19. Суть «лабораторного» методу в.Винниченка (роман «Записки кирпатого Мефістофеля»).

Більшої уваги надає В. Винниченко й розробці характерів персонажів. Їхні вчинки зумовлюються особливостями психіки, поглядами на світ, симпатіями чи антипатіями (на відміну від перших п’єс, де найважливіше місце посідають лиш порухи душі героїв та виконання запрограмованості на якусь ідею). В. Винниченко залишається вірним творчому методу і вдається не до описання, а до дослідження поставленої проблеми,використовуючи технологію «лабораторного аналізу». Так у романі «Записки кирпатого Мефістофеля постає проблема дослідження дітей. Діти найчастіше стають наслідками випадкових стосунків, а далі – об'єктами експериментів батьків, що після скоєних помилок намагаються вчинити насильство над життям. Тут слід знову згадати про зв'язки із західноєвропейськими літературами. Винниченко часто вдавався до запозичень (йдеться, як справедливо стверджує В.Панченко, не про простолінійне засвоювання, а лише про зовнішній стимул, трансформування відомого задля нових художніх вартостей). У романі “Записки кирпатого Мефістофеля” з'являється сюжет, пов'язаний з убивством батьком власної дитини. Стимулювали письменника популярні у той період новела Гі де Мопассана “Сповідь” та роман Габріеля Д'Аннунціо “Невинна жертва”. В.Винниченко поставив своїх героїв у ситуацію морального вибору: з одного боку, теоретичні настанови, схема життя, а з іншого – перешкода такому схематизмові – небажана дитина.Головний герой “Записок кирпатого Мефістофеля” ледь не скоїв злочину – дитина у цьому романі перемагає і холод морозяного повітря, і холод логічних настанов. Людські життя, ранена душа, “сльоза дитини” – все це ціна експерименту, легковажності.

20 Структура роману в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»..

Структурологічними чинниками циклу є пора року, відповідна внутрішньопсихологічна атмосфера, яка ідентифікує топографічно-просторові реалії, виділяючи серед них наскрізні символічні коди. У дисертації конструюється умовна “розкладка” твору: 1) “Провесінь” - “Нудьга” - “Місяць” . 2) “Весна, літо, осінь” - “Вдоволення” - “Сонце”. 3) “Зима” - “Відчай” - “Туман”.Мелодраматичний аспект роману маніфестують такі аргументи:

- вирішальна роль інтриги (на неї працюють: перехрещення конфліктних вузлів, чергування появи й зникнення окремих сюжетних ліній, кількаразове переживання кульмінації, винесення узагальненого плану розв'язки на початок твору);

- фундаментація глибинних драматичних конфліктів на зіткненні банальних пристрастей (наприклад, питання батьківства слугує фактором ідентифікації, закроєної на онтологічній проблематиці; дилема "кохання чи дитина" стає складником гносеологічно глобальнішої структури - воля людини чи фатум життя);

- гіперболізоване зображення почуттів (приміром, поведінка Сосницького, який переймається питанням батьківства, перебуває в цілковитій невпевненості, подана в абсурдно-карикатурному плані);

- набір повторюваних заяложено-бульварних сюжетних моделей (бульварно-еротичні, примітивно-детективні, наївно-містифікаційні).Мелодраматична семантика роману може бути розшифрована таким чином: твір - це історія про пересічну людину, перевантажену романтичними інтенціями, яка повторила банальний сюжет чоловічої капітуляції.Натуралістський корпус теж базується на кількох домінантах. Одним із важливих моментів у романі є дослідження фізіологічних аспектів життя, підсвідомих мотивів поведінки людини. Художній світ твору розгортається як суцільний експеримент, мета якого - вивчення появи нещасливого шлюбу, звідси - обмеженість у проникненні до глибин суспільного життя й у той же час підвищення інтересу до сфери побуту, фактографічність зображуваного. Людина подається В.Винниченком як цілком детермінована істота. Натуралістська семантична структура відкривала такі значення: тотальна детермінованість людського життя, фатальна роль підсвідомих процесів, трагічна несвобода й безпорадність людини перед віталістичною стихією.

Кодові слова "самотність", "абсурд", "вибір", "туга", "нудьга", "бунт" окреслюють екзистенційний вимір роману "Записки Кирпатого Мефістофеля". Незважаючи на те, що твір В.Винниченка хронологічно дистанційований від піка популяризації філософії екзистенціалізму, у ньому досить чітко прочитуються її визначальні інтенції (ґайдеґґерівський пошук сенсу буття; сартрівське тлумачення безособової свідомості, уявного, що долає приреченість "я - річ", "образ - річ"; ясперсівська теорія пограничних ситуацій; марселівське "буття в ситуації"). Парадигму екзистенціалістської семантичної структури обумовлює зосередженість на конкретному існуванні: як Михайлюк реалізує особистісне буття у світі. У творі визначальними є такі екзистенціалістські постулати: самотня й самоцільна особистість, буття індивіда як достовірна реальність, маргінальність будь-яких систем включеності людини у світ, протидія середовищу, ситуація вибору, свобода особистості. Свобода героя-наратора на рівні свідомості й суцільна детермінованість героя-персонажа на рівні екзистенції - так визначаються пріоритети екзистенціалістського дискурсу роману "Записки Кирпатого Мефістофеля". Екзистенціалістська семантична структура визначається такою значеннєвою схемою: фатальна самотність людини у світі, зумовлена відсутністю любові, постійне перебування на межі вибору, у пограничній ситуації, абсурдність життя.Початок твору, що виконує моделюючу функцію, дає зрозуміти, що світ роману ототожнюється зі світом Михайлюка, головного героя, а Михайлюк є продуктом власної свідомості. Стверджується, що початок і кінець твору (рамка) вибудовуються за принципом контрасту. У фіналі роману Михайлюк зовсім відмінний від того, ким був раніше: він став своїм антиподом. Просторова організація твору характеризується фрагментарністю. Цей факт наближає романну структуру до морфології драми. Асоціативні порівняння "Записок Кирпатого Мефістофеля" з поетикальними особливостями драми вибудували такий ряд: пріоритет "дуетних" сцен, які співвідносяться з явою, драматичним компонентом; події у творі розгортаються за принципом "тут-і-тепер", що є можливим за умови переважання в тексті монологів, діалогів, полілогів (характеристичних ознак драматичного жанру); малочисельність персонажів зумовлює сконцентрованість на характері подій, ключових конфліктних вузлах, що ріднить романну сюжетику з драматичною. Спираючись на визначений ряд аналогій, дисертант констатує, що "драматургічність" є визначальною особливістю просторової організації твору.