8. Схарактеризуйте систему цінностей епохи модерніті. Назвіть основні принципи буржуазної моралі.

^{Рівність між моральними суб’єктами приводить до формування людських моральних цінностей.}

^{Свобода – це обов’язок індивіда.}

^{В епоху модерніті моральних суб’єкт здатен раціонально мотивувати свою поведінку і будувати несуперечливу систему переконань. З’являється моральний принцип як елемент моральної свідомості.}

^{Принцип – спосіб самовизначення індивіда і вираження ним свого «я».}

^{В основі контрольно-імперативної модерної мораль лежать совість і обов’язок.}

^{Принципи буржуазної моралі:}

1. ^{індивідуалізм (особисті інтереси над інтересами загальними)}

2. ^{новий ідеал – людина, що створила сама себе}

3. ^{індивідуалізм поступово руйнує патріархальні системи традиційності}

4. ^{працелюбність відмінна від традиційної; вперше вона є способом самовираження особистості мірою її значущості;}

^{Гроші вперше є моральною цінністю, а накопичення статків – це обов’язок кожного.}

^{17. Свобода представляет одну из традиционных проблем этики, возникающую в связи с проблемой морального выбора, определением условий, делающих такой выбор возможным (наличие альтернатив), осмыслением оснований выбора, активности личности в процессе его совершения. Последнее связано с ответственностью личности за результаты ее выбора. Соответственно, моральная ответственность возникает в связи с тем, что выбор затрагивает интересы других людей, что он способствует стабилизации некоторых общественных отношений, воспроизводству общественной взаимосвязи (в том числе в расширенном, прогрессирующем масштабе) в том случае, если найден правильный баланс сочетания разных интересов, или наоборот, приводит к конфликтам, к напряжениям, разрушающе действующим на общественную жизнь. В индивидуальном плане выбор также имеет значение в смысле влияния на развитие мотивационной сферы личности. Его совершение, реакции людей на объективный результат выбора оказывают обратное влияние на характер мотивов, способствующих совершению данного выбора. Причем позитивное влияние на нравственное сознание личности может оказать даже негативный в объективном смысле результат. Например, возникновение конфликтной ситуации, в результате определенного выбора может способствовать тому, что человек начинает более глубоко анализировать мотивы своего нравственного поведения. Если в результате этого он даже не откажется от мотивов поведения, вызвавших конфликт, он может как-то их скорректировать, найти средства для разрешения конфликтной ситуации, убедить других людей изменить мотивы их поведения и т.д. Так что негативный в одном отношении и в одних временных параметрах результат морального выбора может в ряде случаев оказаться позитивным в других временных параметрах. Все это показывает невероятную сложность проблемы морального выбора и сложность определения меры ответственности личности за его совершение. Данное обстоятельство вызывает значительный разброс решений по поводу определения меры свободы и ответственности, представленных в этической мысли. От таких, в которых свобода объявлялась просто иллюзией (стоическая философия), до таких, в которых личности и вменяется абсолютная ответственность в глобальном смысле, так как ее индивидуальный выбор полагается влияющим на все процессы, развивающиеся в обществе, в связи с тем, что он становится примером для других людей, выбирающих свой образ жизни (экзистенциализм). Моральная свобода – ценность, к достижению которой человек стремится и обладание которой есть для него благо. Вместе с тем она одновременно и условие проявления его морального совершения им нравственных поступков и действий.}

^{Проблема моральной ответственности личности}

^{Мерой свободы человека задается мера его ответственности. Ответственность - это осознание соответствия (или несоответствия моральным нормам действий человека, а также результатов и последствий его поступков. Именно морально-ответственное поведение дает человеку право на обладание свободой.Моральная ответственность проявляется как обратная сторона свободно принятого решения, как естественное следствие свободы выбора. Быть свободным, самостоятельным – значит быть ответственным. Свобода и ответственность находятся в прямой зависимости: чем шире свобода, тем больше ответственность. Существуют разные виды и разная мера ответственности.}

^{Виды ответственности определяются тем, перед чем и за что человек несет ответственность. Это может быть:}

^{• ответственность перед самим собой; • ответственность за конкретные действия и поступки перед другими, людьми; • ответственность перед миром и человечеством, проявляющаяся как забота о мире, вызванная тревогой о нем.}

^{Мера моральной ответственности у разных людей в различных ситуациях неодинакова. Зависит она от ряда обстоятельств:}

^{• самостоятельности совершаемого действия, причем наличие принуждения и даже угроза личной безопасности не снимает ответственности с человека;}

^{• значимости совершаемого деяния для судеб других людей (в экстремальной ситуации, когда от принятого решения может зависеть жизнь людей, мера ответственности намного выше, чем в обычное время);}

^{• масштаба принимаемых решений, в зависимости от того, идет речь о судьбе отдельного предприятия или о судьбе государства;}

^{• влиятельности, авторитета, общественного положения или должности личности, принимающей решения.}

^{18. Аристотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчинності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і дотримуйся середини, того ж, згідно з Аристотелем, доброчинне життя є життя людське, що переслідує земні блага. Досягнення доброчинности є — як в грецькій традиції взагалі — евдемонія, блаженство. До традиції перейшло твердження Арістотеля, що доброчинність є "середина" ("золота середина") між двома протилежностями, — недостатньою ступенню певної властивости та її занадто значним присиленням.}

^{Добродетель, по Аристотелю, есть не врождённое, а приобретённое качество души, благодаря учению и труду. Аристотель подверг анализу кардую из добродетелей, противопоставляя их порокам. Учение Аристотеля о добродетелях связано с правилом "золотой середины". Добродетель - это середина двух пороков. Так, давая определение мужеству, он утверждал, что эта добродетель является серединой двух крайностей (пороков): трусости и безумной отваги. При этом трусость - это недостаток мужества, а безумная отвага - его избыток. Так как мужество является этической добродетелью, то приобрести её можно в деятельности. Аристотель различал несколько значений понятия мужества: политическое (стремление избежать нечто постыдное), по принуждению (стойкость, чтобы преодолеть страх либо страдание), стойкость (обусловлена наличием знаний и опыта) и др Аристотель замечал, что иногда некоторые характеристики человека могут приниматься за мужество, хотя таковыми не являются. Например, гневливость нельзя считать мужеством, потому что она ориентирована не на прекрасное в поступках человека. Тогда как все человеческие добродетели выражают стремление к совершенному, прекрасному, возвышенному. Аристотель различал добродетели воли (этические) и добродетели ума (дианоэтические) и напрямую связывал добродетель со счастьем, заметив в добродетели не только путь к счастью, но и важную часть самого счастья. Аристотель считает, что неразумная, чувственная часть души послушна её разумной части так же, как ребёнок послушен отцу. Добродетель — это привычка (навык) находить желанную середину: «Как в страстях, так и в поступках пороки переступают должное либо в сторону избытка, либо в сторону недостатка, добродетель же умеет находить середину и ее избирает». По Аристотелю, добродетельные привычки одного человека соотнесены с удобными формами общественной жизни.В новых системах философии (Кант, Фихте, Гегель) понятия свободы духа и высшего блага вытеснили понятие добродетели как этический принцип. По Канту, «добродетель есть моральная твердость в следовании своему долгу, которая, однако, никогда не становится привычкой, а всегда вновь и вновь должна возникать из акта мышления». Кантовская добродетель выводится из чистых основоположений, а не является привычкой к добрым делам, она не определяется как умеренность между двумя пороками; между добродетелью и пороком есть качественное отличие.}

^{19. Розумінню сутності усвідомлення щастя заважає не тільки складність цього явища в духовному житті людини, а й те, що саме слово "щастя" вживається в ужитку в різних значеннях. Поняття щастя для кожної людини індивідуальне. "Одним щастям здається чеснота, іншим - розсудливість, третім - відома мудрість, а іншим все це разом або що-небудь одне в поєднанні із задоволенням або не без участі задоволення, є й такі, що включають в поняття щастя і зовнішній добробут" ( Аристотель).}

^{Перераховуючи різні думки людей щодо щастя, можна сказати, що для більшості щастя полягає в чомусь наочному і очевидному: в удачі, в задоволенні, в пошані, в багатстві і т.п. "Щастя, говоримо ми, - це те ж саме, що благополуччя і гарне життя". (Аристотель). Тому "питання про щастя - це не просто питання про те, як бути щасливим, задоволеним або навіть доброчесним, а перш за все в тому, в чому полягає хороше щасливе життя і до чого людині слід прагнути в першу чергу" (Гусейнов).}

^{Існує ще й визначення щастя як "моральної свідомості, що позначає такий стан людини, який відповідає найбільшій внутрішній задоволеності умовами свого буття, повноті і свідомості життя, здійсненню свого людського призначення. Як і мрія, щастя є чуттєво-емоційною формою ідеалу, але на відміну від нього означає не устремління особистості, а виконання цих устремлінь. Поняття щастя не просто характеризує певне конкретне положення або суб'єктивний стан людини, а й виражає уявлення про те, яким має бути все життя, що саме є для нього блаженством. Залежно від того, як тлумачиться призначення і сенс людського життя, розуміється і зміст щастя. Тому дане поняття носить ще й нормативно-ціннісний характер "}

^{У зв´язку з поняттям всезагального морального закону розглядається поняття "щастя". В етиці Канта вимога бути щасливим набуває сенсу морального обов´язку: "людина має бути щасливою, оскільки повинна бути нею". Щастя ж означає діяльність і задоволення не за ознакою схильності, а з почуття обов´язку. Сенс щастя бачиться покладеним не в емпіричному, а в умоосяжному світі. Конкретизуючи думку, філософ пише, що в практичних засновках можна мислити, принаймні як дещо можливе, "природний і необхідний зв´язок між свідомістю моральності і очікуванням сумірного з нею щастя". Але за умови, що щастя є наслідком моральності. Принципи пошуку щастя не можуть породити моральність. Моральність — самоцінна. Виходячи з цього, Кант дає таке визначення щастя: "Щастя — це такий стан розумної істоти у світі, коли все у її існуванні відбувається згідно з її волею і бажанням...". Щоб подібний стан був можливий, необхідна відповідність між щастям і моральністю.}

^{Основними напрямами в обґрунтуванні поняття "щастя" були гедонізм, психоаналіз, екзистенціалізм та християнство. Сенс життя і щастя людини гедонізм вбачає в отриманні максимального задоволення та уникненні страждань. На думку першого і найпослідовнішого представника гедоністичної теорії Арістіппа (друга половина V - початок IV ст. до н. е.), задоволення - головний критерій цінності життя. Позитивним у його вченні є визнання індивіда, безпосередніх переживань особистістю під час задоволення її запитів, потреб, інтересів.}

^{Справжніми задоволеннями Арістіпп вважав тілесні, які мають пріоритет перед духовними: "...До окремо взятих задоволень слід прагнути заради них самих, а до щастя - не задля нього самого, а заради окремо взятих задоволень".}

^{Платон і Арістотель не були гедоністами, але також наголошували, що щастя - вища мета людини, досягти якої може розумна, гідна, мудра особистість. Платон зауважував, що мудрість зробить людей щасливими. Арістотель його доповнив, вказавши, що доброчесності та мудрості недостатньо для щастя, оскільки потрібні й тілесні, зовнішні блага. Мудрець буде нещасним у бідності, стражданнях і печалі. Недосконалості достатньо для нещастя, навіть якщо її супроводжуватимуть у достатній кількості зовнішні та тілесні блага. Задоволення недосконалих людей не справжні, такими їх вважають лише розбещені. Справжні задоволення, які роблять людину щасливою, пов'язані з процесом забезпечення потреб і відновлення сил, а також розумним використанням уже набутих. Справжнє щастя людини полягає в активній, творчій діяльності.}

^{20. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до атараксії — душевного спокою, вищого щастя мудреця, що полягає у почутті міри. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не «благородство» (соціальний статус), а природність доброчесності.}

^{Однажды мудреца спросили в чём заключается счастье. Мудрец засмеялся и сказал, что для того, чтобы стать счастливым, нужно просто перестать быть несчастным.}

^{Источник: Мудрец сумеет построить себе счастье из камней, которые в него бросают.}

^{В свое время стоики выдвинули апатию (греч. apatheia — бесстрастие) в качестве идеала независимого от чувств и страстей. Таков мудрец: он предан разуму, его высказывания правильны и беспристрастны; он невозмутим. Стоический идеал счастья — это не просто бесстрастие, но и аскеза, отрешенность от земных чувств. В принципе апатии получил завершение другой античный идеал счастья — атараксия (греч. ataraxia — невозмутимость), согласно которому счастье заключается в душевном спокойствии и безмятежности. Иными словами, мудрец свободен от страстей, причем он свободен в основном — он не страшится смерти и смертельных страданий.}