7. Добре розвинене соціальне законодавство і право.

Всі ці принципи - взаємопов'язані і взаємообумовлені.. У наші дні соціальна держава означає, що обов'язок законодавця - це, насамперед, бути соціальне активним в ім'я усунення суперечливих інтересів членів суспільства і забезпечення певних умов життя для всіх за наявності рівності усіх форм власності на засоби виробництва. Така держава стає органом подолання соціальних протиріч, обліку і координації інтересів різних груп населення, проведення в життя таких рішень, які позитивно сприймалися б різними соціальними групами (прошарками).

Відповідно до цього можна виділити такі основні типи "держави добробуту":

– ліберальна модель, де перевага надається ринковим механізмам, притаманна, наприклад, США, Канаді, Великій Британії та Австралії;

– модель регульованого ринку, де розподіл ресурсів визначається ринком у поєднанні із значним регулюванням на основі угод між урядом, бізнесом і працею. Ця модель характерна для Швеції, Норвегії, Австрії, Німеччини;

– японський тип держави добробуту, що відрізняється патерналізмом на рівні підприємства.

В умовах демократії соціальна політика набуває нового вигляду. Проте до старих напрямків зусиль, що не втратили значення (турбота про охорону здоров'я, освіту, харчування і прибутки), додаються (як особливо актуальні) такі цілі:

– стабілізація демографічної ситуації;

– регулювання мобільності населення;

– впровадження принципово нової політики зайнятості;

– розробка сучасної системи менеджменту в сфері людських ресурсів в умовах формування ринку праці.

Таким чином ситуація, що склалася в країні, потребує відмовитися від «реформ заради реформ».

Отже, очевидно, основні завдання, що постають перед державою, такі:

– визначити екстрені заходи, пов'язані з відродженням економіки і досягненням економічної стабільності;

– накоеслити основні пріоритети у розвязанні соціальних проблем освіти й охорони здоров'я, розвитку науки, культури, екології, проводити активну політику у створенні системи соціального захисту населення;

– необхідно кардинально змінювати статус державних службовців;

– впроваджувати не тільки політичний контроль за діяльністю державної влади через інститут міністрів-політиків, але й робити «прозорою» діяльність державних структур, насамперед через позитивний зворотний зв'язок із громадськими об'єднаннями й асоціаціями підприємців;

– демонтувати систему колективної відповідальності, точніше, безвідповідальності;

– необхідна активна інформатизація державної влади;

– активно сприяти розвиткові місцевого самоврядування і його фінансової бази;

– забезпечити контроль громадянами процесу прийняття рішень місцевою владою і виконання рішень виконавчою;

– переглянути податкову політику в частині зниження податкового тягаря для малого і середнього бізнесу;

– збільшити інвестиції в сферу освіти і науки;

– необхідне термінове вирішення проблем у сфері молодіжної зайнятості: створення і квотування робочих місць для молодих спеціалістів – випускників навчальних закладів;

– удосконалити політику прибутків і заробітної плати (реалізувати на практиці концепцію «гідна праця – гідна оплата»).

Результатом проведених реформ повинна стати побудова соціальної держави, оскільки вона – це процес пошуку механізмів узгодження інтересів більшості членів суспільства, побудови громадянського суспільства.

27. Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різнобічно. Аналіз Конституції України (1996р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу Ук­раїни;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішен­ня питань .місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів органі­зації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування про­голошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого само­врядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлі.ка - 1710 р., а пізніше в Кон­ституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалі­зовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечу­вався, він суперечив централізованому характеру радянсь­кої держави.

Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаменталь­ними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалеж­ність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування.

Визнання місцевого самоврядування як засади консти­туційного ладу означає встановлення демократичної децентралізованої системи управління, яка базується на само­стійності територіальних громад, органів місцевого само­врядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як форма народовладдя. Згі­дно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування. З даного конституційного положення прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму і, в силу цього, місцеве самоврядування можна розглядати як окрему фор­му реалізації народом належної йому влади. Повноваження місцевого самоврядування - це ви­значені Конституцією і законами України, іншими право­вими актами права і обов'язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування із здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування.

У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Консти­туцією України, ст. 143 якої передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управля­ють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвит­ку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві подат­ки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утво­рюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні під­приємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місце­вого значення, віднесені законом ^о їхньої компетенції.

Деталізуються та конкретизуються повноваження міс­цевого самоврядування в Законі «Про місцеве самовряду­вання в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах. Одночасно необхідно зазначити, що пере­важна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого само­врядування та їх виконавчі органи. В силу цього, в законах та інших правових актах повноваження місцевого самовря­дування як правило визначаються шляхом закріплення по­вноважень відповідних органів місцевого самоврядування. При цьому Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» згідно з принципом розподілу повноважень окремо визна­чає компетенцію представницьких органів місцевого само­врядування - сільських, селищних, міських рад, їх вико­навчих органів та сільського, селищного, міського голови.

За своєю структурою повноваження місцевого самовря­дування включають:

а) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, надан­ням громадських послуг населенню;

б) делеговані повноваження (окремі повноваження ор­ганів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов’язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Територіальні громади, як первинні суб’єкти місцевого самоврядування, правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних повноважень.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визна­чає групи повноважень місцевого самоврядування в таких сферах та галузях:

• соціально-економічного і культурного розвитку, плану­вання та обліку;

бюджету, фінансів і цін;

• управління комунальною власністю;

• житлово-комунального господарства, побутового, торго­вельного обслуговування, громадського харчування, тран­спорту і зв'язку;

• будівництва;

• освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;

• регулювання земельних відносин та охорони навколи­шнього природного середовища;

• соціального захисту населення;

• зовнішньоекономічної діяльності;

• оборонної роботи;

• вирішення питань адміністративно-територіального устрою;

• забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

• відзначення державними нагородами, відзнаками Пре­зидента України та присвоєння почесних звань України.

28. Політична свідомість: загальне поняття, структура і типи. свідомість означає вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя. Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру. Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.

Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.

Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про свідому участь в політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають політичні дії.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів, що їх складають. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.

Політична свідомість – явище багаторівневе. Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний, емпіричний і теоретичний. Щоденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціального шару, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість, уривковість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Однак його проста логіка, основана на "здоровому глузді", є достатньо надійним орієнтиром в політичних подіях, що відбуваються.

Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки його якісним станом визначаються важливі рішення.

Щоденна свідомість, виявляючись історичними первинним засобом ідеального відбивання дійсності, є джерелом накопичування реалістичних елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної свідомості – відтворює в формах повсякденного знання все багатство життя суспільства і відносин, що складаються в ньому.

Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, ніж раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.Із змістовної точки зору в масовій свідомості відбиваються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються виниклою за тими або іншими обставинами сукупністю індивідів. Вона є результатом спільного сприйняття в процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування людей інформації про події, що відбуваються, процеси, явища соціально-політичного життя. Більшість дослідників вказують на наявність в масовій свідомості таких рис, як нестійкість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації і опису.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:

·   за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);

·   за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);

·   за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;

·   за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).

·   в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.

В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.

29. В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв´язку між державою і громадянами.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є:

·  вільні та альтернативні політичні вибори,

·  референдуми;

·  незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації;

·  розвиток місцевого самоврядування;

·  політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси;

·  наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

30. Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки. У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому. Суб'єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях проживала переважна більшість населення — 1367 млн чоловік (79 %), площа загарбаних територій становила 106 млн кв. км (станом на 1914 p.). Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в колоніальному світі. Перша світова війна, немов глобальний землетрус, розхитала світову колоніальну систему. У XX ст. людство викинуло на смітник історії як непотріб імперсько-колоніальний принцип державотворення. Голос національних спільнот заявляє про національний принцип державотворення, про те, що нація є найдосконалішою формою суспільно-політичної організації людства. За тоталітарних режимів нації фактично усунуті від політичної діяльності. У сталінській системі політичного гноблення соціально-класова єдність абсолютизувалася, а національна спільнота нівелювалася. Сучасний стан посткомуністичних суспільств на величезному просторі від Дубровника до Курил дає матеріал для етносоціологічних і політико-етнологічних досліджень. "Союз непорушний", Югославія, режим якої був декорованою зовнішнім лібералізмом мікромоделлю радянської імперії, з ліквідацією тоталітарного режиму розпалися. Відчуття етнічної єдності вирвалося із столітнього, а в окремих випадках і тривалішого ув'язнення, спонукаючи національний організм до дій. Історія засвідчує: чим сильніші примусове з'єднання і його утримування, тим страшнішою буде майбутня розплата за роз'єднання. У міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили прагнуть заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільш пригнобленими були нації, то у процесі демократизації активну політичну позицію займають національні рухи як виразники свідомості етносу, його потреби у докорінних політичних змінах. За словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, близько 500 націй ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав. За прогнозами багатьох політологів, через 30 — 40 років на планеті утвориться ще близько 100—110 нових національних держав. Розвиток національних рухів і дедалі виразніше становлення націй як суб'єктів політики — природна реакція на розклад тоталітарного суспільства. Нація як суб'єкт політики прагне до власної державності, створення інфраструктури національної влади, розвитку контактів з іншими націями. Політична суб'єктивність націй виявляє себе у різних видах. Однак за умов, коли країну населяє значна кількість представників різних націй, етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного розвитку. Ідея демократичної побудови суспільства невід'ємно пов'язана з перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Громадянське суспільство становить необхідну демократичну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру, для творення і розвитку демократичної держави. На демократичному грунті етнонаціональних традицій — життя мови, звичаєвого життя — створюються сучасні державно-громадянські спільноти — політичні нації.

31.Етнонаціональні відносини: сутність та особливості на пострадянськомупросторі.

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами національноетнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: 1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів. В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного. Головними в етнонаціональних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Із занепадом СРСР відбулося своєрідне успадкування проблем самоідентифікації і стратегічного вибору новими незалежними державами. На нових засадах західно-східна альтернатива зазнає мутацій, втрачає свій звичний алгоритм і поступається місцем прагматичним питанням, заземленим завданнями поточної політики: на кого спертися в умовах труднощів становлення власної державності, де знайти ґарантії безпеки, ресурси і т.д. Причому, як на сьогодні, у зв’язку з ізольованістю, яку важко подолати, географічні рамки СНД немовби окреслили зону практично визначеного вибору та одночасно породжують феномен СНД. СНД виникла як несподіваний результат процесів на терені СРСР в останній період його існування. Передовсім йдеться про загострення боротьби за владу і ускладнення на цій основі відносин між центром та реґіонами — колишніми союзними та окремими автономними республіками, краями і областями. Місцеві рухи національного та загальнодемократичного напрямів у більшості республік дуже повільно набували масовості та авторитету, тільки в окремих із них (Грузія, Вірменія, Україна, частково Азербайджан та Молдова) наближалися до стану, коли б вони могли скласти реальну опозицію панівній номенклатурі. Боротьба за владу, загальна зацікавленість у поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи так являли собою підготовку до незалежного буття. Події другої половини 1991 року ще не були явищем перетворення імперії на незалежні держави, а скоріше засвідчили розпад жорстко централізованої більшовицької недоперебудованої монархії на окремі князівства, більшості з яких ще належить подолати значні складнощі на шляху до самодостатності і реальної самостійності. Цей процес спрямовувався вищою радянською республіканською бюрократією і моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня. Щодо відповідних реальних суспільних інтересів тут спостерігалися лише більші чи менші збіги. Суверенність була не завойована, а отримана шляхом перерозподілу влади, що практично не змінила своєї сутності. Винятком є країни Балтії — вони цілком закономірно відійшли від СНДівських процесів.

Саме те, що перерозподіл і переструктурація влади відбулися «згори», і визначило дивовижну легкість, практичну безконфліктність процесу розпаду СРСР, який так дивує сторонніх спостерігачів. Якщо на шляху до суверенізації республік і були складнощі, то досить своєрідні, — скажімо, недостатня готовність лідерів окремих республік майже примусово викинутих у незалежність, до державної відповідальності. Напередодні серпневого путчу 1991 року тільки Україна стояла на перешкоді підписання нового союзного договору. У жовтні цього року, коли союзні структури були практично паралізовані, керівники більшості республік знов мали намір відмовитися від державної незалежності і підтримати додатково відредаґований договір, який практично надавав місцевим «партіям влади» право на безконтрольність і водночас певні ґарантії. І вже в грудні саме прагнення чогось подібного підштовхувало лідерів середньоазійських держав навздогін СНД, створеного Росією, чиє керівництво не мало перспектив існування паралельно з союзним, Україною, де консервативні неокомуністичні сили, що домінували, не тільки не потребували підтримки ззовні, а й поспішали відхреститися від хвиль демократизації з Москви, та Білоруссю, що пливла за течією. Внутрішня дезінтеґрованість Казахстану визначила особливо активну роль Нурсултана Назарбаєва у спробах реінтеґрації. Загалом середньоазійські держави, де керівна еліта спирається як на радянські номенклатурні механізми панування, так і на місцеві напівфеодальні традиції, дуже далекі від стандартів західної цивілізації і в геополітичному плані орієнтуються на маневрування між мусульманським світом та Росією, використання останної як ґаранта проти фундаменталізму, глибокої ісламізації. Своєю чергою, Москва зацікавлена у обмеженні проникнення держав Середнього Сходу на Північ. Очевидно, цей реґіон, як, скажімо, й Монголія, у найближчій і, вірогідно, середньотерміновій перспективі залишатиметься у стані периферійності, ізольованості від широких міжнародних зв’язків. Можна передбачити також поступове послаблення впливу Москви і встановлення в субреґіоні нової геополітичної рівноваги з одночасним зростанням розбіжностей у політичній волі окремих країн.

Нові середньоазійські держави та Азербайджан мають істотно наблизитися до мусульманського світу, але вірогідно посядуть у ньому особливе місце. Майже напевне вони збережуть набуті останніми десятиліттями ознаки «європейськості», певний імунітет перед фундаменталізмом і, таким чином, не тільки розпросторять мусульманський реґіон, а й урізноманітнять його. Азербайджан, за прикладом та посередництвом Туреччини, має шанси «зачепитися за Європу». Тим більше за умов подолання внутрішніх проблем таких само шансів чимало у християнських Вірменії та Грузії, надто ж зважаючи на їхню діаспору.

Ці держави, як і Молдова (відносно більш органічніші чи консолідованіші), з розпадом СРСР замали чіткіші перспективи і провадили набагато самостійнішу, спрямовану на зміну власної геостратегічної парадигми політику. На прикладі подій у названих країнах зриміше бачиться сутність постімперських взаємин на терені СРСР, зокрема, інтереси та роль Росії. Намагання нових незалежних країн подолати ізольованість та однобічну залежність кожного разу наштовхувалося на приховану, але легковгадувану, а часом і демонстративну протидію Москви. Тільки відставанням загальнодемократичних перетворень від драматичного плину розкріпачених міжетнічних відносин не можна пояснити виміри і тупиковість карабахського та загалом вірмено-азербайджанського конфлікту, поразку центрального грузинського уряду в Абхазії, феномен Трансністрії. Показовими є еволюційні, у плані вимушеного прагматизму, зміни ставлення до СНД Кишинева та Єревана, «радикальна» переорієнтація на співдружність Баку та Тбілісі після небездоганного з погляду леґітимності повернення там до влади старої кремлівської ґвардії в особах Г.Алієва та Е.Шеварднадзе.

Чи не найголовнішою проблемою СНД є те, що вона стала безпосередньою ареною процесу самовизначення самої Росії, держави, для якої традиційні сумніви щодо межі своїх володінь і тим більше — межі своїх інтересів. Але це окрема тема. Росія досі впевнено долає центробіжні тенденції на терені СНД. Перші роки незалежного існування не зменшили залежності нових держав від Росії, не дали реальних альтернатив їхній геополітичній орієнтації. Схоже, що спрацювала відома стратегія забезпечення життєвих інтересів Росії на терені колишнього СРСР. З незначними застереженнями це стосується й України з її значними матеріальними ресурсами, політикою нейтралітету і шансами на пильну увагу до себе Заходу. Безпорадність соціально-економічної політики, номенклатурний патріотизм керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на все нові та небезпечні поступки у двосторонніх відносинах із Москвою. Це наближає її до білоруського статусу зразкового «молодшого брата».

У порівняльному дослідженні мовної політики Латвії, Білорусі й України зазначено: "Якщо Латвія, висловлюючись образно, каже російській мові "ні", Білорусь — "так", то Україна каже "не знаю". Ці слова точно окреслюють ставлення української влади до розв’язання мовних проблем [Лариса Масенко].