76. Сутність і модифікації комічного.

Комічне — категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення

Передумови винекнення комічного

Дослідники комічного (Арістотель, Гоббс Томас, Г.-В.-Ф. Гегель, М. Чернишевський, А. Бергсон, Б. Борев, Б. Мінчин) встановили низку об'єктивних передумов і суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення.

По-перше, комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.

По-друге, суб'єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об'єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв'язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.

По-п'яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності.

Для сприйняття комічності, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Певною мірою комічне здатна переживати кожна людина, але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо.

Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях «усмішка», «жарт», «іронія», «гумор», «чорний гумор», «гротеск»,«сарказм», «карикатура», «інвектива», які можуть становити основу відповідних жанрових структур, стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів художнього моделювання другої, естетичної реальності.

77. Калокагатія як синтез істини, добра і краси.

Калокагатія (грецьк. kalos — гарний, agathos — хороший) — поняття естетики, що виражає ідеальне єднання фізичної краси та духовної досконалості. Пошуками К. перейнята творчість Г.Сковороди, вона визначила ідейно-естетичні пошуки символістів, найбільше притаманна "неокласикам".

Калокагатия-термін античної етики (приблизний переклад «моральна краса»), складений з двох прикметників: прекрасний і добрий. Найбільше значущий для філософії класичного періоду (Сократ, Платон і Арістотель), однак має свою історію і в ранній традиції: як поняття засвідчено для Біанта і Солона. Калокагатия стала одним з найважливіших термінів морального вчення Сократа, про що можна судити з сократическим творів Ксенофонта і Платона. У «Меморабіліях» Ксенофонт зображує «розмова Сократа з Арістіпп про калокагатії» в ході якого Сократ ототожнює поняття «прекрасне», «добре» і «корисне» (для душі); відповідно, благом і красою нетелесного душі, якщо вона існує правильно, виявляється чеснота. В іншій бесіді він протиставляє калокагатії «ганебному», роблячи це в ході характерного ототожнення «мудрості» і «розсудливості» зближуючи т. о. калокагатії з останнім. У платонівської «Апології» 21d4 термін «калокагатія» з'являється у знаменитій формулі Сократа про незнання: у пров. Вл.С. Соловйова «обоє нічого досконало не знаємо» (букв, «не знаємо нічого прекрасного»), - підкреслено етичне зміст філософії Сократа. І в платонівському «Бенкеті» говориться, що промови Сократа стосуються всіх питань, якими займається той, «хто хоче досягти калокагатії».  Для Платона калокагатія була терміном важливим, але не центральним, бо й філософія його не вичерпується етикою, на відміну від сократовской. Термін рідко зустрічається у нього в значенні зовнішньої краси в основному ж - у значенні краси моральної, виступаючи як синонім поняття «доброчесність»: («людина гідний», протиставлений дурному, тобто несправедливого, розбещеному і необачного); («воістину гідний людина і відданий чесноти »,); (« тим-то й кепсько невігластво, що людина і не калокагатійний, і не розумний цілком задоволений собою ») і в багатьох інших місцях. Винятком з етичного тлумачення виглядає пасаж з «Тімея», в якому позначає красу тіла, а - душі; тут Платон має на увазі гармонійно розвиненої людини, прекрасного і душею і тілом.  У платонівської Академії калокагатії визначали як «уміння обирати найкраще моральне рішення» Аристотель продовжує розробляти цей термін, причому робить це не в «Нікомахова», а в «Евдемова етики» VII «Великій етиці» II 9. За Аристотелем, калокагатія - досконала чеснота (така ж, як справедливість «у широкому сенсі»): «Про моральної красі (калокагатії) говорять щодо чесноти: морально прекрасним кличуть справедливого, мужнього, розсудливого і взагалі який володіє всіма чеснотами»). У «Евдемова етики» калокагатійним називається той, хто «має прекрасні благами як такими, і практично діє заради прекрасного як такого», тобто хто прагне жити доброчесно (= згідно благу як такого) не заради зовнішнього «природного» блага (здоров'я або сили, як громадяни Спарти). По суті, калокагатія, визначається як «повнота чесноти» є змістовним відповіддю на формулу щастя («повнота життя в повноті чесноти». Аристотель також підкреслює, що для досконалого в моральному відношенні людини зовнішні блага (багатство, слава, шана) не несуть ніякої небезпеки в сенсі пошкодження вдачі, і більше того, без зовнішніх благ теж не може бути повноти і досконалості. Але все це відноситься до доволі невеликої частини громадян (власне, істинним філософам), бо «багато хто не здатні звернутися до калокагатії, оскільки вони звикли коритися не сором, але страху »  Після Аристотеля термін ще зустрічається у ранніх стоїків (Хрисіппус вчив, що рівносильні виразу «жити за своєю природою», «жити прекрасно» і «жити добре» і, у свою чергу, «калокагатія» і «чеснота», див SVF II 16) , але поступово зникає з розмовного філософської мови. Візантійський словник Суду фіксує пам'ять про головне зміст терміна: «калокагатія - це доброта