46. Як пов”язані між собою поняття „нація”, „національність” і „національна свідомість”? Доведіть нерозривний зв”язок національної свідомості та мови.

Нація (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну^[1]:

• Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

• Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).

Національность - варто звернути увагу на те, що в західній науковій літературі поряд із терміном "нація" інколи зустрічається термін "національність" /nationality/. Щоб зрозуміти сутність останнього феномену і його відмінності від першого, звернемося до висновків, зроблених відомими скандинавськими вченими Юргеном Елклітом та Оле Тонсгаар-дом. В своїй досить оригінальній статті "Відсутнгсть націоналістичних рухів" вони, зокрема, писали:"Ми розглядаємо націю як соціальну систему, котра має спільну культуру і котра або зберігає, або збирається створити соціальне і політичне ціле на певній, більш-менш визначеній території. Цю концепцію не слід плутати із концепцією "національності".

Національність також є соціальною системою, яка має деякі спільні елементи культури /перш за все спільну історію або деякі національні символи, а також часто спільну мову/ і яка на цих засадах хоче підкреслити свою особливість та бути визнаною як група. Але вона не обов'язково вважає головною метою створення окремого політичного цілого. Якщо існує достатня кількість чинників, кілька національностей можуть разом сформувати націю".

Приблизно в такому, досить коректному, на наш погляд, ключі тлумачить концепцію національності і Л.Снайдєр. У своїй "Енциклопедії націоналізму" він, зокрема, відзначає, що, по-перше, при визначенні національності західні науковці користуються такими чинниками, як спільні територія, мова та історичні традиції. Проте наявність цих чинників зовсім не обов'язкова.

По-друге, термін "національність" може використовуватись в: /а/ конкретному; /б/ абстрактному та/чи /в/ідеальному розуміннях. У конкретному розумінні національність може означати "групу людей, пов'язаних разом певними спільними атрибутами або нерозвинуту і не незалежну /undeveloped and non - independent/ національну групу, яка ще не завоювала національного суверенітету". В абстрактному розумінні під національністю мається на увазі "устремління до об'єднаного існування", а в ідеальному - це означає "ідею групи якогось народу в націях або якість, що об'єднує людей однієї і тієї ж нації". Отже, термін "національність" може мати політичне та/чи культурне значення.

Так, наприклад, згідно із політичною концепцією національності, існує швейцарська національність, котра базується на громадянстві швейцарської держави. Згідно із культурологічною концепцією національності, кожний швейцарський громадянин є німецької, французької або італійської національності, тобто належить до тієї чи іншої етнонаціональної спільноти.

При цьому, Л.Снайдер слушно застерігає проти помилок, які зустрічаються при визначенні національності. Зокрема, він підкреслює, що:

1 .Національність не залежить від раси.

2.Національність не залежить виключно від мови. Багато різних націй розмовляють однією і тією ж мовою, а бельгійці розмовляють різними мовами - французькою та фламандською - і не має бельгійської мови.

3."Національність" і "держава" не є синонімічними термінами. Національність може існувати і без національної держави. Так, у часи розподілів/1772-1919 pp./ Польщі як держави не існувало, але існувала польська національність.

4.Національність не є наслідком "світового духу", як твердив Гегель.

5.Ідея проте, що національність - це "народний дух''/Volksqeist/ є фікцією, вигадкою і помилкою "активних націоналістів".

6.Національність і громадянство не є одним і тим же феноменом.

Національна свідомість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації. Основні рівні: буденний, теоретичний, політико-державний.

Зародження національної свідомості в Європі

Поняття нації (нім. Volk), як важливої ідеї з'явилося у XVIII столітті в роботах німецького філософа Йогана Готфріда Гернера, який доклав зусиль до формування поняття національної держави. В цей час тривала промислова революція, що дала початок індустріальному суспільству. Ці зміни спричинили до росту національної самосвідомості в Європі^[4]:

• Індустріалізація супроводжувалась урбанізацією, а та в свою чергу, спричиняла розпад традиційних сільських спільнот. Хоча місто не сприяло об'єднанню спільноти в товариства, поняття нації компенсувало цю втрату.

• В індустріальному суспільстві становий поділ втратив свою стійкість, що спричинило зміну почуття тотожності. Окремі люди переставали мислити себе селянами чи аристократами, але починали мислити себе частиною нації. Сприяла тому й поширювана з часів Французької революції ідея братерства.

• Розвиток освіти сприяв поширенню національних мов, що супроводжувався і поширенням пов'язаних з цими мовами символічних культур.

• Секуляризація дещо послабила почуття єдності на релігійному ґрунті, але вивільнила місце для росту почуттів єдності на ґрунті національному.

Значну роль у формуванні нації відіграють такі фактори, як спільна мова, традиції, звичаї, обряди культура в цілому. Нація має лише одну мову. Специфічна культура, тобто культура лише певного народу, передається з покоління в покоління. Правда справедливим є твердження, що з розколом суспільства на протилежні класи можуть виникати специфічно забарвлені різні відтінки культури. Зі зникненням протилежностей, або зниженням гостроти суперечностей, відбувається зближення, єднання культур. Але слід мати на увазі, що за будь-яких класових суперечностей основоположні специфічні риси національних культур залишаються незмінними. Завдяки чому можна визначити загальнокультурні цінності будь-якої нації;

Мова забезпечує нормальне функціонування національного організму в усіх його виявах - політичному, економічному, культурному та ін. Мова - головна ознака нації.

Мова надзвичайно важливий складник єства більше тієї спільноти, що об”єднана мовою. Мова органічно поєднана з психікою людей, з глибинами свідомого і підсвідомого. „Мова - дім духу” (М.Гайдеггер), у тому числі й того, що робить англійців англійцями, японців японцями, а басків басками.

Свідомість, спілкування і мова невіддільні одне від одного. Мова - це знаряддя свідомості, та форма, у якій фіксується, виражається, передається увесь зміст свідомості. У контексті проблеми свідомості мова виконує дві важливі функції: 1) є способом вияву ідеального змісту свідомості. І.Кант виділив три головні такі способи: слово (власне мовний, або інтралінгвістичний, чинник); жест (позамовний чинник, хоча мова танцю, наприклад, може бути красномовнішою від слів); інтонація (екстралінгвістичний фактор). Згідно з цією логікою свідомість може реалізовуватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) у трьох мовних формах: вербальній (словесній), у формі зображення та музичній, які найчастіше переплітаються; 2) мова є специфічним буттям, що формує свідомість. Вона концентрує в собі ті смисли і значення, які віднадходить і стверджує у світі людина. Тому мова щодо свідомості є її безпосереднім оточенням, яке впливає на неї змістом, внутрішньою спрямованістю. У цьому аспекті важливе значення має національна мова, оскільки за словами В.Гумбольта, різні мови не просто дають різні позначення одног

47.Особистість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить. Виявляється вона і формується в процесі свідомої діяльності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.Особистість характеризують такі ознаки:розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);індивідуальність (несхожість на інших).Особистість визначають:неповторні фізичні якості,психічні процеси,темперамент,риси характеру,здібності,її потреби,інтереси.Вони позначаються на її пізнавальній діяльності, навчанні, праці, вчинках, ставленні до себе, взаєминах з іншими. Формування особистості — процес соціального розвитку людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім’ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.Цілеспрямоване формування особистості здійснюється в соціальній системі шляхом виховання. Отже, особистість – це цілеспрямована людина з визначеною системою життєвих цінностей та поглядів, обраним життєвим шляхом та унікальним внутрішнім світом. Це людина,що самостійно приймає рішення, бере на себе відповідальність та долає перешкоди на шляху до цілі. «Личностью не рождаются, а становятся» А. Н. Леонтьев.

/В раннехристианский период великие каппадокийцы (прежде всего Григорий Нисский и Григорий Богослов) отождествили понятия «ипостась» и «лицо» (до них понятие «лицо» в богословии и философии было описательным, им могли называть маску актера или юридическую роль, которую выполнял человек). Следствием этого отождествления стало возникновение нового понятия «личность», неизвестного ранее в античном мире.В средневековой философии личность понималась как сущность Бога.В новоевропейской философии личность понималась как гражданин.В философии романтизма личность понималась как герой/

48) Діяльність - форма активного, творчого ставлення людини до оточуючого світу та самої себе з метою таких змін, перетворень, які б полегшували і прикрашували її життя. Діяльність включає мету, смисл, предмет, засіб, процес діяльності (здійснення мети). Форми діяльності різноманітні. Залежно від сфер прикладання розрізняють виробничо-матеріальну, виробничо-духовну, трудову (праця), нетрудову. Залежно від прикладання творчості - продуктивну і непродуктивну (відтворення відомого). Діяльність - спосіб буття людини та суспільно-історичного процесу. Вона характеризується доцільністю, предметністю, універсальністю, творчістю, соціальністю. Діяльність - основна умова і спосіб розвитку суспільства. Вона є основою становлення і розвитку людини. В творчій діяльності людина утверджується як певний тип особистості. Діяльність є основою створення культури. В суспільстві людина знаходить мотиви своєї діяльності. Суспільні відносини орієнтують діяльність людей.

Праця як особливий вид діяльності є причиною виникнення людини, субстанцією її існування, оскільки діяльність занадто універсальна, загальна категорія, що означає будь-яке активне ставлення до дійсності Праця – конкретна діяльність, яка має метою зміну оточуючого, його перетворення, відчутний продуктивний результат, створення засобів виробництва та їх використання. Праця - фізичне та розумове зусилля з метою виробництва якогось продукту. І тому праця - джерело багатства суспільства. Людина може придбати багатство не тільки працею. Кожна праця – діяльність, але не кожна діяльність праця.

Практика є одним із видів діяльності. І визначається вона як матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе. Практика - основа і рушійна сила суспільства і пізнання. Практика включає в себе всі види чуттєво-предметної діяльності людини - виробничу, пізнавальну, політичну, соціальну, педагогічну, художньо-мистецьку, адміністративну тощо. Практика - сукупна діяльність людини і людства. І тут вона виступає як досвід. Життя людини завжди практичне, бо має справу з предметними діями, матеріально-відчутними результатами діяльності.

Практика, будучи видом матеріальної діяльності, є цілеспрямований процес перетворення дійсності за заздалегідь розробленою ідеальною моделлю, що включає у свій зміст конкретну мету, передбачувані результати майбутніх дій. Спрямована діяльність здійснюється тоді, коли практика стає основою людського пізнання, прагнення до якого виникає разом із розвитком здібностей людини до праці. Ускладнення життєдіяльності в зростаючій ступені вимагає знань про всі галузі дійсності, змінюваних їм в процесі задоволення матеріальних і духовних потреб. Разом з тим – практика – це також і мета пізнання. Адже мова йде про не про пізнання саме по собі не про пізнання заради самого пізнання, а про здобування знань, необхідних людям для того, щоб керуватися ними в практичній діяльності в суперечливому і складному світі. Таким чином, практика – це основа людського пізнання, Практика породжує потребу в знанні, спонукає його до подальшого розвитку.

49. Історія науки свідчить, що філософські ідеї виконують евристичну функцію, виступаючи в якості методологічних засобів для визначення й оцінки шляхів і перспектив подальшого розвитку наукового знання. Наведіть приклади взаємозбагачення філософії і лінгвістики.

[УВАГА! Цей текст перекладено за допомогою електронного перекладача. Списуйте його, попередньо читаючи!]

Для сучасного етапу розвитку науки про мову характерна установка на перехід від позитивного знання до глибинного розуміння. Ця установка знаходить своє вираження в тому, що багато проблем і теми, що раніше розглядалися як «екстралінгвістичних», що відносяться до так званої «зовнішньої лінгвістиці», стали трактуватися в сучасній лінгвістиці як «інтралінгвальні» («внутрішні»), що мають безпосереднє відношення до предмета вивчення науки про мову. До числа таких нових інтралінгвальні проблем в сучасній науці про мову відноситься, крім питань про співвідношення мови і культури, мови і суспільства, мови та релігії, питання про взаємозв'язок мови та філософії.

Філософія мови включає в себе широку область досліджень, спрямованих на вивчення взаємин між мовою, буттям (реальністю, дійсністю, світом) і мисленням, а також самі теоретико-методологічні знання, які виражають і інтерпретують ці взаємозв'язки. Ці сфери - мова, буття і мислення - можуть трактуватися при цьому в різних лінгвофілософскіх концепціях як: 1) самостійні і незалежні один від одного, 2) частково тотожні або 3) взагалі не відрізняються один від одного.

У сучасної гуманітарної думки філософія мови визначається в самому загальному вигляді як такий підхід до мови, при якому «філософські положення використовуються для пояснення найбільш загальних законів мови, а дані мови, у свою чергу, для вирішення деяких філософських проблем, висунутих конкретним часом».

Звернення лінгвістів при вивченні принципів і законів мови до філософії пов'язано з тим, що сутність мови, в тій мірі, в якій вона взагалі може бути осягнута, «відкривається», в їх розумінні, не «інструментальному», а «філософського» погляду (Ю . С. Степанов). Зміна філософських поглядів на природу лінгвістичної реальності прямо чи опосередковано призводить до появи і нових «образів» мови, корелюють з відповідними філософськими уявленнями.

У європейській традиції філософія мови веде свій початок від класичної античності і є тим джерелом, від якого відокремилася згодом сама наука про мову. Протягом століть мова залишалася предметом майже виключно суто «філософського умогляду». Інтерес, який виявляють мислителями до мови, мав при цьому виключно філософський характер.

Мова, на думку німецького філософа М. Хайдеггера, вперше дає ім'я сущого і через таке іменування «вперше нищить суще в слово і явище». Мова таїть в собі «оформлену концептуальність», і шлях до справжнього сенсу буття лежить через рефлексію над мовою. Хайдеггер пропонує при філософських роздумах «вслухатися» в забуті і повсякденно використовуються слова, «слухаючи», що вони говорять «самі по собі», поза історичних контекстів, і часто вдається сам до цієї установці при осмисленні філософських термінів.

Найважливішим питанням, що стосується взаємозв'язку мови та філософії, є питання про так званий «мовою філософії» і про його співвідношенні, з одного боку, з мовою і з іншого - з філософією і, зокрема, з самою філософією мови.

Тема взаємозв'язку мови та філософії залишається однією з найскладніших проблем гуманітарної думки, і кожне покоління мислителів дає свою відповідь на одвічне питання, як ставитися до того факту, що «відправною точкою» будь-якого пізнання є сформований мовою світ, що, зокрема, і натураліст , і історик, і навіть філософ «бачать» предмети спочатку так, як їм «підносить» їх мова (Е. Кассірер).

50-51 - краще не питай, де

52. Твір присвячено всеосяжної сутності феномену гри і універсальному значенню її в людській цивілізації. Хейзінга використовує в книзі термін "Теорія гри " длявизначення концептуального простору, в якому відбувається гра. Він вважає, щогра є первинним і необхідним (хоч і не достатньою) умовою покоління культури. Хейзінга починає з пояснення, що грати почали ще тварини. Тобто, він будує книгу врамках еволюційної теорії. Одним з найбільш значущих (людських і культурних)аспектів гри є те, що це цікаво. Хейзінга визначає 5 характеристик, які повинні бути у гри: 1. Доступ до гри вільний, сама гра і є прояв волі. 2. Гра - це не "звичайна" або "реальна"життя. 3. Гра відрізняється від "звичайної" або "реальною " життя як розташування, так і тривалістю. 4. Гра встановлює порядок і порядком є​​. Гра вимагає абсолютного і повногопорядку. 5. Гра жодним чином не пов'язана з матеріальним інтересом і не може приноситиніякого прибутку.

(а далі пишете своє відношення на основі прочитаного, тобто чи дійсно гра є основою люд. Діяльності, чи ні)

53. Давньогрецький комедіограф Менакур дуже високо оцінював переваги в суспільстві освіченої людини: велике благо тому, хто навчився вчитися”. Як Вм оцінюєте місце освти в сучасному суспільстві?

З прадавніх часів центром уваги філософів, учених, митців була Людина. Протягом багатьох століть вивчалися особливості її фізичного, психічного та соціального розвитку. Починаючи з другої половини XIX і впродовж XX ст. увага значної частини вчених концентрується на проблемах науково-технічної рево­люції. Особистість людини все більше почала відігравати роль додатка до технічних систем.

Освітня галузь більшості країн цілеспрямовано працювала в алгоритмі освітньо-дидактичної революції, провідником якої був великий чеський мислитель середини XVII ст. Я.А. Коменський. Головне завдання шкіл усіх рівнів у рамках тогочасної системи зво­дилося до передання тим, хто навчався, певної суми знань, необ­хідних для забезпечення суспільного і науково-технічного поступу.

Слід зазначити, що в конкретному історичному вимірі такі дії були виправдані. Проте, як показує подальший розвиток суспі­льства в нових соціально-економічних умовах, такий підхід галь­мує природний розвиток. Виникає суперечність між значним об­сягом знань, якими володіє людина, і рівнем її моральної, фізич­ної, естетичної, трудової і розумової вихованості.

Щоб більш-менш знівелюва­ти цю суперечність, необхідно забезпечити всебічний розвиток особистості, який, як відомо, передбачає гармонію розумового, фізичного, морального, трудового й естетичного складників ви­ховання. Адже ще Платон застерігав: "Освічена, але погано ви­хована людина страшніша за будь-якого звіра". Відомий російсь­кий учений Д.І. Менделєєв уже на початковій стадії розвитку тех­нічного прогресу писав: "Знання без виховання — меч у руках божевільного".

Надалі маємо усвідомити, що розвиток сучасного суспільства інспірує неабияке зростання ролі людського чинника та міжособистісних стосунків на противагу матеріальним цінностям. Тим паче, що нинішній період характеризується стрімкими суспільними трансформаціями. Якщо розвинуті країни здійснюють перехід від інформаційного суспільства до суспільства знань, то Україна перебуває на початковому етапі переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Уроки історії, досвід людства свід­чать, що матеріальна культура, успіхи в соціально-економічній сфері залежать від глибини розуміння значущості людини в сучас­ному світі, її інтелектуального й морально-духовного розвитку. Саме морально-духовний та інтелектуальний розвиток особистості й суспільства в цілому визначають рівень суспільно-економічного стану, рівень цивілізованості.

Сучасна загальноосвітня і професійна школи зосереджують свої зусилля в основному на засвоєнні вихованцями певної сукуп­ності знань, що здійснюється в рамках пояснювально-репродук­тивного навчання. І, як наслідок, учні й студенти витрачають багато зусиль, а результати не відповідають очікуваним. Так, дослідження показують, що й у випускників середніх загально­освітніх навчально-виховних закладів, і в студентів лишається порівняно невелика частина програмних знань. При цьому не розв´язується головне завдання навчання — забезпечення в на­лежному обсязі інтелектуального розвитку особистості. Інте­лект (лат. intellectus — відчуття, сприймання, розуміння, усві­домлення, пізнання, розум, глузд) — це розумові здібності лю­дини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчати­ся, пізнавати світ і засвоювати соціальний досвід; спроможність розв´язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, перед­бачати. Дослідження відомих психологів (С.Л. Рубінштейна, Б.М. Теплова, Б.Г. Ананьева, Н.С. Лейтеса та ін.) переконують, що інтелект не абстрактне біологічне утворення, а результат со­ціально-історичного розвитку. Формування інтелекту відбуваєть­ся в процесі цілеспрямованої діяльності, і насамперед — пізна­вальної. Розвинений інтелект як окремої особистості, так і су­спільства в цілому — найбільше надбання й запорука соціально-економічного поступу. Багатство будь-якої країни визначається не стільки наявністю природних ресурсів (корисних копалин, лісу, землі, водних запасів), скільки інтелектуальним фондом. Тому головне завдання загальноосвітньої та професійної школи полягає в тому, щоб забезпечити оптимальні соціально-еко­номічні й психолого-педагогічні умови для належного інтелек­туального розвитку громадян. Це має здійснюватися шляхом пе­ребудови системи навчання, вибору таких типів, форм, засобів, методів і прийомів пізнавальної діяльності, які б забезпечували прилучення кожного учня, студента до самостійної навчальної діяльності. Звідси ефективність навчання на будь-якому рівні слід оцінювати за рівнем інтелектуального розвитку особистості. У програмному документі "Національна доктрина розвитку освіти" визначено: "Освіта — основа розвитку особистості, су­спільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства". Для подальшого розвою і формування здорового, соціально зрілого суспільства необхідно змістити ак­центи зі знаннєвої, сцієнтичної парадигми едукації людини на виховну. Якщо зосередити морально-духовні, інтелектуальні, матеріальні сили й ресурси на вихованні підростаючого поколін­ня, можна домогтися відчутних успіхів у соціально-економічно­му піднесенні країни.

54. Глобальні проблеми людства - комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу і вимагають для свого розв’язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблеми, гонка озброєнь, хвороби і т.д.). Глобальні проблеми людства стосуються як поверхні землі, так і Світового океану, атмосфери планети, навколоземного космічного простору.Це сукупність соціоприродних проблем, від вирішення яких залежить подальший прогрес людства, збереження цивілізації. Ці проблеми характеризуються динамізмом, виникають як об'єктивний фактор розвитку суспільства і для свого вирішення потребують об'єднаних зусиль всього людства. Глобальні проблеми взаємопов'язані, охоплюють всі сторони життя людей і зачіпають всі країни світу.Hа сучасному етапі розвитку людства постають такі проблеми:необхідність збільшення тривалості життя i вирішення проблеми старіння людини ;уникнення термоядерної війни і забезпечення миру між народами, недопущення несанкціонованого світовим співтовариством розповсюдження ядерних технологій, радіоактивного забруднення довкілля;регулювання стрімкого збільшення населення Земної кулі;уникнення катастрофічного забруднення навколишнього середовища і зниження біорізноманітності на планеті;забезпечення людства ресурсами на довготривалу перспективу;подолання розриву у розвитку між багатими і бідними країнами, подолання бідності, голоду, неграмотності.деградація земель;озонові дірки;проблема СНІДу;глобальні епідемії (приклади - грип пташиний, грип свинячий). Глобальні проблеми людства є наслідком протистояння з одного боку природи, а з іншого - людської практики, культури людства, а також невідповідності або несумісності різноспрямованих тенденцій в ході розвитку самоі людської культури. Природа існує за принципом негативного зворотнього зв'язку (див. біотична регуляція довкілля), тоді як людська культура — за принципом позитивного зворотнього зв'язку. => Геоглобалістика – міждисциплінарний науковий підхід, спрямований на комплексний розгляд глобальних проблем людства та пошук шляхів їх вирішення.

55 – мені дійсно шкода(((