30 Які основні формулювання принципу егоїзму?

^{Егої́зм (від лат. ego — я) — ціннісна орієнтація суб'єкта, що характеризується переважанням в його життєдіяльності самокорисливих особистих інтересів і потреб відносно до інтересів інших людей і соціальних груп. Згідно з егоїзмом, задоволення людиною особистого інтересу розглядається в якості вищого блага.}

^{Проявам егоїзму властиво відношення суб'єкта до іншої людини як до об'єкта й засобу досягнення самокорисливої мети. Розвиток егоїзму і перетворення його в домінуючу спрямованість особи пояснюється серйозними дефектами виховання. Якщо тактика сімейного виховання об'єктивно направлена на закріплення таких проявів, як завищена самооцінка і егоцентризм особи дитини, то у неї може сформуватися стійка ціннісна орієнтація, при якій враховуються лише її власні інтереси, потреби, переживання тощо. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може привести до відчуження, як переживання суб'єктом самоти у ворожому йому світі.У деяких психологічних і етико-психологічних концепціях егоїзм розглядається як природжена властивість людини, завдяки якій забезпечується захист її життєдіяльності.}

^{У буденному слововживанні егоїзм виступає як протилежність альтруїзму.Егоїзм виявляється в ситуації конфлікту інтересів, коли задоволення особистого інтересу відбувається на шкоду інтересу іншої людини. У цьому плані егоїзм слід відрізняти від себелюбства, тобто природного відчуття самозбереження і благовоління до самого себе. При себелюбство турбота людини про власне благо може не суперечити блага інших людей і поєднуватися з прагненням до блага інших людей, до загального блага. «Егоїзму» також іноді називають зарозумілість, або самовдоволення, при якому милість до себе може здійснюватися за рахунок інших. Егоїзм неправильно змішувати з індивідуалізмом (лат. individum — індивідуум, особина), тобто такої позиції або принципу, відповідно до яких інтерес індивіда (у окремих випадках сім'ї) визнається пріоритетним відносно колективного (групового або громадському) інтересу, а його благо, свобода та особистісний розвиток як вищої мети, відносно якої соціальні інститути та групи є засобом або умовою її досягнення.У розмаїтті людських відносин егоїзм може виявлятися по-різному. По-перше, як «диктаторський егоїзм», який виражається в переконаності, що «всі повинні служити моїм інтересам». По-друге, як «егоїзм власної винятковості», згідно з яким визнається, що «всі повинні дотримуватися моральних принципів, крім мене, якщо це мені не вигідно». По-третє, «анархічний егоїзм», згідно з яким «усім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться». Перші дві формули суперечать фундаментальним моральним вимогам — золотому правилу і заповіді любові. З точки зору золотого правила, в них, безсумнівно, порушені принципи рівності та взаємності. З точки зору заповіді любові, вони допускають використання індивідом інших людей як засіб у досягненні власних цілей. Ставлення до себе як до безумовної цінності при відношенні до інших виключно як до засобу для досягнення власних цілей представляє собою крайній егоїзм і, точніше, називається «егоцентризмом». Третя формула «всім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться» може бути визнаною як морально прийнятною, але при певній коригування: вона повинна бути доповнена другою частиною: «… якщо вони не порушують інтереси інших». У такому вигляді ця формула вписується в моральну норму «Не вадило».}

^{В історії філософії егоїзм як принцип і як характеристика суспільних звичаїв неодноразово ставав предметом зацікавленої уваги і підтримки. Дійсна роль егоїзму як соціального якості була відображена у навчаннях софістів, Т. Гоббса, утилітаризму, М. Штірнер. У громадській думці Нового часу була вироблена концепція так званого «розумного», або «освіченого егоїзму», згідно з якою егоїзм, що виражає «справжні» і «розумні» інтереси людини плідний, оскільки сприяє загальному благу (ця теорія була сприйнята М. Г. Чернишевським і отримала відображення в його романі Що робити?).}

^{31 Які історичні умови становлення благодійності як соціального явища? Згідно із законом України “Про благодійництво та благодійні організації”, благодійництво – це добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги; специфічними формами благодійництва є меценатство й спонсорство. Добродійна діяльність є моральною найдавнішою й гуманістичною традицією. Вона виникла в умовах первіснообщинного ладу, коли йшло формування людського суспільства, становлення основних соціальних інститутів. Історія благодійництва в Україні бере свій початок із часів Київської Русі й продовжувалась у наступних століттях. Первинна форма добродійності у вигляді милостині жебракові, зустрічається вже в самі віддалені часи й згодом зводиться в релігійний обов’язок. Милосердя – основа релігійної моралі й служить обґрунтуванням різних видів добродійності. Розвиток благодійності має свою історію та особливості, що розкривають сутність та становлення процесу добродійності в Україні. Розвиток благодійництва на суспільному рівні бере свій початок від часів Київської Русі і саме з цього часу благодійність набуває свій напрямок розвитку, який поклав особливисті розвитку благодійництва в подальшому. Добродійність, як соціальне явище дійсності має багатовікові традиції. Серед основних напрямків соціальної допомоги в Київській Русі в IX ст. значне місце належало князівській добродійності. Літописи відзначають такі «богоугодні діяння» князів як роздача милостині, годівля нуждавшихся на князівському дворі, пристрої притулків для калік. У роки становлення Київської Русі добродійність ще не була державним обов’язком, залишаючись справою вийнятково окремих нищелюбців і насамперед князів, які, як уважалося, зобов’язані піклуватися про добробут ввірившихся їм людей. Князів оцінювали не тільки по державних справах, але й по їхньому відношенню до бідних, хворих і старих.}

^{Протягом багатьох століть церква й монастирі залишалися осередком соціальної допомоги старим, убогим і хворим. У Древній Русі при всякій парафіяльній церкві була богодільня, а при деяких монастирях утворилися цілі слободи жебраків. Суспільство Древньої Русі керувалося християнськими заповідями: «Призирайте потреби ближнього свого… Призирайте жебраків, одягніть нагих, наситьте прагнучих… Бог призрівав сиріт…». І ще довго добродійність була пов’язана із церквою. Вселяючи людям думки, що допомагати нужденним – справа богоугодна, церква подавала приклад такого відношення в часи стихійних лих, воєн, голоду. У неврожайні роки церква не тільки рятувала голодуючих, але по необхідності й давала селянам зерно для посіву – на цей випадок у монастирях зберігався свого роду «страховий фонд». Давньоруський добродійник уважав: добродійність – не тільки допоміжний засіб благоустрою суспільства, але й умова особистого морального здоров’я. Адже добродійність не можна виховати, видавши указ, це – потреба душі. Церква розглядала милостиню як релігійний акт, молитву, хрест, спосіб загладити свої гріхи перед Господом. "У рай входять святою милостинею", "Жебрак богатим харчується, а богатий жебрака молитвою рятується" – така аксіома, що існувала на Русі багато століть підряд. У літописах утримуються численні факти добродійності князів, духівництва й знатних людей. Поза сумнівом, добрими справами займався й простий народ, так йому в анналах не найшлося місця. Піклування про стражденних Володимиром стає предметом уваги наступних князів – Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Олександра Невського. Але в роки монгольської навали притулком для нужденних у допомозі стає православна церква. Вона повністю бере на себе благодійні функції, користуючись тим, що татарські хани (у всякому разі, у перший період свого панування на Русі) шанобливо ставилися до духівництва й звільняли церкву й монастирі від поборів.}