21. В чому полягає протилежність ідеалістичного та матеріалістичного розуміння історії?

ІДЕАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ — філософсько-історичне тлумачення сукупного розвитку як заснованого визначальною мірою на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, ученнях, свідомості людей. І. р. і. постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення історичних подій, процесів, явищ. Якщо матеріалістичне розуміння історичного процесу (в його радикальному варіанті) перебільшує значення матеріальних начал життєдіяльності суспільства, то І. р. і. гіпертрофує роль духовних (релігійних, моральних, філософських, наукових, правових тощо) чинників. Залежно від того, що покладено в основу історичного процесу — об'єктивний дух, надіндивідуальне духовне начало, абсолютна ідея, надприродні сили чи ідеї, бажання, програми та концепції окремих історичних, політичних або культурних діячів, — розрізняють (об'єктивно та суб'єктивно) І. р. і. На відміну від матеріалістичного, І. р. і. характеризується значно тривалішим часом існування. Започатковане ще з виникнення філософії у Стародавньому світі, воно, трансформуючись та адаптуючись, дійшло до нашого часу й відіграє роль світоглядно-методологічного підґрунтя низки сучасних гуманітарних, соціальних, історичних, соціологічних, релігійних і філософських напрямів, шкіл, учень, теорій та концепцій. Передуючи в загальноісторичному вимірі матеріалістичному, І. р. і., розглянуте з плюралістичних позицій, як іманентне породження тих чи тих історичних культур, що становлять людство, постає як феномен пізньої, цивілізаційної стадії розвитку цих культур. Адже лише з переходом до високого рівня зрілості відповідного суспільства місце натурфілософії як провідної з галузей філософського знання посідають поступово філософія суспільства, людини та історії. Під час такої трансформації філософського знання, яка, напр., у період еллінізму і Римської імперії зумовила поступове виокремлення у відносно самостійні галузі загальноісторичних (Полівій, Сима Цянь), філософсько-історичних (Платон, Арістотель, Плутарх) творів, піднесення ролі філософії історії та розробку на її терені І. р. і.

Однак систематичного вигляду філософсько-історична розбудова І. р. і. набуває лише з Августина, якого можна назвати останнім представником філософії історії Стародавнього світу й першим — середньовіччя. Вихований на античній філософії та літературі, осмисленій на засадах містико-ідеалістичного платонізму, Августин, проте, створив якісно нову порівняно з античністю релігійно-філософську концепцію І. р. і. Ця концепція стала своєрідним компендіумом об'єктивно-ідеалістичної філософії історії, яка послідовно доводиться до своїх логічних меж, набуваючи форми історичного провіденціалізму, тобто теологічного тлумачення історії як вияву волі Бога, а її сенсу — як божественного провидіння. Задана Августином провіденційна схема І. р. і. близько тисячоліття становила основу розмаїтих філософсько-історичних варіантів І. р. і., адже, попри окремі паростки, першими свідомими й послідовними спробами секулярного І. р. і. є концепції НІ. Монтеск'є, Вольтера, А. Р. Т ю р го і М. Ж. Кондорсе, в яких місце божественного промислу посідає людський розум. У класичній німецькій філософії як глибинна конститутивна, духовна основа світу людської історії постає те, що лише окреслено у Канта під назвою «трансцендентальна єдність аперцепції», у Фіхте — «Я як ідея», у Шеллінга як «абсолютна тотожність суб'єкта та об'єкта», а у Гегеля знайде розгорнуте зображення як «абсолютний дух (ідея)», що повертається через світ історії («об'єктивний дух») до самого себе. Нарешті в посткласичній (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей) та некласичній (М. Бердяев, М. Гайдеггер, Г. Гадамер, X. ОртегаіГасет, Ж. П. Сартр) філософії та спіритуалізмі духовні підвалини історії набувають дедалі індивідуалізованішого вигляду. Водночас окреслюється прагнення уникнути відокремлення духу від життя та їх автономії як «нежиттєздатного духу» і «бездуховного життєвого потоку» (М. Шелер, О. Шпенглер, X. Ортега і Гасет); або сприяти здійсненню онтологічного повороту (Е. Гуссерль, М. Гайдеггер, А. Камю, Ж. П. Сартр) і принаймні тією чи тією мірою позбутися однобічностей І. р. і.

МАТЕРІАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ — філософське вчення про історичний процес, що Грунтується на визнанні вирішальної ролі суспільного матеріального виробництва у формуванні, поступі та функціонуванні соціуму і розглядає історію як прогресивний прнродноісторичний процес зміни конкретноісторичних типів суспільства. Вперше у свідомо продуманій, послідовній і системній формі М. р. і. було розроблене К. Марксом і Ф. Енгельсом. На епізодичні і непослідовні спроби тлумачення історії з матеріалістичних світоглядних завдань натрапляємо й раніше.

Від різноманітних галузей спеціальних соціальних і гуманітарних наук це вчення відрізняється тим, що досліджує не якийсь елемент, етап чи зріз, а суспільство загалом як системну цілісність. Однак на відміну від загальної соціології та загальної історії, які також — відповідно в синхронічному чи діахронічному вимірі — розглядають суспільство як ціле, М. р. і. спрямоване, передусім, на осягнення суспільства як цілого, в органічній єдності зазначених вимірів. Саме тому в системі М. р. і. його наріжна категорія — суспільноекономічна формація — означає, з одного боку, суспільство як цілісну і водночас внутрішньо структуровану систему конкретноісторичного характеру, з іншого — як систему динамічну, лабільну, таку, що постійно перебуває в стані не лише структурних, а й темпоральних змін, характеризується історичною повторюваністю, проте не зводиться до неї, уособлюючи єдність повторюваності й неповторності. З'ясування генези, сутності, закономірностей структури розвитку й функціонування суспільства адепти М. р. і. прагнуть не об'єктно, беручи його як чистий предмет, що має місце в соціології та історії, а у співвіднесенні з с у б ' є к т о м — л ю д и н о ю, групою, спільнотою, класами, масами тощо. Розглянуте в цьому ракурсі, М. р. і. постає як нередукована щодо науки, автономна специфічна галузь осягнення світу історії.

Та попри це в контексті класичного, сцієнтично орієнтованого марксизму М. р. і. тлумачиться саме як наука — про найзагальніші закони і рушійні сили розвитку суспільства, умови та форми їхньої дії в тих чи тих суспільноекономічних формаціях. Ця неузгодженість зумовлює одну з основних суперечностей, що їх містить М. р. і. в імпліцитній формі й здебільшого не усвідомлюється, однак істотно порушує його цілісність.

Інша, не менш серйозна неузгодженість, що виявилася в системі М. р. і., зумовлена його претензіями на роль єдино і виключно правильного розуміння історичного процесу. За такого підходу все розмаїття філософськоісторичних напрямів, шкіл і вчень зводиться до переможної боротьби М. р. і. з ідеалістичним тлумаченням історичного процесу, наслідком якої проголошується монополія на істину для М. р. і. Проте подібна монополія виявилася непідтвердженою як реаліями соціальноісторичних змін, так і результатами розвитку суспільствознавства, зокрема історичних дисциплін.

М. р. і. конституювалося, утверджувалося і поширювалося як універсалістське, моністичне й лінійне тлумачення історії людства як єдиного глобального процесу, що вичерпується висхідною лінією з п'яти формацій (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична). Як одне з кількох можливих подібне розуміння — з певними застереженнями, корекціями й обмеженнями — є не менш (але й не більш) прийнятним, ніж кожен з інших уже виокремлених і розбудованих у ході розвитку світової філософської думки підходів. У цьому разі формаційний нігілізм є не менш однобічним і вразливим, ніж формаційний редукціонізм. Однак нині стає дедалі очевиднішим те, що М. р. і. та заснований на ньому формаційний підхід мають свій, обмежений інтервал застосовуваності. Претендуючи на планетарну всезагальність цього підходу і монопольне його право на істинність, прибічники М. р. і. змушені були обмежувати всесвітньоісторичний процес тільки таким лінійнопоступальним рядом, причому лише із означених п'яти формацій, і штучно підганяти під цю схему все розмаїття історичних подій і явищ. Подібні амбіції виявилися неспроможними — як у діахронічному, так і в синхронічному вимірах. У діахронічному аспекті історія Америки, Африки, Австралії та Азії не вкладається в формаційну лінійнопоступальну схему. Та й історія переважної більшості народів Європи відповідає їй лише частково. Далеко не бездоганним виявилося М. р. і. і в пропонованому ним структурному аналізі суспільства як цілісної конкретноісторичної системи. Суспільство тут постає як своєрідний соціальний організм, особливості його визначаються передусім характером матеріального виробництва, відносини якого утворюють базис, над яким формуються відповідні політична та юридична надбудови і суспільна свідомість із багатовимірною структурою. Подібне тлумачення багато в чому виявилося продуктивним, однак водночас і вельми обмеженим. Так, перехід від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства порушує поновому питання про роль матеріального і духовного виробництва, про наявність і форми відносин класів, класоподібних об'єднань та різномасштабних соціальних спільнот і груп, про місце і значення держави та інших системних і соціальних інтеграцій і їх співвідношення з життєвим світом людей.

У межах індустріального суспільства зорієнтованість дослідників М. р. і. лише на есенційний аналіз різновидів минулого й сучасного суспільства, з'ясування їх інтегративних характеристик, мережі суто ієрархічних залежностей як між різними типами соціуму, так і в кожному з цих типів неминуче призводить не тільки до творчих здобутків, а й до не завжди виправданих спрощень, уніфікацій, субординацій тощо. Так, у межах класичної марксистської парадигми М. р. і., у сфері матеріального виробництва багатоманітність економічних процесів зводиться до протиставлення суспільної чи державної власності приватній, багатоукладність розглядається як явище небажане, яке підлягає елімінації; у сфері соціальній соціальна структура зводиться по суті до співвідношення класів, інші ж спільноти, прошарки, об'єднання, страти та групи тлумачаться в найкращому разі як утворення маргінальної природи; у сфері політичній увага зосереджується на інституалізованих, партійнодержавних структурах, та й вони розглядаються передусім не як соціокультурні феномени, а як знаряддя класового примусу й панування; у сфері духовного життя відбувається переорієнтація багатовимірних виявів духовності лише в одну, ідеологічну площину, до того ж — з настановленням на панування одної і єдиної ідеології. Втім, фіксуючи вразливі моменти традиційних форм М. р. і. та засобів його обгрунтування, розбудови й поширення, варто вести мову не про неприйнятність М. р. і. як такого, а про шляхи його органічного входження у множинність властивих сучасній світовій філософії історії розмаїтих підходів і способів осягнення всесвітньо-історичного процесу, а також автентичної самоідентифікації і продуктивної самореалізації в контексті зазначених підходів і способів.