23. Літературна дискусія 1925—1928

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Почался дискусія з статтi М.Хвильового "Про "сатану в бочці" або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" у відповідь на виступ "Про критику і критиків у літературі" початківця Г.Яковенка.Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

24. Роман в.Підмогильного «Невеличка драма»: система персонажів.

“Невеличка драма”  — це передусім світ, у якому  панує раціо. Герої-прагматики  твердо усвідомлюють, чого  хочуть у цьому житті і рідко сумніваються в тому, що їм поталанить. Вони націлюють себе на успіх, свої погляди спрямовують у майбутнє і визначальною у ньому  вважають власну діяльність (Славенко). Письменник тонко відчув, як суспільство, знеособлено орієнтуючись на науку й техніку, не рахується з духовними потребами людини. Герої націлені служити розвиткові, тоді як за нормальних умов повинно бути навпаки. Людина в творах В.Підмогильного є тим, що вона з себе зробить, це своєрідний проект, витворений суб’єктивно.Марта — дівчина чиста й глибока, з ідеалами й несвідомим потягом до духовності, а Юрій Славенко — герой «механізований», не людина, а робот, запрограмований на певні дії, вчинки чи навіть думки,— продукт індустріалізації, непман. В. Підмогильний цілком усвідомлює «робленість» героя, його штучність. Марта ж — це символ самого життя, землі-діви, можна було б сказати, й України. Трагізм ситуації в тому, що доля нагороджує любов'ю не ідеалізованого Льову, люмпен-інтелігента, який так щиро кохає Марту, а нещадно-механістичного Славенка (як і в романтичній літературі, вибір прізвища тут мав значення, бо йдеться про славленого у той час механізованого героя); образно кажучи, вибирає не демократію, а індустріальний деспотизм. Тому Льова постає філософом, який прагне духовного щастя, героєм-революціонером, який того часу був ще демократом, Славенко ж — продукт залізної епохи. Шлюб між Славенком та Мартою неможливий: Славенко зрікається Марти, що ставить її на межу загибелі. Вона, така, як є, в цьому механізованому світі не потрібна. Але життя — це не Славенко, а Марта. Хоч дівчину й перемололи безжалісні будні, вона залишається жити. Але не в дійсності, а уві сні. Тому кінцева сцена роману — не смерть, а Мартин сон.