «традиційними» багаточисельних «нетрадиційних» форм і прийомів, входження в загальносвітовий ужиток людства літератури різних народів, країн і епох з неоднаковими культурно-історичними традиціями привели до розширенню проблематики сучасної П. Актуальнимі стають проблеми співвідношення в оповіданні авторської точки зору і ракурсів окремих персонажів, образу оповідача, аналіз художнього часу і простору і ін. Визначилися такі напрями сучасної П., як дослідження внутрішніх закономірностей різних несхожих між собою літературних систем (Д. С. Ліхачев, Н. І. Конрад ), П. літературних пологів і жанрів, методів і напрямів, П. сучасної літератури, П. композиції, літературної мови і вірша, окремого художнього твору і т.д. Особливий напрям в радянській П. складають роботи учених, прагнучих скористатися семіотичними і структуральними методами.

6. Початок філософсько-естетичних рефлексій щодо літератури. Естетичні уявлення та ідеї виникають на ранніх етапах розвитку людства. Свідченням цього є численні пам’ятки усної творчості різних народів, в яких йдеться про незбагненні, чарівні властивості слова, що може надихати, вселяти віру. Особливого рівня літературознавство й естетика досягли в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили піфагорійці, які приділяли значну увагу з’ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, об’єктивізації прекрасного. Вони заявили, що мистецтво – це наслідування природи. Аристотель першим узагальнив естетичні знання античного світу. Він вважав поезію філософічнішою і серйознішою за історію, бо перша говорить про загальне. Поезія, відштовхуючись від знання загального, такого, що можна повторити, створює окреме, яке повторити неможливо. Так народжується поетичний образ. Горацій вважав розважання та повчання читачів за мету літератури. Його послання «До Пізонів» естетичною системою, яка віддзеркалювала рівень теоретико-літературної думки доби. Пізніше проблемою естетики займався Августин Блаженний, який стверджував, що людина має захоплюватися не самою поезією, а божественною ідеєю, закладеною в ній (вся краса світу – це присутність божественного першопочатку). Але у 17-18 ст. почалося розрізнення літератури та поетики та ставлення до літератури як до роду мистецтва. Тогочасне вчення Гегеля про три роди літератури не втрачає свого значення і в наші дні. Філософи ставились до літератури занадто серйозно. Аналізуючи художню літературу, Ю. Лотман свого часу зазначав, що в ній сходились дві “точки опори” [5, 233]. Одну з них він характеризував як “культуррефлексивну”, тобто орієнтовану на само-рефлексію культури, а іншу — як “соціорефлексивну”, тобто спрямовану на культурну рефлексію соціуму, всією сукупністю соціально-практичних стосунків. Науковець зауважував, що закони побудови художнього тексту значною мірою суть законів побудови культури як цілого. Художній текст — це своєрідна думка про світ, його бачення, а внутрішньотекстова реальність є сукупністю певних відчуттів. Тому читач нібито дивиться на світ крізь призму авторської свідомості, яка є умовною моделлю світу, що відтворюється. Багато хто з дослідників, зокрема О. Доманський, за значають, що в тексті літературного твору програмується, моделюється не реальний світ взагалі, а тільки той, що пропущено крізь призму свідомості. Своєрідність взаємодії художнього та філософського в літературній свідомості, перш за все, полягає у тому, що в повсякденній дійсності всі речі, явища, звичаї, умови, самі люди — постійно змінюються. Дійсність постає як потік, що відтворює добре й погане, веселе й сумне, світле й темне, корисне й шкідливе. Подвійна (ідейно-образна) природа літератури давала їй можливість у різні історичні періоди й у межах різних національно-культурних традицій особливим чином виражати емоції, почуття, переживання й настрої, передавати філософські узагальнення та ідеї, зображати предметне середовище і людину, відтворювати психологію людей та аналізувати причиново-наслідкові зв’язки обставин, характерів і дій. Ідейно-образна природа літератури допомагала відтворювати концептуальну картину світу, передавати світоглядні настанови письменника. Водночас вона не зраджувала своїй образній природі, повсякчас звертаючись до художнього зображення, фантазії, співтворчості читача. Така природа художньої літератури дає можливість письменнику не тільки передавати різні аспекти чуттєво-відчутного світу, а й давати їм певну інтерпретацію та оцінку, відгукуватися на актуальні життєві події, підключатися до філософських, морально-релігійних, соціальних та естетичних дискусій. Так відкриваються можливості не тільки відтворювати навколишню дійсність — природну, соціальну і культурну, а й впливати на світовідчуття читачів, цілеспрямовано формувати моральні переконання, естетичний смак, релігійні та політичні погляди, науковий та філософський світогляд. Література часто виступає чинником вільнодумства, гуманізму; вона може боротися зі старими уявленнями й відкривати нові. Тим самим може з’являтися можливість впливати на світовідчуття читачів, сприяючи формуванню художніх концепцій дійсності, що позначені певними філософськими, моральними, релігійними, політичними смислами і відтворювати історично конкретні норми й національні традиції тої або тої культури на кожній стадії її становлення, формування та історичного розвитку. Художня література, як відомо, — це світосприймання у словесних образах. Вона безпосередньо пов’язана зі світосприйманням людини. Інколи для визначення словесної творчості вживають термін “поезія”. Вирішальну роль у літературній творчості відіграє слово, оскільки без розуміння його сутності неможливо осягнути філософсько-естетичні особливості літературної свідомості. Мета художнього єднання літератури з філософським концептом полягає в тому, щоб представити знання не як уявне в термінах протилежності об’єкта та суб’єкта, а як суб’єктивоване знання, в якому відбувається подолання цієї традиційної для класичної філософії протилежності. У цілому для комунікативної практики актуальною стає не академічна філософія, а жива, яка порушує питання існування людини, сенсу її життя, що постійно змінюється, і яка передбачає наявність єдиного смислового поля розуміння, допомагає усвідомити глибинні онтологічні та психологічні зв’язки людини зі світом. Сама комунікативна практика у вигляді єднання літературного прийому опису та філософських концепцій пов’язана з відкриттям для європейського мислення традиції східної мудрості та діалогом філософських культур, що відбувається сьогодні і головною метою якого є розширення свідомості, розквіт традицій та збереження їх індиві дуальності.

7. Зародження та розвиток академічного літературознавства. (з лекції + інет)На початку 19 століття університетська освіта стає масовою, започатков. історико-філологічні факультети. Вивчення текстів лише античних авторів – недостатнє, потрібно вивчати і сучасних авторів. А.Л. сформувалося у 40—80-і роки XIX ст. після виокремлення літературної критики та досліджень історії й теорії письменства, коли відбувся перехід від бібліографічного опису й критичних рефлесій з приводу художнього твору до ґрунтовнішого аналізу сутності літературних текстів, відповідних джерел, строгої систематизації і класифікації досліджуваного матеріалу, глибокого усвідомлення метологічних принципів наукової праці. У річищі академічного літературознавства оформилися такі школи і напрями, як компаративістика, психологічна школа, порівняльно-історичний метод тощо. Всі вони базовані на логічних принципах аналізу і синтезу.Основні школи академічного л-знавства (19-20 ст): Міфологічна школа. Брати Грімм заснували (Обґрунт. необхідність вивчення міфології і фольклору). Основа літ творів – міфи, які є узагальненим уявленням людей про світ. Перейшло у фольклористику та теорію архетипів Юнга. Біографічна школа (започ. Сент-Бев). В кожному творі віддзеркалюється особистість автора. Біогр.метод вважає, що вивч. творчості письменника має почин. З вивчення його листування, щоденника і спогадів про нього його друзів. Письменники – герої літературознавства. Крізь особистість автора проломлюються всі події доби. Після Фрейда метод трансформ. у вивчення Несвідомого письменника, його комплексів. Метод збагачується психоаналізом. Культурно-історична школа (Іпполіт Тен). Доба реалізму. Від мистецтва вимагалась вірність фактові. Художній текст – продукт реальності, соц-істор. епохи. Він показує типових персонажів в типових умовах. Мистецький твір як пізнання дійсності. Продовження культ-істор школи було марксистсько-ленінське л-знавство. Компаративістська школа започ. Веселовський, вивчав фольклорні і середньовічні тексти різних народів і шукав причини спорідненості їх поезії у духовно-культурній близькості, а не географічній. Психологічнаю започ. Потебня. Вивчення психології письма у зв*язку з епохою. Худ.письмо – образне, наукове – понятійне.

8. Основні течії академічного літературознавства у першій половині 19 ст. Біографічна школа. Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. В кожному творі віддзеркалюється особистість автора. Біографічна школа, дає можливість розкрити соціопсихологічний характер таланту. Біографія письменника — це не тільки життєвий шлях, але й всі складники генезису й реалізації таланту. Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології. Міфологічна школа Доба романтизму. Брати Грімм заснували. Основа літ творів – міфи, які є узагальненим уявленням людей про світ. Перейшло у фольклористику та теорію архетипів Юнга. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф.В.Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки, що міф — основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями: 1) демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів); 2) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методології). Представниками міфологічної школи були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер (Англія), Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв (Росія). Ідеї міфологічної школи використовували українські літературознавці: І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, О. Потебня. У XX столітті міфологічну теорію розвиває швейцарський вчений Карл Густав Юнг, який вважав, що в людській психіці незалежно від зовнішнього середовища виникають першообрази або архетипи. Вони мають вплив на формування естетичних поглядів людини.Продовженням міфологічної школи у літературознавстві та фольклористиці став неоміфологічний напрям. Успіхи сучасного міфологізму пов'язані з вивченням проблеми "біблія і література" в працях І. Бетко, В. Сулими, В. Антофійчука, А. Нямцу. Результативність прийомів цього напряму зумовлена універсальністю і позачасовим характером міфу. Міф — універсальна модель, яку можна легко спроектувати на будь-який етап у житті суспільства. "Міф, — за спостереженням М. Моклиці, — стає метафорою суспільних процесів, використовується для постановки своєрідного психологічного експерименту, в результаті якого зазвичай міф стає несподівано актуальним". Культурно-історична школа (Іпполіт Тен -родоначальник). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт. Доба реалізму. Від мистецтва вимагалась вірність фактові. Художній текст – продукт реальності. Він показую типових персонажів в типових умовах. Мистецький твір як пізнання дійсності.Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах: 1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості); 2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка); 3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури). Компаративізм (Теодор Бенфей – порівнював сюжети давньоіндійських казок з європейськими. Шукав подібності. Форма домінує над змістом). Веселовський шукав причини спорідненості поезії різних народів у духовно-культурній близькості, а не географічній. Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського, який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства — простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин. В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську. Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові: 1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур; 2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях; 3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах; 4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.