42. Інтертекстуальність роману Андруховича «Московіада»

Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Інтертекстуальність є однією з питомих ознак постмодернізму. Сучасниц автор знає все, що вже написано. Тому залишається лише використовувати спадщину попередників. Цим користується Андрухович, використовуючи неценцузрну лексику, бурлеск, щоб привернути увагу читатча. Ці ефекти є стимулюючими факторами, бо багатьом це імпонує. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями. Можна провести паралель між «Московіадою» та «Енеїдою». Мета Енея – створити нове місто Рим, але це принижується його гулянням та пияцтвом. Тобто маючи вагому ціль, він опускається до нижніх проявів життя. Аналогічний мотив подорожі прочитуємо у Андруховича: головний герой мав купити подарунки дітям та приїхати до Кирила у справах статті до газети. Натомість він весь день пиячить, гуляє у пивбарі на Фонвізіна, має статеві стосунки з жінками. Тобто сцени з «Енеїди» переносяться на «Московіаду». Зявляються духи померлих(розмовляє з хлопцем, який впав з сьомого поверху; померлі у залі урядового метро), бо це роман жахів. Тут простежується міфічні мотив: вбиваючи покійників, які уособлювали імперію, він ніби вдруге народжується. Кадебіст Сашко витсупає Мефістофелем, з яким Отто підписує угоду, дізнаючись неприємну правду про самого себе.

43. «The bad company» ю.Андруховича: альтернативна історія української літератури.

У вірші «Bad company» Юрія Андруховича, лайливими образливими атрибутами наділяються сакральні персоналії національної культури, постаті яких перетворилися на своєрідні міфопоетичні фігури, канонізовані у межах офіційної догматичної моралі. Bажко провести смислову межу між висміюванням автором фарисейської моралі з її схильністю до ідолопоклонства, яке шляхом канонізації музейного артефакту знищує живу «душу кульутри» (О. Шпенглер), висміюванням ворожого цій моралі постсучасного нігілізму у ставленні до історичної спадщини – та висміюванням власне цієї спадщини. Але саме екзистенційне напруження, яке приховує іронічний синдром, розкриває глибинний морально-духовний підтекст даного стану як втілення трагедії творчості, «смертельної зраненості» (вираз М.О. Бердяєва) митця суспільними сурогатами моралі, конфлікту індивідуальної духовності із наслідувальним середньостатистичним культурним стилем. B “Bad company” представлено новітнє шляхетне бачення української класичної літератури, де Тарас Шевченко (у тексті дружньо – “Тарас”) охарактеризований як “пияк і шланг”, Григорій Сковорода (“Грицько”) – як “педераст”, Іван Котляревський (“Іван”) – як “бонвіван, франкмасон, фармазон”, Пантелеймон Куліш (“Панько”) – як “графоман”, Марко Вовчок (“Марко”) – як “гермафродит”, Панас Мирний (“Панас”) – як “мудодзвін”, Борис Грінченко (“Борис”) – як “буквоїд”, Іван Франко (“Якович”) – як “атеїст кінчений”, Леся Українка та Ольга Кобилянська (“Леська і Олька”) – як “лесбіянки” та ін.