10. Етичні погляди Сократа.

Щодо ролі Сократа в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) — руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання: наприклад, мужність полягає в знанні того, як переборювати небезпеки, справедливість — у знанні того, як дотримуватися божественних і людських законів. На цій підставі він доходить висновку, що справедливість, як і всі чесноти, є мудрістю.

Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей. Справедливість цих міркувань у тому, що мислення узагальнено відображає дійсність, з огляду на це філософ передусім цікавиться загальним. Однак твердження Сократа, що знання є тим спільним, що об'єднує всі чесноти, не можна вважати обґрунтованим. Певний час не було науки про мораль, знання моралі, але існували мораль, чесноти, спільне в чеснотах. До того ж невиправданим і неможливим є намагання визначити загальне всіх чеснот, стоячи на позиціях граничного раціоналізму. Крім того, на думку Сократа, знання є доброчесністю (добром, благом), без них неможливо зробити вибір, щоб мати втіху і уникнути страждань.

Ототожнення Сократом доброчесності зі знаннями передусім означає свідоме й відповідальне ставлення індивіда до способу свого життя, моральної поведінки. Вважаючи розум рушійною силою, Сократ визнавав суверенність індивіда, тобто моральні норми, авторитет яких традиційно ґрунтувався на зовнішніх силах (суспільство з його громадською думкою, Бог), людина повинна виправдати перед своїм розумом: «Такий я завжди, а не тільки тепер: я не здатний скоритися нічому з усього, що в мені є, крім того переконання, яке після ретельної перевірки видається мені найкращим». Розум індивіда є основним критерієм і суддею щодо моралі. Доброчесність означає здатність керуватися своїми переконаннями і протистояти хибним думкам інших людей, хоч би якими вони були і скільки б їх було. Боятися слід не зовнішнього осуду, головне — не вступити в суперечність із собою.

Загалом учення Сократа було закликом і вимогою критично ставитися до реальних моральних стосунків (моральності) та моральної свідомості, громадської думки. Навіть якби людству вдалося вичерпно витлумачити основні поняття етики, заклик мислителя розмірковувати, здійснюючи моральний вибір, залишався б актуальним, адже кожна моральна ситуація (а їх безліч) потребує адекватного вирішення.

21. Етичні погляди українських філософів.

1. Зародження етичної думки на українських теренах

Тривалий час притаманна нашим далеким пращурам мораль залишалася загалом поза їх увагою. Роль відігравала міфологія. Саме міф був першою формою самоусвідомлення людини у світі, коли вона ще не виокремлювала себе з природи і соціуму, а ототожнювалася з навколишнім світом. Українські міфи, початкові вірування були найтісніше пов'язані з життям — з природою довкілля, бо це вимагалося всім господарським побутом. В українських народних казках, переказах, піснях фігурують різні демонічні сили, часто з людською подобою. Одні з них постають як носії добра, інші — зла. Міфи втілювали в собі перші загальні і разом з тим наглядні уявлення про добро, зло, справедливість, добру і лиху долю тощо. Наприкінці X — XI ст. міфологічна картина світу стала предметом аналізу мислення і поступово міф руйнується.

2. Етика Києворуської доби

Об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі зумовило формування з розрізнених племен єдиної української народності. Істотне значення для розвитку тогочасної культури мало запровадження на Русі християнства, що сприяло встановленню зв'язків з багатьма державами, поширенню писемності, ознайомленню з надбаннями світової, передусім європейської, культури, в тому числі й філософської думки і під впливом християнства та етичних концепцій античної Греції, Візантії тощо.

Тогочасна етична думка сконцентрована в пам'ятках писемності, які містять відомості про мораль та її тлумачення. Це, насамперед, “Повість минулих літ”, “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава”, “Повчання Володимира Мономаха” тощо.

Філософія Київської Русі була насамперед філософією людини, яка вбачала своїм завданням навчити людей, як їм наблизитися до ідеалу (“...наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою Творцеві своєму”), усвідомити сенс свого життя та місце у світі. Про “етизацію” тогочасної філософської думки свідчить притаманний їй кордоцентризм (грец. kardia — серце) — властиве ментальній свідомості українців прагнення пов'язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному — абсолютне.

В “Ізборнику Святослава 1073 року” йдеться, що перед людиною відкриваються два шляхи: шлях життя і шлях смерті. Шлях життя — це шлях закону, який вимагає: любити Бога і ближнього, як самого себе; не бажати ближньому того, чого не бажаєш собі; молитися за тих, хто чинить тобі зло; любити ворогів своїх; ухилятися від плотських і мирських гріхів; бути милостивим; шанувати святих; не вбивати; не чинити перелюбу; ухилятися від злодійства і обмови; поступатися тому, хто хоче судитися з тобою; не чаклувати; не гніватися; не заздрити; не лицемірити; не пиячити; не бути гордим; не лихословити; не бути корисливим. Дотримання цього гарантує людині спасіння, оскільки майбутнє залежить від її поведінки на землі (“Яко свяжете на земли — связано будет на небесах”). Перелічені вимоги неодноразово повторюються в обох “Ізборниках”, що свідчить про особливу увагу до моральної сутності людини. В “Ізборнику Святослава 1073 року” все, чим сповнений світ, оцінюється як добро чи зло.

У тогочасному суспільстві великого значення надавалося питанню шанування батька й матері. Про це йдеться в окремій статті “Ізборника 1076 року”. Бог, пише автор, прославляє батька і матір за дітей їх. Той, хто шанує батька, очищається від гріхів. Якщо батько постаріє, слід прийняти на себе його справи. Проклятим буде той, хто ганьбить батька і дратує нерви матері. А батьки повинні уважно і по-доброму ставитися до дітей.

Моральною проблематикою пройняті і твори Володимира Мономаха. У них можна знайти немало високоморальних настанов: “Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло”; “Бо коли хто мовить: "Бога я люблю, а брата свойого не люблю", — [се] лжа єсть”.

3. Етична думка XVI—XVIII сторіччя

Різноманітні проблеми людини, її розумового і моральних начал намагався осмислити Ісайя Копинський (?—1640), який вважав, що світ живої і неживої природи створений Богом для людини. Вінцем удосконалення людини, писав він у праці “Алфавіт духовний...”, є пізнання Бога і єднання з ним. Проте “ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе”.

На думку І. Копинського, визначальну роль у пізнанні істини й добра відіграє правий розум: “Нічого не можна зробити во благо, не маючи правого розуму.., початок усякому благу є правий розум і міркування, якщо хтось зробить що добре, то лише завдяки розуму... Отже, більше за інші чесноти буде віддана перевага розуму й поміркованості”.

Багато непересічних думок щодо сутності людини, її місця у світі та шляхів самовдосконалення міститься у праці “Діоптра” Віталія (XVII ст.) з Дубна (ігумена монастиря в Дубні). Він говорить, що у людині слід цінувати передусім “внутрішню людину” — дух, душу, розум, адже вона вічна, а тіло минуще (“Якщо любиш плоть, то підкори її розуму й ні в чому не раболіпствуй”). Адже “духовне багатство зводить до небес, тимчасове — до пекла”.

У різних місцях “Діоптри” він веде мову і про такі чесноти:

• віра (“Віра є велика річ, але без діл мертва”);

• працелюбство (“Уникай передусім неробства й розкошування, яке є матір'ю всіх пороків”);

• доброта (її Віталій протиставляв злостивості);

• чиста совість (“Шляхетна людина ні в чому не може відчувати такої радості, як у чистій совісті”);

• правдивість (“люби правду...”; “Правда є коренем миру й спокою, зі спокою народжується справжня радість”);

• мудрість (вона є протилежністю пожадливості);

• розсудливість (протиставляється безумству);

• здатність терпіти (протиставляється малодушності);

• лагідність (протиставляється гнівливості). Доброчесність людини, за переконаннями Віталія, виявляється насамперед у здатності орієнтуватися у світі моральних цінностей, умінні відрізняти добро від зла.

4. Особливості козацької етики

Досить специфічним феноменом, який сформувався і розвинувся в XV—XVII ст. на українських теренах, була козацька етика.

Над усе козаки цінували свободу, яку називали волею. На козацьку мораль позитивно впливав демократичний устрій на Січі, особливо в мирний час. Важливі справи вирішувала військова рада, в якій брало участь усе козацтво. Усі козаки на Січі вважалися рівними, їх рід, походження не бралися до уваги. Всі були товаришами, навіть знатні козаки. (“Терпи, козаче, отаманом будеш.

Козацька вольниця за відсутності держави і відповідних норм права постійно містила в собі загрозу анархії, оскільки норми моралі не здатні втримати людей від свавілля. Про це свідчить історія козаччини. Тому розквіт козацького війська пов'язують із діяльністю видатних гетьманів (Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький), які домагалися високої дисципліни в козацьких рядах, спрямовували їх сили на оборону рідної країни, що зміцнювало лицарський дух, патріотизм і свідомість козаків. Безперечно, висока організованість козацького війська була результатом запровадження певних норм життєдіяльності козацтва, які впливали не тільки на успіхи в боях, а й на мораль козаків.

5. Становлення етики як науки в Україні

Як наука етика заявила про себе в Україні завдяки старанням учених Києво-Могилянської академії, котрі розглядали її як один із видів філософії (моральна філософія), теоретично обґрунтували категорії етики, робили спроби системного викладу етичних проблем, намагалися з'ясувати її предмет.

Секрети добра прагнув розкрити Інокентій Гізель (1600—1683). Центром людського пізнання, на його думку, є сутнє (очевидно, створений Богом світ), яке має три явища (властивості) — “єдине”, “істинність” і “добре” (“"Добре" є властивістю сутнього, як і "єдине" та "істинність"”). “Єдине” не додає до сутнього нічого реального й позитивного.

Виникла філософія “громадського гуманізму”.

Просвітницьку справу, що здійснювали діячі Києво-Могилянської академії, продовжував один з найталановитіших її вихованців Григорій Сковорода (1722— 1794), поділяв на три гармонійно взаємопов'язані світи: макрокосм (природа), мікрокосм (людина) і символічний світ (Біблія). Мікрокосм теж складається з видимої і невидимої натур. Справжня, дійсна людина народжується тоді, коли вона осягає невидиме і стає не тільки тілесною, а й духовною людиною. В цьому аспекті принцип “Пізнай себе”

Рідкісну чутливість до зла, різноманітних моральних проблем виявляв у своїй творчості Тарас Шевченко (1814—1861). Однак “доля”, як і “воля”, “правда”, у Т. Шевченка — не поняття, а уявлення, своєрідні образи.

Багато міркувань з проблем етики висловлював письменник, політичний і громадський діяч, учений і філософ Іван Франко (1856—1916). На його думку, науки умовно можна поділити на фізичні, або природні (науки про зовнішній світ), і антропологічні (науки про людину), які становлять, по суті, єдиний нерозривний ланцюг, одну цілість, бо людина також є витвором природи, а все, що вона зробила і що може зробити, мусить бути зроблене не тільки на підставі вроджених сил”. І. Франко доводив, що суспільство розвивається за об'єктивними законами, а поступ людства “веде до добра”. Основою цього поступу є дві могутні сили — голод (матеріальні і духовні потреби) і любов (чуття, що здружує людей). Однак людський розум ще не став одним із джерел цього поступу.

Помітний внесок у розвиток української етичної думки зробили видатні діячі культури й громадського життя України, які в 60—70-ті роки XIX ст. об'єднались в організацію української інтелігенції “Громада”.

6. Українська етична думка у XX — на початку XXI сторіччя

Особливо упереджено ставилася комуністична ідеологія до гуманітарних філософських проблем, в тому числі до етики та естетики. Наприклад, курс етики було включено до програм деяких вищих навчальних закладів тільки наприкінці п'ятдесятих років, а в наступному десятилітті були написані політично заангажовані перші підручники з етики (“Марксистсько-ленінська етика”). Якщо в тогочасній естетиці іноді розгорталися дискусії (між “природниками” і “суспільниками”), то в етиці панувала цілковита одностайність думок, яка зводилася до політичної установки, що “моральним добром є служіння справі комунізму”.

Не відбулося принципових змін і в період “другого відродження” (шістдесяті роки XX ст.). Проблеми етики аналізувалися переважно в контексті історії зарубіжної та вітчизняної філософії (осмислення спадщини професорів Києво-Могилянської академії, діячів Острозького науково-освітнього центру, філософських ідей у культурі Київської Русі).

Моральним гаслом в етиці конкордизму є не “Ти мусиш!”, а “Якщо ти хочеш, то...” Тому вона відкидає будь-які “приписи-накази”, визнаючи тільки “правила-поради”. Конкордистська етика розробляє правила, адресовані як індивіду, так і колективу. Індивід, за твердженнями В. Винниченка, має підпорядковувати себе таким правилам:

Нові можливості постали перед дослідниками моралі у 90-ті роки з проголошенням незалежності України. Перші проблиски творчого підходу до аналізу проблем моралі проявились у навчальному посібнику “Етика” (1992), підготовленому колективом авторів (Т. Аболіна, В. Єфіменко, О. Лінчук, І. Лосев, О. Фортова, Є. Шинкаренко). Помітною подією став навчальний посібник Віктора Малахова “Етика” (1996), найхарактернішою ознакою якого є ідеологічна незаангажованість.

Сучасні українські вчені зосереджуються на дослідженні історії етичних ідей в Україні (В. Нічик, В. Горський, М. Лук), етичних концепцій у західному світі (В. Єрмоленко), проблеми універсальних і національних моральних цінностей (В. Малахов), відносин етики з політикою та ідеологією (В. Лісовий), різноманітних аспектів екологічної етики (М. Кисельов) тощо. Більшість досліджень сконцентровано в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, долучаються до цієї роботи і науковці вищих навчальних закладів.

22. Етичні погляди Ф.Ніцше та О. Шопенгауера.

Центральное значение категории воли характерно и для этики Шопенгауэра. Но и тут дело не обошлось без парадокса. С одной стороны, концепцию морали Шопенгауэр строит так: воля, продвигаясь по "лестнице" устремлений и импульсов, обращается на саму себя и отчасти против самой себя. Ведь от воли исходит "тотальное себялюбие". Но воля же, толкая к осознанию себя как свободы, способствует особому человеческому познанию и самопознанию: появляется универсальное осознание человеком собственной вины и греховности; умеряется и смягчается себялюбие. Воля, в конечном счете, ведет к новой мудрости, к простоте и достоинству человека.

С другой стороны, в концепции мудрости Шопенгауэр редко прибегает к манипуляциям с вездесущей, универсально значимой категорией воли. "Житейская мудрость" оказывается знакомой, близкой и дорогой мыслящему и страдающему человеку. Книгами Шопенгауэра зачитывались и до сих пор зачитываются люди, которые ценят в авторе собеседника, передающего им, как эстафету, вековую мудрость человечества, ее жизненные правила — простые и одновременно бесконечно ценные, как сама жизнь. Мыслитель так начинает свои "Афоризмы житейской мудрости": "Аристотель (Eth. Nicom., I, 8) разделил блага человеческой жизни на три группы: блага внешние, духовные и телесные. Сохраняя лишь тройное деление, я утверждаю, что все, чем обусловливается различие в судьбе людей, может быть сведено к трем основным категориям.

1  Что такое человек; т.е. личность его в самом широком смысле слова. Сюда следует отнести здоровье, силу, красоту, темперамент, нравственность, ум и степень его развития.  2  Что человек имеет; т.е. имущество, находящееся в его собственности или владении.  3  Что представляет собою человек; под этими словами подразумевается то, каким человек является в представлении других; как они его себе представляют - словом, это мнение остальных о нем, выражающееся вовне в его почете, положении и славе" (Афоризм 18). Самым ценным для счастья, рассуждает Шопенгауэр, является наша личность. В отличие от других благ она не может быть отнята у нас, и в этом смысле ее ценность абсолютна, тогда как ценность других благ только относительна. Рассуждая о таких ценностях, как здоровье, обеспеченность и т.д., Шопенгауэр далек от моралистичности и назидательности. Он признает, что от здоровья зависит девять десятых всех благ и возможностей нашей жизни. А потому забота о здоровье понятна, естественна, целесообразна, если это не перерастает в маниакальную заботу о самосохранении.

Шопенгауэр принимает Эпикурово деление потребностей на естественные и необходимые, естественные, но не необходимые, и неестественные и не необходимые. "Не думаю, что опозорю мое перо, если посоветую о сохранении заработанного и унаследованного состояния... Состояние — это иммунитет, гарантия против присущей человеческой жизни нужды и горестей, избавление от кабалы, составляющей удел всех сынов земли" (Афоризм 43). Опираясь на традиции этики, Шопенгауэр формулирует простые и здравые поучения и правила поведения. Так, он согласен с древними, что мудрец должен искать не наслаждений, а избавления от страданий. Человеку лучше не быть чувствительным к мелочам. Не стоит предъявлять к жизни слишком высокие требования. Надо идти трудным, но доступным человеку путем самопознания. Ориентации на настоящее и будущее следует сохранять в разумном балансе. Необходимо извлекать уроки из прошлого. Следует помнить, стремясь к счастью, о благотворности самоограничений. Общение с другими людьми полезно, если общительность умеренна и необременительна. Зависть к другим людям естественна и вряд ли устранима, но следует помнить, что она — порок. Необходимо стойко переносить несчастья, если они обрушатся на вас. Воздержанность, концентрированность и сосредоточенность в труде и выполнении благородных жизненных целей — другие заповеди этики Шопенгауэра.

Эти правила — афоризмы спокойной, взвешенно-рассудительной и даже светлой "житейской мудрости" — резко контрастируют и, однако же, парадоксальным образом уживаются в учении Шопенгауэра с пессимистическими основаниями его философской метафизики, о которых уже шла речь. Согласно Шопенгауэру, пессимизм зиждется на глубоких и достаточных основаниях. Философ отстаивает идею о предопределенности, жесткой детерминированности всего, что имеется в являющемся нам ("феноменальном") мире. Что же касается воли (которая трактуется как вещь сама по себе, т.е. как "ноуменальная реальность"), то она, не имея сознательной цели и во многих своих формах оставаясь слепой, темной волей, делает мир вечным становлением, бесконечным потоком. Мир как поток, становление наделен у Шопенгауэра такими антропоморфными свойствами, как бесконечный поиск, тоска, внутреннее Противоборство, страдание. Пессимизм в шопенгауэровском учении становится неизбежным следствием не зависящего от человека устройства самой вселенной. Человек же мыслится как воплощение особенного глубокого противоречия. В своей жизни он детерминирован противоречивым взаимодействием причин — следствий, стимулов — реакций, мотивов — действий. "Свобода воли", о которой так много спорили философы, для Шопенгауэра не более, чем иллюзия невежд, плод их воображения.

Из фаталистического детерминизма как будто бы должен был вытекать безраздельный пессимизм в оценке жизни и возможностей человека. Между тем и здесь мы опять сталкиваемся с характерным шопенгауэровским парадоксом. Шопенгауэр смотрит на человеческое существование как на неизбывную и неотвратимую трагедию. Она коренится и в общем характере бытия мира, и в особенностях человеческого существования, в специфике общества. Человек, как всякое животное, по природе своей одержим желаниями и стремлениями. А это значит, что он обречен на страдания уже из-за детерминированности своими потребностями. Но Шопенгауэр вынужден признать, что человек все же располагает определенной мерой свободы. Она проявляется прежде всего в том, что человек способен к познанию, к "возвышению сознания". Однако отсюда проистекает еще более глубокое страдание. Итак, человеческая жизнь "уже по самому своему характеру неспособна к истинному блаженству, а является по существу многообразным страданием и состоянием вполне несчастным...". В человеческом мире "все лучшее с трудом пролагает себе путь, благородное и мудрое очень редко проявляет себя и воздействует, ему редко внемлют, все же абсурдное и превратное в сфере мысли, плоское и безвкусное в сфере искусства, злое и коварное в сфере поступков действительно утверждают свое господство, прерываемое лишь изредка и ненадолго". Если самого закоренелого оптимиста "провести по больницам, тюрьмам, застенкам, через поля битв и места казни", если "открыть перед ним все темные обители нищеты", то от его оптимизма, скорее всего, не останется и следа. И все же это не последнее слово метафизики и этики Шопенгауэра. Парадоксальным образом одним из следствий пессимизма, доводимого до крайней степени, оказывается призыв мыслителя к поистине титаническим усилиям человека, все-таки способного к "спасению", "избавлению" (Eriosung) среди юдоли зла и страданий. Чем меньше человек поддается напору потребностей, страстей и желаний, чем аскетичнее и праведнее его жизнь, чем сдержаннее воля, чем больше сострадание к другим людям, тем больше надежд на спасение. Таковы основные идеи и парадоксы философии Шопенгауэра.

Воздействие Шопенгауэра на последующую мысль является довольно значительным. (Нередко влияние Шопенгауэра опосредовалось восприятием его философии такими мыслителями, как Ф. Ницше.) Необходимо отметить, что философ оказал глубокое воздействие на культуру и философию в России. Через увлечение философией Шопенгауэра прошли, в частности, Л. Толстой и Вл. Соловьев. Правда, оба они были критиками шопенгауэровского пессимизма. Философия А. Шопенгауэра актуальна в наши дни: о ней пишут книги, ей посвящают конференции и симпозиумы; существует Международное Шопенгауэровское общество, которое издает свой Ежегодник.