46. Сучасні теоретичні уявлення про сутність і роль політичних еліт.
У сучасній політологічній літературі аналізують проблему політичних еліт, як правило, за допомогою однієї з п'яти можливих моделей структурування влади:
Радикально-демо
кратична модель
Демократично-
плюралістична
модель
Модель “пануючої
еліти”
Модель класового
конфлікту
В
ухваленні полі
тичних
рішень бере у
часть
кожен із чле
нів
соціальної орга
нізації
Основні
суб'єкти
прийняття
політич
них
рішень — гру
пи,
що виникають
на базі певних
інте
ресів
*політична
*військова
*економічна
*моральна
*культурна
*наукова
Політичні ресурси
у руках вузької
групи людей
Розподіл влади
між
двома класами:
великим монополі
стичним капіталом
і позбавленим влас
ності робочим кла
сом
47. Особливостіпрезидентської виборчої кампанії в Україні у 2009-2010 рр.
Президентська виборча кампанія 2009–2010 рр. укотре продемонструвала, що охочих посісти президентську посаду достатньо (18 осіб). Зважаючи на неможливість у рамках однієї публікації повноцінного аналізу всіх кандидатів, розгляньмо стратегію й тактику виборчої кампанії найвагоміших (за кількістю отриманих голосів): В. Януковича, Ю. Тимошенко, С. Тігіпка, А. Яценюка, В. Ющенка, В. Литвина, О. Тягнибока, А. Гриценка.
У згаданій виборчій кампанії основна ставка робилася на:
– місцевих фахівців (до штабної роботи залучалися перевірені партійні функціонери, для масової агітаційно-пропагандистської – партійні низи й низькооплачувані аматори з кола знайомих і навіть родичів);
– потужну агіткампанію як у місцевих, так і загальноукраїнських ЗМІ (у місцевих ЗМІ – майже цілковите засилля «своїх» кандидатів у поєднанні з частковим чи цілковитим ігноруванням «чужих»);
– залучення до активної виборчої кампанії відомих в областях регіону особистостей, передусім представників культури і мистецтва, науки й виробництва (різке протиставляння одних відомих прихильників іншим за схемою «хто кращий», що сприяло поглибленню внутрішньорегіональних суперечностей і активному пошуку внутрішніх ворогів).
Серед основних тактичних методів роботи з виборцями слід відзначити:
– зустрічі політико-партійних діячів і відомих місцевих особистостей із потенційними виборцями; робота партійних агітаторів у людних місцях;
– проведення кампанії «від дверей до дверей» (розповсюдження наочної агітації за місцем проживання потенційних виборців);
– створення агітаційних (друкованих, аудіо або відео) матеріалів на підтримку кандидата (політичної сили) та їх використання в ЗМІ.
Тож президентську кампанію 2009–2010 рр. можна характеризувати (за специфікою використаних основними кандидатами виборчих стратегій і тактик) як «стандартну» і «традиційну». Вона ввійшла в політичну історію України як іще один приклад нераціонального витрачання державних коштів і втягування українських виборців у недоцільні політичні протистояння з метою нового поділу українського електорату й маніпулювання масовою свідомістю.
Особливості проведення виборчої кампанії:
Президентські перегони проходили у час політичної та економічної кризи. Економічна криза, яка розпочалася в середині минулого року і триває досі, попри теперішні позитивні тенденції у світовій економіці, створила сприятливий грунт для великої кількості пустопорожніх обіцянок зі сторони кандидатів у президенти. Це, в свою чергу, зумовило спекуляції на соціальну тематику – підвищення рівня пенсій, зарплат працівникам бюджетної сфери і т.п.
У передвиборчій кампанії брали участь представники старої політичної еліти. На жаль, зараз майже нема нових політичних облич, які мають змінити таку традицію у майбутньому.
Президентська виборча кампанія персоніфікована, боротьба йде не між програмами та курсами розвитку країни, а між окремими політичними лідерами, які не готові запропонувати конкретних кроків, а лише абстрактні гасла і технології.
Передвиборча агітація розпочалася набагато раніше офіційного старту виборчих перегонів.
Кожна президентська кампанія мала свої проблеми, навколо яких велася публічна дискусія, наприклад, скасування політичної недоторканності, ведення зовнішньої політики, питання мови. Президентська кампанія 2009-2010 не мала єдиної проблеми, навколо якої може розгорнутися полеміка між кандидатами у президенти.
Відбуваються зміни у формуванні іміджу Президента.
48. Типологія сучасних політичних ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціал-реформізм, анархізм, неофашизм). Загальне й особливе.
Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.
Політична ідеологія визначалася об'єктивним ходом суспільного розвитку та розвитку суб'єкта-носія політичної ідеології. Структура політичної ідеології є комплексом елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв'язку, які мають певну системність.
Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності:
- консерватизм (неоконсерватизм);
- лібералізм (неолібералізм);
- соціал-демократія (реформізм);
- соціалізм;
- комунізм (марксизм-ленінізм);
- анархізм;
- фашизм (неофашизм).
В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обгрунтуванням таких положень:
невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин;
потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки людини;
розуміння соціального порядку як наслідування моделям влади, що встановилися, і традиційним зразкам взаємовідносин;
потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому - соціального порядку і законності;
пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.
У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони можуть бути успішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не революційним шляхом. Елементи консерватизму можна побачити в програмах багатьох європейських партій (наприклад, британська Консервативна партія), а в США - в заявах політиків-республіканців. В останні десятиліття класичний консерватизм трансформувався в неоконсерватизм, який, з одного боку, відстоює традиційні консервативні цінності (сім'я, релігія, мораль, порядок, законність), а з іншого - звертається до ліберальних цінностей (права людини, свобода особистості), сучасний консерватизм повністю не заперечує і необхідності державного регулювання, в той же час вважаючи, що держава не повинна заважати розвитку ринку і обмежувати конкуренцію.
У лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.
Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:
індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою - в приватному житті, в підприємництві;
конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;
народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.
У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і поділу влади.
Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає більш пріоритетними, ніж соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція розглядаються як умови реалізації рівних можливостей в економічній сфері. Але в другій половині XX ст. класична ліберальні ідеологія зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув формулу класичного лібералізму "мінімум держави - максимум ринку" і не заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних пом'якшити крайнощі соціальної нерівності. В останні десятиліття на зміну соціальному лібералізму прийшов неолібералізм, який робить наголос не стільки на прямі програми допомоги, скільки на створення умов для його професійної підготовки і перепідготовки як реального втілення ідеї рівностей можливостей. У США ідеї неолібералізму отримали практичне втілення в діяльності адміністрації президента Б.Клінтона.
Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:
-Лібертаріанство, яке включає в себе установку на "нульову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціальною рівністю.
-Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія.
Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм.
Соціал-реформізм - політична ідеологія, орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм і його досягнення шляхом реформування капіталістичного суспільства.
Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.
Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.
Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. їх «розлучає» розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є органом соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів - бар'єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії автономних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо. Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу вгору».
НЕОФАШИЗМ — ідеологія і політика крайніх правих реакційних течій, угруповань і партій, ідейною основою яких є значною мірою трансформовані і пристосовані до сучасної соціальної структури концепції фашизму.Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.
Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.