mkr_zarlit

65. Основні жанри епіки в історичному контексті Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва. Епі́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні епосу. Цей рід літератури охоплює безліч прозових жанрів, наприклад: роман, саґа, оповідання, новела, казка,народні казки ,легенда, загадка, детектив, памфлет, Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ. Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо. Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли в XI—XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку". Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Основними епічними жанрами є епопея, роман, повість, розповідь, байка. Класичний зразок епопеї - «Іліада» Гомера. Однією з основних умов« епопеї є її народність, коли »сам поет ще дивиться на подію очима свого народу, не відділяючи від цієї події своєї особи. Епопея характеризується великою кількістю дійових осіб, широтою зображення життя народу в її окремих і громадських проявах, урочистою лексикою і величавим тоном оповідання. У сучасному літературознавстві епопеєю називають роман, що охоплює особливо багатий життєвий матеріал, зображений з позиції народних інтересів (наприклад, «Війна і світ» Л. Товстого, «Тихий Дон» Шолохова).Роман, що виник ще в старогрецькій літературі, упродовж віків зазнає значні зміни. В середні віки терміном «роман» означали розповідний твір на романській мові (на відміну від латинської літератури). Розквіт російського класичного роману пов'язаний з розвитком критичного реалізму. Роман - цей твір великої епічної форми, що охоплює широкий круг явищ приватного і громадського життя, зображує в процесі розвитку численні людські характери в їх суперечливих взаєминах. Звідси - як правило, великий об'єм роману, складність композиційної структури, багатоплановість розвитку дії і різноманіття образотворчих засобів. Так, ставлячи питання про необхідність практичної революційної боротьби з самодержавством, Чернишевський в романі «Що робити»? розкриває характери «нових людей» через їх відношення до народу, держави, один до одного. Проблеми моралі переплітаються в романі з соціально-філософськими проблемами, питання про свободу особи вирішується паралельно з питанням про жіночу емансипацію, картини сьогодення змінюються картинами майбутнього. Повість - твір середньої епічної форми - відрізняється від роману меншим об'ємом, меншою кількістю дійових осіб. «Є події, є випадки, яких, так би мовити, не вистачило б на драму, не стало б на роман, але які глибокі, які в одній миті зосереджують стільки життя, скільки не зжити її і у віки: повість ловить їх і робить висновок у свої тісні рамки».Окрім чисто епічних і ліричних творів, існують твори змішаного жанру, об'єднуючі особливості епосу і лірики : роман у віршах, поема, балада.Роман у віршах - одна з найскладніших літературних форм. У нім епічний спосіб зображення життя через систему подій і розгорнутий сюжет, через окреслення закінчених характерів поєднується з глибоким ліризмом - з емоційно забарвленою віршованою промовою, з безпосереднім вираженням внутрішнього стану і почуттів автора. Так, в романі у віршах «Євгеній Онєгін» Пушкін малює, з одного боку, галерею епічних образів (Онєгін, Ленский, Тетяна, Ольга) в їх складних взаєминах. З іншого боку, в сюжетну структуру твору і епічне оповідання вплітаються ліричні мотиви, що відбивають безпосередню оцінку поетом вчинків і дій героїв. Пушкін прямо звертається до свого «милого ідеалу» - Тетяни, співпереживаючи з нею її радість і горе. Ось чому «Євгеній Онєгін» -воспринимается не лише як об'єктивна історія життя героїв, але і як опис духовного життя поета. Форма роману у віршах дала Пушкіну можливість показати картини життя усіх шарів російського суспільства і глибоко розкрити своє відношення до зображуваного.Жанр поеми зазнав упродовж століть значні зміни, тому в літературознавстві немає його єдиного визначення. Поема відрізняється від епічних творів особливим, суб'єктивно зацікавленим відношенням автора до подій і героїв, т. е. ліричною зображення.Балада - це коротка віршована розповідь переважно героико-исторического або фантастичного характеру. Виклад яскраво вираженого сюжету у баладі лірично забарвлений. Родоначальником російської балади був Жуковский. Традиції балади в радянській літературі продовжили Тихонов («Балада про синій пакет», «Балада про цвяхи»), Безыменский («Балада про орден»), Бабаків («Балада про піхотну гордість») і інші поети.

66. Основні драм жанри у літ процесі. Драматична література (греч. drama, букв. - дія) характеризується пристосованістю для сценічної інтерпретації. Основною її ознакою є призначення її для театрального спектаклю. Текст драматичного твору розпадається на двох частин - мови героїв і ремарки, що вказують режисеру на декорації і дії персонажів. Твір, написаний у формі мови персонажів і ремарок, і є добутком "драматичної форми". Це поширюється і на ті твору, що прибігають до цієї форми без розрахунку на сценічну інтерпретацію. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени. Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години. Теоретиками літератури визначаються 2 жанрові типи драми: 1) «закрита» («аристотелівська») драма. Для такої драми притаманна фабульна побудова, зберігається хронологія подій і вчинків героїв. Витоки такої драми – античність (Софокл, Евріпід). Свого піку досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), розвивалась в Просвітництві (Лессінг, Шиллер), в літературі 19 ст. (Гюго, Байрон). 2) «відкрита» драма. ЇЇ основа – синтетичне мислення, внаслідок чого активно проникають ліричні й епічні елементи (міжродова дифузія). Це характерно для драматургії Японії (театри Но, Кабукі) і для сучасної драматургії (Брехт, Іонеску, Шварц). Якщо домінують епічні елементи – така драма назив. епічною (її елементи – умовність, інтелектуалізація змісту). В центрі ліричної драми – внутрішній світ героїв (елементи – складна композиція, асоціативні зв’язки). В античній та середньовічній літературах драми як жанру не було: життя пенівних класів зображувалося переважно у трагедіях, життя народу – у комедіях. Комедія – драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддіаться порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичниму твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами. Особливості комедії: - викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів; - зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані; - відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним, що утверджується в житті; - наявність комічного героя; - діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу; - прозова форма (рідше – віршова), обсяг середній. Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту. Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п,єси. Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру. Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) – п,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”) Історична драма – відтворення важливих для народу історичних подій. Головними героями завжди виступають видатні історичні особи. Сюжет будується на документальних фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не повинно викривляти історичної правди. Трагедія. Особливості трагедії: зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя; побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань; динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін; наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру; трагічне завершення дії, сповнене високої патетики; діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу; прозова форма (рідше – віршова); обсяг середній. Трагікомедія — драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і тра­гедії, і комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга. Очевидно, що трагічне або комічне як у житті, так і в мистецтві не можуть існувати «паралельно», не стикаючись одне з одним. Взаємо­дію цих полярних елементів можна спостерігати й у театрі. Так, комедійне начало співіснує із трагедійним у творчості Шекспіра: на трагічному тлі «Макбета» діють три відьми, що являють собою міфологічну клоунаду; на похмуру й напружену атмосферу в «Королі Лірі» накладається народне сміхове начало в особі блазня. Водевіль (франц. vaudeville) — жанр легкої комедійної п'єси, в якій драма­тична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танця­ми. Водевіль розвивається як жанр наприкінці XVIII — у XIX столітті. Назва його виникла у Франції, але щодо її етимології існують дві версії. За першою з них, назва похо­дить від «водевірів» — веселих пісень (куплетів з рефреном), які складав народний поет Нормандії Олів'є Баслен, що жив у долині річки Вір (Vau de Vire). За іншою версією, назва водевілю походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). В першій половині XVIII століття водевілем іменували пісні-куплети з приспівом, що були частиною ярмаркових народних п'єс. Наприкінці XVIII століття водевіль складається як драматичний жанр. Його рисами стають весела й легка інтрига, імпровізаційність, злободен­ний куплет. Тепер водевіль — просто жарт, йому прита­манні такі прийоми, як обов'язкова плутанина, випадкові збіги, непорозуміння, неочікувані перипетії. Величезний успіх мали в XIX столітті водевілі французьких драматургів Е. Скріба та Е. Лабіша. В Росії над п'єсами водевільного жанру працювали О. Грибоедов, Μ. Некрасов, В. Сологуб, Φ. Коні, Α. Чехов. Найпопулярнішими водевілями україн­ських письменників є «Москаль-чарівник» І. Котлярев­ського, «Простак» В. Гоголя, «По ревізії» М. Кропивниць-кого, «На перші гулі» С. Васильченка.

67. Жанрові модифікації лірики. Терміном «лірика» позначають певний віршований твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним смислом, окреслюваних у своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах: балада, елегія, псалми, епістола, ідилія, етюд, мадригал, сонет. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці: лірику розмежовують на пейзажну, громадянську, любовну, філософсько-медитативну, хоча насправді ці групи наскрізь інтимізовані. Одна з найдетальніших (для свого часу) спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: «Види ліричної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність на Цьому щаблі ще немовби не має свого власного голосу. тут ще мало осібного. <Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, як вираз чисто суб'єктивних відчуттів. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих відчуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, переконання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена». До ліричних жанрів (крім названих критиком) відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію (які в сучасній літературі майже не вживаються, як і деякі з названих вище), думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

68. специфіка сучасного стану літературних жанрів Кожна доба з розвитком літератури має свої поширені жанри.У літературознавстві 20 століття склалася відносно усталена жанрова система в межах кожного з літературних родів. Однак окрім традиційного жанрового поділу в межах кожного з літературних родів, сучасне літературознавство виокремлює проміжні родо-жанрові утворення, до яких відносяться мемуари й художня біографія. Мемуари в свою чергу поділяють на такі різновиди, як нарис, щоденник, записна книжка, нотатки, есе, лист тощо. Художню біографію можна поділити на такі жанрові різновиди як оповідання, повість, есе, роман. До того ж виокремлюються жанри ліро-епосу, до яких належать поема, байка, співомовка, балада. Сучасне розуміння жанру: Ж. розуміється як реально існуючий в історії літератури різновид художніх форм. Або як ідеальний тип худ.твору для певної епохи. Класицизм: чітка ієрархія на високі і низькі жанри. Романтизм: історичний роман, детективна новела, балада, легенда, елегія, ліро-епічна поема, поема-подорож. Модернізм: реалістичний роман, імпресіоністичний роман, верлібр, мініатюра (=поезія в прозі) Постмодернізм: інтелектуальний роман, роман-притча, роман кінця історії, любовно-психологічний роман, фентезі (як полегшена література), зароджується новий релігійний роман. У XX столітті на літературні жанри зробило особливо сильний вплив відособлення масової літератури від літератури, орієнтованої на художній пошук. Масова література наново відчула гостру потребу в чітких жанрових приписаннях, що значно підвищують для читача передбаченість тексту, дозволяють легко в ньому зорієнтуватися. Зрозуміло, колишні жанри для масової літератури не годилися, і вона досить швидко сформувала нову систему, в основу якої ліг вельми пластичний і такий, що накопичив немало різноманітного досвіду жанр роману. В кінці XIX, першій третині XX-го остаточно оформляються детектив і поліцейський роман, фантастика і дамський («рожевий») роман.

69. худ твір як складна система Художній твір - це свідомо споруджена письменником будова, створена з точним урахуванням у ній всього, це передача результатів образного мислення; передача у формі зображення такої життєвої історії, що говорить про те, що усвідомилось для автора в його образному мисленні про життя. Художній твір є безкінечно складною структурою, цілісною системою із власними процесами та відносинами, типами зв'язку та взаємозв'язку, які загалом можна назвати художність. Ідеалом для кожного автора є повна відповідність створеної художньої побудови з тим, що було заплановано письменницьким образним мисленням. Ця гармонія досягається шляхом нелегкої творчої праці. Традиційно художній твір визначають як складно організоване ціле, що слід аналізувати в єдності форми і змісту. Змістом твору є художньо відображена дійсність. Вона постає у конкретних картинах людського життя. Ці картини відбираються, групуються і усвідомлюються письменником так, що в них проглядає авторське бачення світу, його тенденція. Зміст також визначають як внутрішню суть певного явища, а форму – як його зовнішній вияв. Під формою здавна розуміли мовленнєвий склад худ твору, його ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Форму худ твору розглядають як цілісну систему засобів змістового вираження, яка утворює єдність трьох її рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності, другий – прийоми мовної зображувальності, третій – тип або принцип їх смислової упорядкованості. Цей рівень називають композицією. щодо елементів змістової організації твору, то варто виділяти такі, як тема (узагальнена основа змісту), фабула (родієва основа твору), ідея (думка, яка узагальнює зміст твору і містить оцінку зображеного в ньому), літературний характер (художньо «створена» особистість, що відображає певний людський тип, ідеологічно прояснює його). Зміст і форма художнього твору визначаються історичними умовами його творення: епохою, соціально-естетичними ідеалами творця, особливостями його творчого обдарування, характером, індивідуальними людськими рисами. У гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної довершеної форми виявляється художність, мистецька якість твору Метою справжнього митця є перетворення форми у зміст, пошук "гарної" думки не може здійснитися без відповідних "правильних" слів, які треба вміти розшукати, щоб створити справжній естетично цінний, ідейно-тематично витриманий художній твір. Художній твір як конкретна форма буття художньої літератури має системний характер. Значною мірою ідейно-естетичну системність визначає (детермінує) ейдологічна (образна) структура твору, відношення взаємозв'язку і взаємодії між різними типами образів. За масштабами і місцем у творі як ідейно-естетичній (художній) системі розрізняють три типи словесних образів: 1) мікрообраз - це найменша елементарна художня величина як вихідна одиниця виміру образного художнього мислення, в якій художньо зображено маленьку частинку буття. Він може виражатися й одним словом-реченням або реченням, абзацом, а то й надфразовою єдністю; 2) макрообраз, що становить ієрархічно вищу цілісну словесно-художню величину, у структуру якої можуть входити тісно пов'язані між собою однорідні мікрообрази; 3) мегаобраз - це система наявних в одному художньому творі макрообразів (із їхніми складовими компонентами - мікрообразами) та окремих мікрообразів, які виступають як окремі художні деталі і мають власні функції у творі.

70. Основи традиційного аналізу віршованих творів Шляхи засоби аналізу віршованого твору пропонуються різні. Проте більшість вчених (Ю. Лотман, М.Гіршман) висувають головним принципом філологічного дослідження художнього твору ЦІЛІСНІСТЬ (або системність), вважаючи неможливим розчленити художній текст на то ЩО написано і ЯК написано (інакше кажучи на зміст та форму). Вони вводять поняття «змістовна форма» і пропонують кожний значущий елемент літературного твору, що виділяється в процесі вивчення, розглядати як певний момент становлення та розгортання цілого, як своєрідне вираження внутрішньої єдності. Починати аналіз віршованого твору слід з визначення, в якій метрико-ритмічній системі написаний той чи інший віршований текст. Європейський вірш, що бере свій початок від доби Середньовіччя, має 4 метричні системи. Також аналіз віршованого твору має включати: Аналіз особливостей системи строфіки Фоніки Специфіки стилістичної системи тексту Іконіки(система образів) Ейдології(ідея твору) Тексту як формо змістовної єдності Жанрової специфіки тексту Розвитку події розповіді Образу ліричного героя

71. Методи й методики аналізу прозових творів. Аналіз прозового твору включає в себе розуміння основних аспектів та рівнів структури літературного твору. Основним методом є змістовно-формальний аналіз тексту, тобто аналіз структури тексту з виявленням його основних функціональних елементів. Має включати аналіз: Побудови подієвості: текст як правило має певну подію Системи персонажів твору Побудови художнього простору Побудови художнього часу Ролі і значення позаподієвих елементів Форм фокалізації Специфіки форм побудови на рації Особливостей образу автора Специфіки образу читача Особливостей мовленнєвої організації тексту Ролі та значення художніх деталей Жанрової специфіки твору Віддзеркалення в тексті його приналежності до певного історичного стилю. Наратор – «голос»,який промовляє, відповідає за акт нарації. Наратор є часткою текстуального світу і передає розповідь іншому члену текстуального свту – так званому «нараті». Аналіз прозового твору вимагає обов’язкового визначення: хто оповідає, яка позиція оповідача, як оповідає: показує, розповідає чи розмірковує. Особливо важливим є питання про посередника між автором, героєм і читачем. Таким посередником виступає оповідач. Для розуміння особливостей прозового твору необхідним є аналіз взаємодії оповідача – героїв – автора в системі оповіді. Взаємодія цих суб’єктно-стилістичних типів утворює систему: автор – оповідач – герой, яка є втіленням авторської свідомості у творі. Метод рефлексивного читання складається з змістовно-формального аналізу тексту з паралельним аналізом власне читацьких реакцій дослідника на текст.

72. значення традиц методів аналізу в практик роботі викладача і вчителя літ-ри. Уміння аналізувати літературно-художній твір, осягти його естетичну цінність – один із найважливіших критеріїв грамотності та професійної підготовленості студента-філолога. Як майбутній викладач, студент має бути ознайомлений з найбільш сучасними та продуктивними методами аналізу твору для того, щоб, спираючись на ідеї провідних вчених, на практиці бути здатним досягти головної мети – розкрити та усвідомити глибину твору на всіх рівнях прояву в ньому авторського задуму й авторської індивідуальності. Відомо, що найбільших труднощів в цьому плані викликає аналіз поетичних творів через специфіку як своєї форми, так і змісту. (Через специфіку як змісту, так і форми поетичного твору, тут найважче сумістити два плани аналізу: мікроскопічний та макроскопічний. З одного боку, можна замкнутися на переліку окремих особливостей вірша: метр, ритм, рима. З іншого боку, досить легко відірвати поетичний смисл від конкретних форм його виявлення в слові. Саме тому дослідники мають певні труднощі у вироблені єдиного методу аналізу віршованого твору. Одні відстоюють «всебічний аналіз твору в усіх зовн та вн зв’язках», інші вважають, що повний та всебічний аналіз поетичного втору є неможливий через « кількість елементів, котрі неможливо описати в межах однієї поезії». Одні вважають, що структура художнього тексту наскрізь змістовна, усі рівні структури віршованого твору семантичні. Інші зводять літературознавчий аналіз виключно до аналізу «смислу» твору. ) Сьогодні методика викладання літератури накопичила великий досвід щодо методів, прийомів і видів навчально-виховного процесу з метою озброєння учнів знаннями, розвитку мислення, виховання системи загальнолюдських цінностей. Традиційний метод аналізу дозволяє дати учням можливості одержати цілісне уявлення про художній твір, відчути його естетичну цінність як твору мистецтва, здобути необхідні навички для сприйняття аналогічних за типом творів. Вчитель поетапно формуючи вміння і навички аналізу творів сприятиме динаміці креативних здібностей та асоціативного мислення учнів, дасть можливість учителю-словеснику спонукати школярів до глибшого проникнення в підтекст твору, уважнішого прочитання тексту.

73. залежність аналізу худ твору від методолог позиції дослідника. Кожен художній твір може бути аналізований згідно тієї чи іншої методологічної позиції. Залежно від методологічної позиції дослідника детальніше досліджуються різні аспекти твору. У будь-якому випадку слід враховувати змістовно-формальні особливості твору. Одним з методів є герменевтичний, який уможливлює поєднання комплексного дескриптивного аналізу тексту з розглядом позатекстових реалій, зокрема особистості автора та авторського задуму (Е.Д.Гірш), а також передбачає постійні виходи в неперервність культурної традиції (Г.Ґ.Ґадамер), що є особливо важливим для якомога повнішої та достовірнішої інтерпретації художньої системи. Якщо автор інтенсивно розробляє різні способи виявлення автора в тексті, використовуються методики наратологічного аналізу; для детальнішого опису й інтерпретації онтологічно-естетичних параметрів уявлень автора про світ, експлікованих у тексті, застосовується й феноменологічний семантичний метод. З урахуванням великої ролі автобіографічних даних у текстах дослідник має постійно звертався також до біографічного методу.

Источник: