21. Схарактеризуйте етичний гедонізм.

^{Гедонізм — філософський напрям етики, який вважає радість від фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті. Поняття гедонізму (у визначенні Епікура) використовується для опису матеріально орієнтованого, корисливого погляду на життя. (від грецьк. hedone - насолода, задоволення) етичний принцип, відповідно до якого вищою метою і основним мотивом поведінки людини є насолода, задоволення.Етичний гедонізм є у свою чергу нормативною теорією або групою теорій про те, що людина повинна прагнути до задоволення — або власного (егоїзм гедонії) або загального (універсальний гедонізм або утилітаризм).}

^{17. Проблема з якої починається етика як теорія моральної діяльності, – це проблема свободи. Дія є моральною, коли вона ґрунтується на виборі в полі протистояння добра і зла. Таким чином, її визначення як моральної передбачає свободу людини, її здатність. Післягегелівські концепції людської свободи все активніше висувають на передній план саме діяльнісні й етичні варіанти осмислення свободи. Виходячи з традиційних марксистських уявлень, пізнання й усвідомлення необхідності є лише передумовою людської свободи і в жодному разі не вичерпують її власну сутність. Зрештою, пізнання потрібне на практиці саме для того, щоб позбутися рабської залежності від тих чи інших речей або явищ і навчитися використовувати їх у власних цілях Таким чином, «усвідомлення необхідності» розкриває свій справжній сенс лише в перспективі набуття людиною свободи дії – свободи реалізувати свої наміри, досягати власної мети, використовуючи потрібні для цього знаряддя та засоби. Подібна свобода дії – одне з основних прагнень людини; право робити те, що хочеш, – можливо, найбільш елементарний, але разом з тим і найзагальніший вираз того, що люди звичайно вкладають у поняття свободи. Тож свобода самореалізації постає своєрідним спільним знаменником обох зазначених різновидів свободи. Можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення.Суто моральна проблематика свободи починається саме там, де йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цінностей, цілей, варіантів поведінки, – коротше кажучи, про вибір усіх тих виявлень людської волі, відносно яких потім і виникає питання про свободу чи несвободу їхньої реалізації. Таким чином, свободі дії (творчості, самореалізації) в екзистенційному плані має передувати свобода вибору. Втім, і остання з погляду етики є феноменом неоднорідним.Свобода стає моральною проблемою для людини лише за припущення, що, реалізуючи ті чи інші дії, обираючи певні цілі, цінності, варіанти поведінки, віддаючи перевагу тим або іншим мотивам, хотінням тощо, людська особистість разом з усім цим обирає насамперед саму себе, вільно визначає загальну практичну скерованість свого буття – що, власне, й охоплюється поняттям «воля». Таким чином, з-поміж усіх форм, різновидів свободи найбільш істотною і засадничою з погляду етики виявляється свобода волі – здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість як певного роду ціле.Лише людина здатна пізнати сутність свободи. Лише вона Має привілей утвердитися на засадах свобідного волевиявлення. Однак лише їй відомі труднощі руху до свободи та переживання розчарування ілюзорністю свободи. Свобода виявляє себе в суб´єкті як необхідність, а необхідність розкриває підстави свободи: розумно визначену діяльність, оперту на добру волю.Моральні підстави для розв´язання питання свободи розроблені в етиці Канта. Він розглядає свободу як іманентну моральності, а моральність — як передумову свободи. Характеризуючи діалектику свободи і необхідності, він обґрунтовує поняття двох типів причинності. Як частина природи (феномен) людина змушена підпорядковуватися її законам. Тобто вона сама підпадає під дію об´єктивних причин і повинна в діяльності — в пізнанні світу, в предметному формуванні — виходити з принципу необхідності, покладеного в природному світі. Як розумна істота (ноумен) вона є свобідною, оскільки наділена волею, що визначає собою новий тип причинності. Це здатність волі або створювати предмети згідно з уявою, або визначатися для творення їх. Суперечність між ними швидше удавана, ніж реальна. Обидва типи причинності не лише можуть існувати поряд, але "мисляться необхідно з´єднаними в тому самому суб´єкті", — говорить Кант. Ідея свободи, тобто здатність волі бути незалежною від причинності зовнішнього світу, оперта на моральнісну природу людини. Кант виходить з ідеї моральності волі як принципу, що з необхідністю має покладатися в людині. Моральність випливає із засновків волі, що сама для себе є законом. Як така, вона виходить не з випадкового чи часткового, а вибирає всезагальне (автономна воля). Тобто, моральність — це принцип відношення до світу.Діючи згідно із законами розумного, людина діє разом з тим згідно з поняттям моральності. Тому поняття моральності невід´ємне від поняття свободи. Інакше кажучи, діяти згідно зі законами моральності означає бути свобідним. Моральність передумова свободи і разом з тим її наслідок. Міркуючи над питанням діалектичних зв´язків свободи і моральності, Кант пише: "Справді, якби моральний закон ясно не мислився в нашому розумі раніше, то ми не вважали б для себе можливим припустити дещо таке, як свобода... Але якби не було свободи, то не було б у нас і морального закону".Отже, воля людини як розумної істоти є причиною творення нової реальності. Оскільки воля оперта на закони розумного, вона є свобідною волею. Свобода вимагає пізнання необхідності, але не зводиться тільки до цього, оскільки вона виступає лише умовою, засобом для досягнення людських цілей. Тому свобода — це вибір певного варіанту дій, який відповідає об'єктивним обставинам і суб’єктивним бажанням.}

^{18.Втім, ні свобода самореалізації, ні свобода дії або творчості самі по собі ще не мають безпосередньо етичного характеру. Не тому, звичайно, що людська самореалізація, дія, творчість не породжують моральних проблем, – вони їх породжують, ще й як!, – але тільки через те, що свобода подібного гатунку визначає, по суті, можливість прояву тих чи інших людських якостей, тоді як предметом моральної оцінки можуть бути лише самі ці якості як такі. Інакше кажучи, в глибинному людському плані свобода все ще залишається безальтернативною, точніше кажучи – не зачіпає власне моральну альтернативність буття. Суто моральна проблематика свободи починається саме там, де йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цінностей, цілей, варіантів поведінки, – коротше кажучи, про вибір усіх тих виявлень людської волі, відносно яких потім і виникає питання про свободу чи несвободу їхньої реалізації. Таким чином, свободі дії (творчості, самореалізації) в екзистенційному плані має передувати свобода вибору. Втім, і остання з погляду етики є феноменом неоднорідним.}

^{Інакше кажучи, свобода стає моральною проблемою для людини лише за припущення, що, реалізуючи ті чи інші дії, обираючи певні цілі, цінності, варіанти поведінки, віддаючи перевагу тим або іншим мотивам, хотінням тощо, людська особистість разом з усім цим обирає насамперед саму себе, вільно визначає загальну практичну скерованість свого буття – що, власне, й охоплюється поняттям «воля». Таким чином, з-поміж усіх форм, різновидів свободи найбільш істотною і засадничою з погляду етики виявляється свобода волі – здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість як певного роду ціле.}

^{До сказаного варто додати, що звичайно проблематика свободи поділяється й відповідно до тих основних сфер буття, з якими має справу людина: навколишнього природного світу, суспільства й буття самої людини як такої. У відношенні до природи свобода людського суб'єкта постає переважно в її діяльно-творчому аспекті: людина, користуючися власною нескутістю суто біологічними обмеженнями, перетворює навколишній світ, вносить у нього нове, використовує його багатства з метою розвитку власної цивілізації; разом з тим під впливом нинішньої екологічної занепокоєності дедалі більшою мірою усвідомлюючи себе вже не повновладним господарем, а, скоріше, «пастухом.}

^{Щодо суспільного життя, то тут особливої ваги набувають власне соціальні, економічні, правові, політичні виміри людської свободи. Прогрес у цій галузі має полягати в цілісному розвитку всього комплексу свобод, що визначають якість буття особистості в сучасному цивілізованому суспільстві.}

^{19.Для морального життя важливі і особливі розташування душі, пов'язані зі здатністю бажання (волі), що направляє до добра не тільки розум, але і всю людину в цілому. Це - моральні чесноти, можна сказати, "інстинкти" добра в душі.Чесноти і вади є характеристиками особистості, що служать для її оцінки іншими людьми. Вони означають намір людини діяти, грунтуючись (або не грунтуючись) на принципах моралі.Аристотель у своєму вченні про чесноти стверджував, що чеснота є: • "здатністю вступати найкращим чином у всьому, що стосується задоволень і страждань"; • "золотою серединою" між крайнощами (недоліком і надлишком).Порочність - протилежність чесноти. Кожній чесноти відповідають два пороку (наприклад, чеснота - щедрість, пороки - скупість і марнотратство). Аристотель виділяв чесноти: • розуму (розумні) - вони розвиваються в процесі навчання (мудрість, розважливість і ін);}

^{• характеру - моральні чесноти. Вони: • є результатом дій, досвіду (вступаючи справедливо, людина знаходить чеснота справедливості); • характеризуються свідомістю, довільністю, намірів. Доброчесність - внутрішній порядок, склад душі. Досягається в процесі свідомого і цілеспрямованого зусилля. Аристотель стверджував: людина, що володіє знанням про те, що таке чеснота, не буде вести себе протилежним чином. Відповідно до Аристотеля знати - значить володіти знанням, застосовувати його на практиці. (Проте знати, що таке чеснота - не означає сприймати її як імператив) 3. Згідно з християнською етичної концепції чеснота: • є силою душі; • дана кожній людині через благодать (Божественне одкровення); • як знання дана через закон. Через закон дається і знання гріха (людина дізнається про гріховність свого прагнення). Двоїстість людини проявляється у протидії знання чесноти гріховності бажань. ("Доброго, яке хочу, не роблю, а зле, яке не хочу, роблю". Ал. Павло). Сократ і Аристотель пояснювали це протиріччя тим, що людина має не знанням, а думкою. Він повинен досягти істинного знання і уміти застосувати знання на практиці. Апостол Павло говорив, що людина гріховний, якщо знає одне, а робить по-іншому. У цьому випадку він повинен прагнути від гріховного тіла, земної практичності. У результаті розв'язання внутрішнього конфлікту (подвійності) людина знаходить доброчесність у формі розумності та справедливості.}

^{У моральній філософії прийнято виділяти наступні види чесноти: • кардинальні (чесноти античної Греції): Чотири кардинальні чесноти за схемою Платона, Святого Амвросія та Томи Аквінського з латинськими відповідниками: * Поміркованість; * Мужність; * Мудрість; * Справедливість. Ці чесноти відображають античний інтелектуалізм, увагу до раціональних здібностей людини; • теологічні (християнські) чесноти: • віра; • надія; • любов (милосердя). У теологічних чеснотах основна увага приділяється волі. Вольову сторону душі людини характеризують віра в Бога, надія на cпасеніе душі, милосердя. Християнський мислитель Фома Аквінський, грунтуючись на поділі душі на розум і схильності, виділяв види чеснот: • інтелектуальні (мудрість, наука, мистецтво); • моральні (справедливість, розсудливість, поміркованість); • у філософсько-етичної думки Європи Нового часу основна увага приділяється категоріям блага, свободи волі. боргу.Чесно́та — це схильність постійно чинити добрі справи; позитивна моральна властивість характеру людини, що визначається його волею і вчинками.}