30. Теж нема(

31. У своїй філософії Сковорода був близький до пантеїзму. Всесвіт він бачив складається з трьох світів - макрокосму (всесвіт), мікрокосму (людина) і якоїсь «символічною» реальності (логос-світ біблійських істин, світ інформації, таким чином він перший передрік епоху інформації,зумів пізнати її важливість), сполучає великий і малий світи, ідеально їх у собі відбиває (наприклад, за допомогою священних текстів на кшталт Біблії). Кожен з цих світів складається з «двох натур» - видимої (тварної) і невидимою (божественної).Зміст людського існування — подвиг самопізнання. Був просвітником, вчителем, а для укр. Народу ввів спеціальне поняття : кордо центризм (не Августина), фактично започаткував релігійну філософію (чи філософію релігії) в рос імперії, багато протестував проти влади і її свавілля…

32. Наведіть докази тези, що з появою мови люди набувають принципово нове і надзвичайно могутнє знаряддя розвитку свідомості.

Функції мови у свідомості:

• об”єктивація думок

• акумулятивна (мова накопичує і зберігає знання)

• номінативна (мова виділяє об”єкти з оточуючого світу і називає їх)

• експресивна (вираження ставлення людини до чого-небудь)

• адресна функція (передання інформації).

Мова відіграє важливу роль у виникненні та розвитку свідомості. Адже виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов”язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує. За допомогою мови люди можуть „сигналізувати” один одному про призначення того чи іншого предмета або дії. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну досвідом, мова об”єднує людей не тільки даного часу, а й різних поколінь. Тим самим відбувається історична спадкоємність епох, коли нові покоління людей соціально успадковують здатність до спілкування тією чи іншою мовою. Крім того, мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізання об”єктивного світу і самосвідомості особи.

Свідомість, спілкування і мова невіддільні одне від одного. Способом, який особливо опосередковує механізм взаємодії людей, дає змогу передавати зміст свідомості від людини до людини, стає мова.

Мова - це знаряддя свідомості, та форма, у якій фіксується, виражається, передається увесь зміст свідомості. За допомогою мови як системи знаків відбувається об'єктивація свідомості. Внутрішній світ суб'єкта виражається у зовнішньому світі. У мові також виявляється самосвідомість людини (внутрішня мова).

Особливість мови полягає в тому, що навички обробки знаків (наприклад, швидкість мовлення, читання, письмо і т. д.) не успадковуються, а набуваються, напрацьовуються в процесі соціалізації людини.

Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких - праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: служити засобом спілкування і знаряддям мислення.

У контексті проблеми свідомості мова виконує дві важливі функції: 1) є способом вияву ідеального змісту свідомості. І.Кант виділив три головні такі способи: слово (власне мовний, або інтралінгвістичний, чинник); жест (позамовний чинник, хоча мова танцю, наприклад, може бути красномовнішою від слів); інтонація (екстралінгвістичний фактор). Згідно з цією логікою свідомість може реалізовуватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) у трьох мовних формах: вербальній (словесній), у формі зображення та музичній, які найчастіше переплітаються; 2) мова є специфічним буттям, що формує свідомість. Вона концентрує в собі ті смисли і значення, які віднадходить і стверджує у світі людина. Тому мова щодо свідомості є її безпосереднім оточенням, яке впливає на неї змістом, внутрішньою спрямованістю.

Отже, нерозривний зв'язок мови і свідомості полягає в тому, що свідомість - це відображення дійсності, а за допомогою мови саме мислення і свідомість отримують своє адекватне вираження. Мова - це інструмент думки.

Мова виникає водночас із розвитком людського суспільства в процесі спільної трудової діяльності і з появою свідомості. "Мова така ж давня, як і свідомість; мова є практична, існуюча і для інших людей і лише тим самим існуюча також і для мене самого, дійсна свідомість, і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з настійної необхідності спілкування з іншими людьми".

33. Свідомість — це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.Рівнева структура свідомості охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а) несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі). Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я», Фрейд вдається до такого метафоричного порівняння. «Воно» і «Я» — це кінь і вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він, коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник змушений рухатися туди, куди несе його кінь. Врешті-решт виявляється, що коли вершник потурає забаганкам коня, то і «Я» фактично підкорене волі «Воно» і лише створює видимість своєї переваги над ним. Отже, «Я» є вірним слугою «Воно». Не менш складними є й відносини між «Я» і «Над-Я». Подібно до «Воно», «Над-Я» може панувати над «Я», виступаючи, наприклад, у ролі совісті. Це своєрідний адвокат внутрішнього світу людини. «Я» виявляється у лещатах надзвичайно глибоких суперечностей з боку «Воно» і «Над-Я». За словами 3. Фрейда, «Я» є нещасною істотою, яка служить трьом панам і тому може зазнавати утисків з трьох боків: з боку зовнішнього світу, з боку «сексуальних бажань «Воно» і з боку суворого «Над-Я». Крім того, існує невідповідність вимог «Воно» і вимог неповноцінності та інші дискомфортні стани психіки. Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К.-Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвідомого як відображення в психіці індивідуального досвіду», ще глибший шар — «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом, загальнолюдські прообрази-архетипи. Тобто воно охоплює образи, які однакові для всіх часів і народів — колективне несвідоме, хоча за своєю природою первинне певним чином залежить від індивідуального несвідомого. Воно змінюється, стає усвідомленим і сприйнятим. Юнг стверджував, що не існує жодного відкриття в науці чи мистецтві, яке б не мало прообразу в колективному несвідомому. Цей прообраз сягає своїми витоками найдавніших архетипів тих часів, коли «свідомість ще не думала, але сприймала». На архетипах ґрунтуються міфи, сновидіння, символіка художньої творчості. Вплив архетипу полягає в тому, що він полонить психіку своєю силою і змушує суб'єкта вийти за межі людського, виявитися в лоні надлюдського. Архетип — найінтимніша частина людської психіки, і ми оберігаємо її як особисту таємницю. Якщо особисті образи переживаються суб'єктом, то колективні образи походять не з життєвого досвіду, а з досвіду предків. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв'язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур. Колективне несвідоме — образ світу, що сформувався ще в прадавні часи і виражається, як правило, мовою символів, а найвідомішою формою для вираження свідомого є словесна. Отже, структура свідомості охоплює індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво доповнюють одне одного. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах: — як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»; — як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими. Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й, отже, уможливлює дистанціювання від теперішнього та майбутнього. Самосвідомість виконує такі функції: — самопізнання — охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі); — самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей); — самооцінки — включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків); — саморегуляції — передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення. Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус.

34 – хз де(((

35. Відомий дослідник Українського світоглядного менталітету, філософ і лінгвіст О.Потебня вважав, що становлення тієї чи іншої національної філософії обов’язково пов’язане з етноментальністю і мовою народу. Які риси світоглядної орієнтації української ментальності знайшли своє відображення в розвитку української філософської думки? Наведіть приклади з історії української філософії.

Поняття "ментальність" пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, - "розумовий", "розум", "думка" або "інтелект". Термін "менталітет" вперше ввели у науковий обіг представники французької школи "Анналів" Л. Февр і М. Блок. Найбільшого поширення він набув у 60-х роках XX ст.

В українській традиції, що складалася у діаспорних історико-філософських школах, поняття "ментальність" трактується як "національна вдача" чи «вдача народу». Саме вона, як стверджує дослідник Н. Григорів, "є тим спільним, що є у всіх народів, що їх об'єднує в один людський тип, а у відношенні до других народів, до всього людства є тим, чим народи відрізняються один від другого".

У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

- інтровертність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особиснісно-індивідуального світу;

- анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості;

- перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [8, с. 94-95].

А також: егоцентризм, сeканізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прямування до соціальної рівності), релігійність, громадськість (нахил до малого гурту), провінційність, загальна миролюбивість, аполітичність [28, с.86], антеїзм (від імені давньогрецького героя Антен, що брав силу від Землі-Матері, і якого Геркулес зумів побороти лише відірвавши від землі).

Висновки про інтровертність вдачі українців ґрунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства - Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка. Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і збереження себе від впливу соціуму. Дана риса, поруч з емоційністю, знайшла найвиразніше висвітлення в українській науці, вже М. Костомаров у "Двох руських народностях" зауважує, що у суспільному житті у росіян панує "загальність", в українців - "особиста свобода" є найважливішою цінністю, росіяни прагнуть до монархізму, ідеал українців - добровільний союз (федерація).

З українського індивідуалізму випливає наступна риса - громадськість (громадоцентризм). Філософи й дослідники припускають, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише в іншій сфері стосунків.

Українські науковці , які вже давно намагаються дати визначення "української душі", одностайно підтверджують її емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність".

Кордоцентризм - підстава української духовності. Це порівняно нове поняття, яке належить передусім до царини філософії і означає те, що в житті людини, в її світогляді провідну роль, тобто мотиваційну й рушійну, відіграють не розумово-радіональні сили людини, а її емоції, почуття або, образно кажучи, потенції людського серця ("кордо" взяте від латинського "сог", родовий відмінок - "со", що перекладається як "серце"). Кордоцентирзм українців - це екзистенція, що виступає основою самого буття або й частиною природи українського народу: українець живе, а все його світобачення, поведінка і культурні надбання узгоджуються з притаманним йому кордоцентризмом. Основою кордоцентризму вважають живе й чутливе серце людини. Сам же кордоцентризм - це певна система, життєвий струмінь, що заповнює всі прояви людського буття.