63. Переваги і недоліки пропорційної виборчої системи

Вибори – це спосіб формування представницьких органів, обрання службових осіб. Порядок виборів передбачений правовими нормами, які в сукупності становлять виборче право. Таким чином, виборче право – це система правових норм, які регулюють процес формування представницьких органів і обрання службових осіб. У суб’єктивному значенні розрізняють активне виборче право (право обирати) і пасивне виборче право (право бути обраним). Особа, яка має право голосу, називається виборцем, а всі виборці держави іменуються виборчим корпусом.

Пропорційна виборча система – це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, в тому числі у 25 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Росія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті.

Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів – це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий – це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). Крім того, існують пропорційні виборчі системи, де виборець, хоча і голосує за список в цілому, проте визначає, якому з кандидатів у середині списку він надає перевагу (відкритий список). Пропорційна виборча система закритих списків такої можливості виборцю не надає, розподіл місць у виборчому списку здійснюють партії на власний розсуд.

Один загальнодержавний округ, на виборчих дільницях для всіх – єдині бюлетені з переліком зареєстрованих ЦВК партій, блоків, але можуть бути і регіональні списки кандидатів від партій;

у більшості країн – переможці – ті, хто набрав в цілому по країні голосів більше “прохідного бар’єру (в Росії–7%, Польщі –5%, Україні–3%); кількість місць в парламенті, представницькому органі місцевого самоврядування розподіляється між переможцями пропорційно до набраних голосів; голоси за тих, хто не подолав бар’єру, розподіляються пропорційно між переможцями; у разі вибуття когось із депутатів, його місце без виборів має зайняти наступний у списку. Список не може змінюватися до наступних виборів. Розрізняють “жорсткі”, або закриті списки (виборець не може вплинути на список кандидатів), “м’які”, або відкриті, з преференціями (виборець, голосуючи за партію, блок може голосувати і за їх окремого кандидата, або нумерує кандидатів від обраної ним політичної сили). Застосовується у майже 50-ти країнах світу, в тому числі в більшості країн Західної Європи.

Переваги:

• Сприяє формуванню багатопартійності, відповідальністі партій за обранців.

• У обранців більше можливостей займатись законотворчістю, як своїм головним обов’язком.

• Неможливо “купити” виборців всієї країни, які мають обирати політсили, та тих, кому довіряють серед них.-преференції

Недоліки:

• прохідний бар`єр не відображає весь спектр “вибору” виборців.

• Нікому вирішувати регіональні проблеми на вищому рівні, для підтримки місцевих ініціатив.

• Більшість обранців представники фінкланів (переважно кияни), які погано знають проблеми регіонів

Головними недоліками пропорційної системи є втрата безпосереднього зв’язку виборців з кандидатами у депутати і вже обраними за партійними списками депутатами. Контроль за діяльністю депутата здійснює у цьому випадку безпосередньо політична партія, але частіше не в інтересах народу, а переважно власних, партійних. До того ж, застосування пропорційної виборчої системи з закритими списками в Україні стимулювало політичну корупцію, купівлю-продаж місць в прохідних частинах списку. На виборах до обласних та районних рад призвело до порушенню конституційного принципу рівного представництва громад відповідних територій в представницьких органах влади.

В Україні з 24 вересня 1997 р. Прийнято новий Закон ”Про вибори народних депутатів України”. В ньому визначено виборчу систему, за якою мають відбуватися вибори: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

Вибори в парламент України проводяться за лінійним змішуванням — із 450 депутатів 225 з них обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.

64. Мажоритарна система є найстарішою серед виборчих систем. Назва її

походить від французького majorite, що означає "більшість". Мажоритарною

вважається система визначення результатів виборів, завдяки якій

депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті

кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші

кандидати вважаються необраними. У 83 країн світу застосовується

мажоритарна система, в тому числі США, Франції, Великобританії, Канаді.

Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання

кандидата, розрізняють:

1) мажоритарну систему абсолютної більшості;

2) мажоритарну систему відносної більшості;

3)мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

При застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають

одномандатними. Рідше трапляється варіант багатомандатних округів. В

одномандатних округах голосують, як правило, персоніфіковано, у

багатомандатних — як за певних осіб, так і за партійними списками.

Багатомандатні округи є в Японії, США, Росії, зараз уже і в Україні.

Переваги:

1. Виборці обирають особу конкретного кандидата.

2. Зв’язок із виборцями свого округу у вирішенні їх особистих та місцевих

проблем.

3. Краще знає нагальні проблеми свого регіону, представляє його інтереси.

Недоліки:

1. Сприяє багатопартійності, є відповідальність партій за обранців.

2. Замість законотворчості обранець має займатись регіональними

проблемами, шукає зв’язки з впливовими можновладцями, лобіює фінансові

інтереси.

3. Простіше “купити”, “заохотити” виборців одного округу, регіону і

забезпечити одночасно власні корисливі інтереси, та «відпрацювати» гроші

за вибори.

4. гіпотетично можна в масштабах країни зібрати 49 відсотків голосів

виборців, але не отримати жодного місця в парламенті. Навіть якщо партія

чи блок отримає по країні загалом трохи більше 50-и відсотків голосів, але

у більшості округів трохи поступатиметься іншим партіям, то дана партія

може отримати менше половини місць у законодавчому органі.

65. Особливості сучасного буття України виводять у ранг чільних завдань

формування та усвідомлення національних інтересів як базових засад

послідовної й цілеспрямованої політики.

Для визначення цих інтересів потрібен науковий підхід, що враховує

історичні, соціально-політичні та економіко-географічні чинники. Вихідним

є розуміння сучасної української нації як відкритої поліетнічної

спільноти, що історично склалася на території України, яка усвідомлює себе

українським народом, а її члени — громадянами суверенної держави. Таке

визначення охоплює і вузьке розуміння української нації як етнічно

однорідної спільності людей української національності, що проживають в

Україні, і широке — в тому числі українська діаспора. Перше визначення

відображає переважно сферу відносин системи «держава — громадянин», а

друге — походження, виховання, культуру. Обидва визначення слід брати до

уваги для з?ясування конкретних національних інтересів, що сприятиме

подоланню національної обмеженості, створенню умов для консолідації

українського суспільства навколо ідеї національної держави, у якій

дотримуватимуться прав людини незалежно від її етнічного походження. Цей

підхід є важливим аспектом діяльності держави щодо обстоювання

національних інтересів, він зумовлює і відповідну політику в інтересах

національної безпеки.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів

суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави

як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують

інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі — лише

інтереси окремої нації. В Україні проживає майже 100 націй, у кожної є

специфічні інтереси. Але національні інтереси для всіх є інтегруючим,

єднальним чинником їх існування в державі, поліпшення умов соціального й

політичного буття. Іншими словами, національний інтерес є домінантою

загальносуспільних устремлінь.

Щодо цього народ України чітко визначився на основі національного

загальнонародного консенсусу: незалежна, суверенна, соборна, демократична

держава, характерні риси якої — громадянське суспільство, демократична,

соціальна, правова держава, економічний і політичний плюралізм, ідеологія

та мораль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях,

дотриманні прав людини. Жодна з політичних сил України не заперечує цих

ціннісних орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету,

національну концепцію розвитку, платформу для національної згоди. У цьому

руслі мають формуватися і національні інтереси України, усвідомлення яких

є підставою узгодження їх з інтересами інших країн, не поступаючись

стратегічними й життєво важливими цілями. Лише завдяки цьому можна

запобігти небезпечній замкнутості на власних проблемах, уникнути відверто

егоїстичних підходів у відносинах з іншими державами. Національний егоїзм

може надати лише деякі короткочасні переваги, але згодом — зумовити

конфлікти і створити у стратегічному вимірі неабияку загрозу власним

національним інтересам.

Національні інтереси є основою функціонування всіх складових політичної

системи. Водночас вони формуються всіма її елементами

Формування, реалізація національних інтересів — складний процес. Інтереси,

особливо молодих держав, тісно переплітаються з інтересами безпеки,

загальними базовими цінностями (територіальною цілісністю, політичним

виживанням, забезпеченням невід?ємних прав людини). Тому для з?ясування

корінних національних інтересів слід відмежувати їх від базових цінностей

суспільства

У будь-якому суспільстві інтереси людей бувають не тільки різними, а й

протилежними. Але суспільство може функціонувати лише за умови узгодження

їх на основі національного компромісу й національної злагоди.

Держава як головний елемент політичної системи покликана як найточніше

виражати національні інтереси, тобто інтереси всіх членів суспільства,

вирішувати соціальні суперечності та забезпечувати права людини. Але,

оскільки національні інтереси реалізуються державою через державні

інтереси, то останні можуть фігурувати як інтереси влади, не збігаючись із

національними інтересами. Інтереси уряду, відомств можуть відрізнятися, а

то й суперечити національним інтересам. Уникнути цих протиріч можна

завдяки врахуванню впливу базових цінностей суспільства на формування

національних інтересів, а також їх зворотного впливу. У молодих державах

такий взаємовплив виявляється, наприклад, із появою певних зовнішніх і

внутрішніх загроз безпеці суспільства. Країни, що перебувають на етапі

становлення своєї державності, рідко мають усталену соціальну й

національно-етнічну структуру. Тому відповідно змінюються національні

цінності, ієрархія їх значущості, стратегія та політика. Традиційні

цінності — демократія, економічний і соціальний добробут тощо за

небезпечних умов для держави поступаються місцем цінностям самозбереження,

національної єдності, виживання тощо.

Для України національними інтересами є раціональні державотворення і

трансформація суспільних відносин. У такій ситуації на передньому плані

державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами

загальнонаціональними та з інтересами особи. Найважливіше завдання держави

в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток і

підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади

національної державності українського народу щодо забезпечення ефективного

функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди,

сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки. Ці завдання,

випливаючи з політичної та економічної доцільності, є і національними

інтересами України. Актуальним є і забезпечення інтересів кожного члена

суспільства, прав людини. За нинішніх умов влада ризикує втратити довіру

народу, якщо не віднайде оптимальних способів, форм і методів поєднання

державних і особистих інтересів, узгодження їх з національними інтересами

нашої країни.

Глобальний інтерес, у свою чергу, виявляє чітко увиразнену потребу

реалізації геополітичної стратегії заради розвитку та функціонування світу

у сучасних глобалізаційних умовах. Це вказує на те, що глобальний інтерес

має трансцендентний і транснаціональний характер, адже він відображає

зміст національного інтересу кожної окремої держави і стосується світового

устрою в цілому. Тобто це свідчить про те, що глобальний інтерес незалежно

від того, яка саме ідея закладена у його змісті, має бути реалізованим та

дотриманим як у межах кожної національної держави, так і на глобальному

рівні.

Виходячи із цього доцільно визначити, що являє собою зміст глобального

інтересу, тобто які складові елементи глобальних потреб розвитку сучасного

світу він має відображати. На нашу думку, основним складовим елементом

глобального інтересу є реалізація ідеї глобальної справедливості.

Прагнення до справедливості є одним із споконвічних прагнень людства у

процесі історичного розвитку. Це прагнення стає особливо актуальним в

умовах глобалізації, адже людство реально прагне до того, аби його права

та можливості знайшли належну реалізацію за різних умов та факторів

світового розвитку. Отже, ідея глобальної справедливості являє собою

“мета-принцип” - вимогу, норму, яка визначає структуру суспільних відносин

та політичних дій і виводиться в кожний історичний період з урахуванням

існуючих умов [3, с. 26]. Це свідчить про те, що ідея глобальної

справедливості, яка сьогодні становить зміст глобального інтересу, висуває

стандартизовані вимоги до умов розвитку світу, які для однієї держави

можуть бути прийнятними, а для іншої - ні. Точніше кажучи, те, що для

однієї держави буде мати ознаку глобальної справедливості, для іншої може

виявитись глобально несправедливим. Відповідно до цього доцільно виділити

основні складові елементи ідеї глобальної несправедливості, перед

викликами якої сьогодні постає сучасний світ, сюди ми відносимо:

• нерівні умови життя людей у межах різних національних держав;

• різні умови забезпечення охорони здоров’я людини;

• різні права на здобуття освіти;

• різні умови реалізації праці та соціального захисту;

• різні можливості для реалізації духовно-творчого потенціалу людини.

Таким чином, глобальна несправедливість є результатом нерівномірного

розподілу матеріальних і духовних ресурсів у межах світового простору та

нерівномірних умов для належної реалізації прав і захисту людського

потенціалу. Однією із причин цього є неефективна глобальна соціальна

політика, яка не забезпечує створення спеціальних інституцій для сприяння

та реалізації людського потенціалу в умовах світового розвитку. Проте у

цьому плані не слід заперечувати вже існуючий досвід функціонування таких

транснаціональних інституцій, які фактично і беруть на себе значну частину

функцій з реалізації соціальних, економічних та загальнолюдських умов

розвитку, гарантуючи, таким чином, рівні умови для життєдіяльності окремих

суб’єктів світового простору.

Виходячи із цього глобальний інтерес є необхідною складовою реалізації

глобальної стратегії суспільного розвитку. Так, зокрема, ще у 50-ті рр. ХХ

ст. в Уставі Організації Об’єднаних Націй фактично було виписано зміст

глобального інтересу, коли “народи Об’єднаних Націй вирішили досягнути

соціального прогресу та покращення життєвих стандартів в умовах більшої

свободи, і з цією метою... використовувати міжнародні механізми для

забезпечення економічного та соціального прогресу всіх народів, вирішили

об’єднати свої зусилля для досягнення цих цілей” [7].

Таким чином, глобальний інтерес характеризує інтереси всіх суб’єктів

світового розвитку, проте його зміст у межах кожної національної спільноти

трактується по-різному, оскільки залежить від відповідної глобалізаційної

стратегії держави, рівня її геополітичної відкритості, яку вона обирає як

альтернативу для свого позиціонування. Проте технологія реалізації

глобальних інтересів має бути тотожною, а для цього у населення планети

мають бути спільні умови та фактори суспільного розвитку. Це, у свою

чергу, свідчить про те, що глобальні інтереси визначаються національними

інтересами держав, а з іншого боку - саме глобальні інтереси приводять до

ідентифікації змісту національних інтересів, оскільки за таких умов ризики

їх реальної втрати є очевидними.