Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
politologiyaya_na_pamyat_nashadkam.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.09.2019
Размер:
1.15 Mб
Скачать

1.Політика – це універсальне керівництво суспільством, спрямоване на виявлення інтересів різних груп суспільства, їх пріоритетності з метою задоволення потреб груп і суспільства для зміцнення стабільності або роз'єднання. Політологія – це наука про політику, її зв'язок з людиною і суспільством. Вона вивчає політику, владу, державу, політичні системи. Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну, легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов'язкова, хоч і спирається на примус. В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу. Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв'язків соціальних суб'єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо. Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і сутності, змісту та механізму здійснення. Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології. Адже політичні явища — це не лише система владних відносин та інститутів, а й динамічний, соціально-конфліктний процес, у якому беруть участь і різнорідні соціальні спільноти, і не завжди формалізовані соціальні угруповання, незалежно від того, чи є вони носіями легітимної влади. Політичні процеси охоплюють не лише діяльність політичних інститутів та органів влади, а й функціонування інших політичних сил та суб'єктів, що також впливають на характер політичного життя. На думку російського політолога В. Мшвенієрадзе, предметом політичної науки є вивчення об'єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв'язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності. Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В. Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади. Виділяють 3 групи методів: 1. Загальнонаукові: а. Аналіз б. Синтез в. Історичний і логічний г. Індукція д. Дедукція е. Мисленнєвий експеримент ж. Сходження від абстрактного до конкретного 2. Емпіричні: а. Спостереження б. Опитування в. Статистичні дані г. Додатковий аналіз документів 3. Власне політичні: а. Соціологічний (соціальні прогнози) б. Культурологічний (урахування особливостей даної країни) в. Нормативно-ціннісний г. Функціональний (зв'язок з тими процесами, що відбуваються в суспільстві) д. Біхевіалістський (вивчення поведінки людини, групи в цілому – поведінка мафії, корупційних схем тощо) е. Порівняльний (зіставлення однотипних явищ) ж. Психологічний (розгляд особистості, її психологічних особливостей, в основному використовується психоаналіз Фройда) з. Соціально-психологічний и. Системний (усі явища розглядаються як упорядкована цілісність)

2. Місце політології в системі наук про політику. Закони і категорії науки. Політична наука займає одне з головних місць у сучасному суспільствознавстві. Її високе значення обумовлено великим впливом політики на життя суспільства. Протягом усієї історії людської цивілізації політика, держава, влада були найважливішими складовими суспільної взаємодії, багато в чому впливали на повсякденне життя людини. Політологія є загальною інтегративною наукою про політику в усіх її проявах. Вона включає до себе в якості складових частин політичну соціалізацію, політичну філософію, теорію держави та права, політичну географію та всі інші політичні дисципліни. Філософія – це загальнометодологічна дисципліна. Її методи універсальні і є необхідною умовою вирішення завдань політології. Філософія розглядає загальні питання політики , навіть є такий напрямок - філософія політики. Отже, політологія використовує філософське обґрунтування політики для визначення методології та спрямованості аналізу політичних явищ. Політологія та теорія держави співпадають в частині дослідження ролі держави як суспільного інституту та головного елемента політичної системи суспільства. Але предметом політології є теорія політики в широкому розумінні і у зв’язку із цим, відносно теорії держави, політологія є методологічною базою. Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства. Політична наука допомагає створювати теоретичну базу аналізу еволюції політичних процесів. З другого боку , історія та сучасна практика – не тільки критерій теоретичних висновків політології, але й основа нових висновків та узагальнень. Із соціологією політологія пов’язана найбільше. Така область соціології як політична соціологія дуже схожа об’єктом та методами на політологію. Але, є дуже суттєва різниця у предметах досліджень цих дисциплін. Наприклад, політологія розглядає політику як процес, що підкорюється певним закономірностям. Соціологія політики вивчає процес не сам по собі, а тільки його "людський вимір". Соціологія по-перше за все цікавиться тим, як політика впливає на розвиток людських спільнот. Соціальна психологія вивчає соціально-психологічні явища сучасного суспільства. Її предметом є суспільно-психологічні явища у сфері політики. Тому політологія та соціальна психологія – партнери у вивченні політики. Знання психологічних закономірностей дозволяє розкривати суть психологічних явищ, тоді як знання психологічних закономірностей дозволяє зазирнути в глибини політичних процесів. Зараз на межі політології та соціальної психології створений та успішно розвивається самостійний науковий напрямок – політична психологія. Навіть географія, яка на перший погляд слабко пов’язана з політологією, є її важливим партнером . Ще з давніх-давен відомо, що географічні та кліматичні умови впливають на політичні процеси. Тому будь – який політологічний аналіз повинен враховувати дані географічної науки. У сучасній політології досить часто застосовується термін "геополітика" і навіть існує науковий напрямок з такою назвою. Політологія взаємодіє не тільки з цими науками, але й з антропологією, демографією, логікою, кібернетикою, статистикою та багатьма іншими суспільними та природничими науками. Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними. Закони політології : – закони структури. Визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість; – закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії між політичними суб'єктами в процесі їх зміни в часі; – закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого. Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної сфери соціального життя. Зміст об'єкта й предмета політології знаходить відображення в системі категорій і понять. Категорії політології: Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба, політична влада, політичний режим, політична демократія, свобода, політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний лад, політичний інститут, держава, політична система, політична організація, суб'єкт політики, політичні відносини, політична думка, політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін. Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

3. Сучасна транзитологія. Проблеми демократичного транзиту На сучасному етапі розвитку світового співтовариства, коли значна частина тоталітарних режимів залишилися у минулому, і переважна більшість держав обрала для себе шлях побудови демократії, постало питання про умови демократизації суспільства. Така ситуація викликала до життя велику кількість досліджень, об'єктом яких є перехід від недемократичних політичних режимів до демократії, взагалі, і умови процесу демократизації, зокрема. Проблеми переходу від одного якісного стану соціальної динаміки та інституціональної системи до іншої створили в політології цілий блок методологічних підходів та теоретичних концепцій, які поступово склалися у особливу субдисципліну, що з'явилася на початку 70-х pp. XX ст. і отримала назву "політична транзитологія" (від англійського слова "transition" - перехід). Демократичний транзит – це політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів політичного режиму, що відживає, становленням і зміцненням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур. Це процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування демократії. Він охоплює весь спектр суспільних відносин – політику, соціальну структуру, управління, культуру та духовну сферу. Відомими транзитологами, які займаються проблемами сучасних переходів до демократії, є Д. Растоу, Ф. Шміттер, Г. О'Доннелл, X. Лінц, С. Хантінгтон, С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, А. Мельвіль та інші. Всі вони зазначають, що демократія ніколи не виникає на порожньому місці, сама по собі, тому перш ніж робити спробу побудувати модель переходу до демократії, слід визначити умови, які для цього необхідні. Слід звернути увагу на точку зору Д. Растоу, який зазначає, що перехід до демократії здійснюється при наявності двох пов'язаних між собою умов: наявності певного рівня національної єдності при одночасному існуванні політичної боротьби основних соціальних сил. На думку ж А. Володіна, перехід може бути успішним лише при наявності двох загальнонаціональних інститутів, яким під силу спрямувати цей процес у безпечне для суспільства русло- ефективний державний апарат, котрий базується на принципах професіоналізму, ідеологічної нейтральності, розумінні соціуму, що реформується, як системної цілісності. І політична партія, яка презентує широкий блок суспільних сил, що володіють певним набором спільних інтересів і готові працювати разом над модернізаційним проектом. Політичною основою, що поєднує різні соціальні сили і субкультури, є ідеологія ефективного управління суспільством, котра відкидає традиційні установки протистояння класів, група інтересів. Проаналізувавши основні транзитологічні концепції, можна стверджувати, що у загальному вигляді всі умови переходу до демократії поділяються на дві великі групи: 1) зовнішні чинники; 2) внутрішні чинники. Міжнародне середовище фактично має безліч проявів впливу на процес демократичних перетворень. Історичний досвід свідчить про те, що світове співтовариство, в першу чергу, може сприяти або ж, навпаки, перешкоджати руху до демократії в конкретній країні чи регіоні цей вплив може бути у вигляді: - прямого примусу, коли зовнішня сила або нав'язує демократичні інститути переможеній /ослабленій країні (світ після Другої Світової війни), або ж, навппрямого примусу, коли зовнішня сила або нав'язує демократичні інститути переможеній /ослабленій країні (світ після Другої Світової війни), або ж, навпаки, своїм втручанням гальмує чи блокує спроби демократизації (СРСР по відношенню до своїх сателітів); - переконання, за допомогою якого може здійснюватися не просто різноманітний несиловий вплив на внутрішньополітичні процеси, а й на мету політичних акторів, які беруть в них участь; - використання системи різних стимулів, які спонукають політичних акторів, для забезпечення своїх власних інтересів, здійснювати ті або інші кроки, які в результаті сприятимуть реалізації визначеної ззовні мети (демократичної або недемократичної). Однак, слід зазначити, що особливістю сучасного етапу розвитку цивілізації є те, що світове співтовариство не тільки впливає на демократичні транзити, а й відчуває на собі певний вплив з боку цих процесів, що у деяких випадках призводить до дестабілізації міжнародних відносин (наприклад, крах стабільної біполярної системи світу, етнополітичні конфлікти, територіальні претензії, проблеми ідентичності, тощо). Якщо розглянути співвідношення зовнішніх факторів та трансформаційного процесу в Україні, то можна зазначити, що наша держава є достатньо активним суб'єктом міжнародних відносин і відчуває на собі основні наслідки глобалізації. Крім того, на розвиток української держави накладає свій відбиток її геополітичне становище (між Заходом і Сходом). Але, разом з тим, слід зазначити, що проголошений Україною зовнішньополітичний курс на європейську інтеграцію та нещодавнє отримання спільного кордону з ЄС, сприяє демократизації суспільно-політичного життя в нашій державі шляхом виконання Копенгагенських критеріїв (вимог до країн-претендентів на членство в ЄС), серед яких - належне функціонування демократичних інститутів та процедур. Таким чином, об'єктивні внутрішні або структурні умови демократії характеризують ситуацію, яка складається в тій або іншій країні в процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш чи менш успішно рухатися ним. У заможному та процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності та поваги до інших громадян може брати участь у політичному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов'язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. А у кризовому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання, й вона уникає участі у розв'язанні соціальних проблем. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку та демократією. Що стосується України на сучасному етапі розвитку, то слід відзначити, що для неї характерне постійне проведення заходів, що сприяють зміцненню економічного зростання ( розширення доступу до кредитів для малих та середніх підприємців, майбутніх домовласників, фермерів та місцевих органів влади через розвиток іпотечного кредитування, муніципальних цінних паперів та фінансового лізингу; проведення інституційних реформ з метою розбудови ринку для довготермінового фінансування; продовження зміцнення правового і регулятивного середовища для ведення бізнесу в Україні; підвищенню конкурентноздатності підприємств на місцевому, регіональному і міжнародному ринках). Великим досягненням української держави, на шляху до належного функціонування в ній ринкових відносин, є те, що Європейський Союз (21 грудня 2005 р.), а потім і СІНА (17 лютого 2006 р.) офіційно визнали Україну країною з ринковою економікою. Разом з тим, необхідно зазначити, що для України на сучасному етапі розвитку дуже важливим є питання про формування та функціонування політичних партій, які за нових умов (перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління) політичні партії набувають більшої ваги в суспільстві. Незважаючи на велику кількість політичних партій, в нашій державі спостерігається процес їх структуризації, про що свідчать парламентські вибори 2006 р. Також слід звернути увагу на те, що державні діячі, які намагаються сформувати політичну демократію, часто концентрують свої зусилля на створенні формального набору демократичних інститутів та писані конституції. Але розвиток стабільного і ефективного демократичного правління залежить від чогось більшого, ніж урядові структури та політичний процес. Воно залежить від політичної культури. Представники другого, так званого, процедурного підходу наголошують на суб'єктивних чинниках утвердження демократії. Це в основному дослідники-транзитологи, які спеціалізуються на процесах переходу від недемократичних режимів до демократії в наш час (Ф. Шміттер, X. Лінц, А. Пшеворський та інші). Такі умови, з їх точки зору, пов'язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політичної еліти), які: - демонструють певний ступінь розуміння проблем, що постають перед країною і можливостей їх розв'язання за допомогою демократичних механізмів; - виявляють політичну волю і уміння курувати процесом переходу до демократії. В межах цього підходу, насамперед акцентується увага на тому, як поводиться, що робить, наскільки підготовлена до цієї роботи політична еліта різних країн. Транзитологи підкреслюють важливість правильного вибору стратегії і тактики демократичних змін, послідовність і обгрунтованість рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей політичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових політичних інститутів. Необхідно також відзначити, що суб'єктивні фактори відіграють далеко не останню роль у становленні демократії в Україні. Мова іде про конкретні дії окремих представників політичної еліти нашої держави. Іншими словами, усвідомлення необхідності змін політичної системи України на користь парламентсько-президентської республіки, ініціювання та реалізація політичної реформи, проведення демократичних виборів, об'єднання зусиль різних політичних сил заради єдності і подальшого розвитку нашої держави, удосконалення механізмів взаємодії влади та громадянського суспільства, тощо пов'язано з політичними рішеннями і діями конкретних українських політиків. Таким чином, розгляд сучасних теоретико-методологічних концепцій аналізу внутрішніх передумов демократизації суспільства, дозволив виділити два основні підходи - структурний та процедурний. Прибічників першого підходу цікавляться передусім емпірично виявленими і зафіксованими загальними кореляціями між деякими соціально-економічними та культурно-ціннісними змінними, а також імовірністю встановлення і збереження демократичних режимів в різних країнах. Представники ж другого підходу розглядають конкретні процеси, процедури та політичні рішення , які здійснюються самими агентами демократизації, доводячи, що жодні "об'єктивні" соціальні, економічні, культурні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конкретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний статус-кво або боротимуться за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх "об'єктивним" становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх "суб'єктивний" вимір створює нові політичні можливості. Переважна більшість дослідників, які вивчають процес переходу від недемократичних політичних режимів до демократії, різко протиставляють ці два методологічні підходи один одному. Разом з тим, деякі інші транзитологи дійшли висновку про те, що структурний та процедурний підходи не тільки не суперечать, а й, навіть, доповнюють один одного і пропонують створити синтетичну або комплексну модель для всебічного аналізу передумов процесу демократизації. В якості обгрунтування такої точки зору наводиться теза про те, що, з одного боку, багато конкретних рішень і дій політичних акторів зумовлюють демократичний транзит, і, як наслідок, призводять до певних змін у суспільно - політичному та соціально - економічному житті країни , а з іншого - самі актори здійснюють вибір стратегії і тактики дій та приймають політичні рішення, виходячи з тих обставин, які на цей час склалися в середині даної держави, а також, для позитивного результату, будь-які дії суб'єктів політики на шляху демократизації повинні знаходити підтримку у суспільстві. В контексті цього, достатньо цікаву спробу побудувати комплексну модель аналізу передумов процесу демократизації зробив російський вчений А. Мельвіль. Відповідно до цієї методології можна здійснити поліфакторний аналіз демократичного транзиту, який послідовно звужує фокус уваги від макро- до мікрорівня. У зв'язку з цим, слід проаналізувати наступні сім умовних рівні змінних: 1. Зовнішнє міжнародне середовище (міднародна економічна ситуація, політико-стратегічні умови та відносини, міждержавні і міжнародні неурядові відносини, "дух часу"). 2. Державо- та націєутворюючі фактори в якості передумов самого руху до демократії (єдина територія, єдина держава, почуття національної ідентичності, тощо). 3. Загальний соціально - економічний рівень розвитку і модернізації, ступінь "сучасності" суспільства. 4. Соціально - класові процеси та умови (ступінь соціальної диференціації та розвиту, взаємовідносини між класами та соціальними групами). 5. Соціокультурні та ціннісні фактори (культурно-політичні цінності та орієнтації, що домінують в суспільстві). 6. Політичні фактори і процеси (взаємодія партій, суспільно -політичних рухів і організованих груп з новими політичними інститутами і процедурами, вибір ними політичних стратегій і тактик). 7. Індивідуальні, особистісні політико-психологічні фактори. (конкретні рішення та дій ключових політичних акторів).

4. Політичні ідеї Стародавнього Сходу.Етико-патерналістська теорія Конфуція У II - I тис. до н.е. розвиваються могутні державні утворення – Єгипет, Вавилон й Ассирія, давньоіндійські й давньокитайські деражави. Завдяки необхідності постійної організації складного господарства розвиток цих суспільств пішло шляхом більш або менш жорсткої адміністративної централізації, що призвело до створення політичних структур "східного" типу. Основними особливостями є: – пірамідальний характер влади; – адміністративно-бюрократичний контроль основних економічних ресурсів; – сакральний характер влади та її персоніфікаторів. Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств відповідно носить переважно релігійно-міфологічний характер, що підкреслює божественне походження існуючих відносин влади та порядку. Сакральні властивості правителя ґрунтуються на вірі в його магічні вміння забезпечувати процвітання країни та народу. Правитель (фараон, імператор, цар) не просто вмістилище магічних сил, єдиний інтерпретатор божественної волі, він – з’єднуюча ланка, символ нерозривності світу богів та світу людей, сфери сакрального та сфери світського. Такий синтез і взаємопроникнення космічного та людського забезпечує перетворення первинного стихійного хаосу в структурований соціальний порядок. Саме завдяки постійному відтворенню такої сакрально-магічної єдності влада набуває легітимності, стає законною силою, ідеологічно виправданою. Власне політичні теорії феномена східної держави, які набули принципово нового вигляду, були створені тільки в межах китайської суспільної думки. Концепція небесного передрішення, що виникла в першій половині І тис. до н. е., намітила контур примату етичної детермінації в керуванні людьми: право на володіння Піднебесною Небо відбирало у порочного правителя й вручало його власникові вищої благодаті або чесноти – де. При цьому концепція небесного мандату не тільки підірвала володарюючу до цього віру в безумовність релігійно-сакральної санкціонованості існуючої влади, але й надала етичному компоненту основного значення в синкретичному комплексі етико-релігійних уявлень про світ. Провідною темою роздумів китайських мислителів стає проблема гармонізації соціального простору, його великих та малих елементів. Китайська думка відразу намітила основний вузол існування східного соціуму: поділ суспільства на тих, хто працює, та тих, хто керує. На перший план висувається задача розробки технології ефективного керування оптимально адміністрування, етичної та соціальної ієрархізації соціуму, які були б здатні стабілізувати внутрішньо конфліктну конфігурацію соціальної структури східного суспільства. Раціонально-прагматична концептуалізація наявного досвіду намітила кілька варіантів вирішення цієї проблеми, серед яких виділилися два базових (що заклали фундамент політичної культури китайської цивілізації) та двох побічних, що додатково вплинули на китайську політичну теорію та практику. До перших слід віднести політичні концепції конфуціанства та легізма, а до двох інших – доктрини моїзму та даосизму. Етико-патерналістська теорія Конфуція Конфуціанське рішення проблеми полягало в розробці етико-патерналістської версії деспотичної держави. Конфуцій пропонував будувати відносини в середині держави аналогічно стосункам в середині родинного клану. Держава у Конфуція виступає як одна велика родина, де влада імператора уподібнюється владі батька. Як і в родині, у державі менші підкорюються старшим, старші піклуються про менших, проте тепер розмежування відбувається не тільки за родинно-віковим принципом, але й за місцем у соціальній градації. Останнє ж, за Конфуцієм, повинно визначатися сукупністю морально-етичних чеснот людини. Справедливість полягає не в елітарній рівності (зрівнюванні того, що ніколи не може бути рівним), а в тому, щоб кращі й гідні були нагорі, а звичайні – унизу, перші повинні керувати, а другі – працювати. Владні відносини панування/підкорення набувають у Конфуція морально-культурний вимір: соціальний статус людей є наслідком моральної градації. Тільки в цьому разі, на думку Конфуція, може виникнути стабільне суспільство. Етичні норми родинно-кланових стосунків у Конфуція універсалізються й поширюються на суспільство загалом. Перенесене на суспільство почуття кровної спорідненості жень перетворюється на «людинолюбство», яким тепер об’єднується не тільки родина, але й суспільство в цілому. Поняття обов’язку, що розуміється як виконання молодшими обов’язків по відношенню до старших та навпаки, перетворюється на поняття «справедливість». Правила ввічливості лі перетворюються на загальні «правила ритуалів», які регламентують та нормують дії людини. Чітко відрізняючи статус і функції, права та обов’язки старших і молодших, вищих і нижчих, правила ритуалів лі виконують у Конфуція глобальну функцію соціального контролю і повсякденної регуляції поведінки будь-якого члена суспільства. Тому Конфуцій уважав, що загальне виконання правил ритуалу лі робить непотрібним формальний закон, знеособлений текст якого не просто стирав соціальні розмежування між людьми, але й нівелював морально-культурну нерівність між ними, що власне незнищенне. Тільки механізм влади, діючої на основі морально-культурної диференціації суспільства, закріплений у системі "правил ритуалу", здатен, за Конфуцієм, забезпечити стабільність соціальної структури суспільства й успішне керування ним. Політична філософія конфуціанства – помірно консервативна версія «піклуючогося» деспотизму, спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства. Універсалізація цінностей етики («керівництво народом за допомогою чесноти») і цінностей культури («внесення в народ порядку за допомогою правил ритуалу») стає у Конфуція засобом найбільш ефективної гармонізації соціуму в цілому.

5. Як соціальне явище політика має практично таку ж давню історію, як і

саме людське суспільство. Вона виникла в час переходу людства від

найпростіших форм буття, при яких діяли механізми самоорганізації в

виробництві та розподілі продуктів, до диференційованого в соціальному й

етнічному розрізах суспільству, коли утворювалися специфічні суспільні

інститути управління. Існує багато визначень поняття «політика». Проте

більшість з них зводиться до чотирьох основних видів. 1. Політика як

відносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт і боротьбу

між людьми (індивідами або групами) – внутрішня політика, а також між

державами – зовнішня політика. 2. Ототожнення політики з іншими

політичними явищами: влада, панування, держава. 3. Функціональна

трактовка, тобто усвідомлення політики через властиві їй конкретні функції

керування, розподіл ресурсів, збереження внутрішнього та зовнішнього миру.

4. Телеологічна інтерпретація політики, тобто уявлення про неї через

визначення цілей, що досягаються (греч. teleos - мета). Узагальнене

визначення: політика – це діяльність, що спрямована на загальну

організацію суспільства, узгодження інтересів окремих громадянин та

соціальних груп шляхом застосування влади як відносин панування та

підкорення. Основні властивості політики: здатність безмежного

«проникнення» в інші галузі суспільства або з'єднання з іншими

регуляторами людських відносин; функціонування у формі співучасті й

взаємодії керуючих і керованих; єдність у політичному процесі свідомих і

стихійних учинків і форм політичної поведінки; функціональність, здатність

служити суспільству, що дозволяє політиці глибоко впливати на інші сфери

суспільства й всебічно взаємодіяти з ними. Політика має певну структуру.

Складові компоненти: політичні відносини, політична свідомість і політична

організація суспільства. Політичні відносини – це специфічні стійкі

зв’язки суспільних груп між собою та з інститутами влади. У змістовому

плані вони включають різноманітні контакти еліти й електорату, еліти й

контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних

об'єднань, груп різноманітних інтересів і політичних інститутів. Політична

свідомість характеризує політику з точки зору прийняття її суб’єктом і

його безпосередньою залученістю до політичного життя. Політична свідомість

–це багаторівневе утворення, що включає в себе масову, групову й

індивідуальну свідомість. У змістовому відношенні вона в узагальненій

формі відображає ступінь знайомства суб’єкта з політикою та його

раціональне до неї відношення. Політика як певний соціальний феномен

зобов’язана публічним органам влади, а також різноманітним недержавним

політичним інституціям. Разом вони складають організаційний хребет

політики, який у політології називається «політична організація»

суспільства. Будучи підсистемою більш загальної системи політики,

політична організація має власну внутрішню структуру. Її компоненти –

сукупність органів державної влади: законодавчі, виконавчі й судові,

партійні й суспільно-політичні інституції, групи впливу й інші ланки, що

представляють політичні інтереси різних слоїв суспільства. Взаємодія цих

структурних елементів надає політиці внутрішню цілісність, дозволяє їй

виконувати важливі функції в суспільстві. Серед внутрішніх властивостей

політики є й така, як її функціональність. Різні дослідники політичного

життя мають свої підходи у визначенні конкретних функцій політики.

Загальною функцією є функція самостійного керівництва й управління

суспільними процесами й досягнення завдяки цьому інтеграції різних слоїв

населення, цілісності й стабільного соціуму. Реалізація цієї загальної

функції забезпечується такими важливими й чітко вираженими функціями: 1)

відображення власне значущих інтересів усіх груп населення. Політика тут

виступає як засіб надання людям додаткових можливостей задоволення своїх

потреб та зміна соціального статусу; 2) вивчення й раціоналізація

протиріч, що виникають при реалізації різнобічних інтересів громадян.

Владні структури направляють ці протиріччя в цивілізаційне русло діалогу

громадян між собою й з державою; 3) функція, що дозволяє особистості

конструювати себе як самостійну, соціально активну істоту. Перетворення

людини в громадянина, що здійснюється політикою, відбувається завдяки

тому, що вона являє собою специфічну галузь соціалізації особистості; 4)

забезпечення соціального розвитку суспільства й людини. Політика здатна

створювати нові форми соціальної організації, формувати передумови

відтворення розширеного порядку людського співробітництва.

6. Мислителі Середньовіччя про сутність і форми реалізації влади (Аврелій Августін, Фома Аквінський, Марсилій Падуанський). Найважливішим фактором, що визначив основні шляхи становлення нових постантичних типів політичної еволюції, було поширення християнства, яке стало фундаментальною соціокультурною матрицею європейської моделі цивілізованого розвитку. Перетворення християнства в культурно-генетичний код нової європейської («західної») цивілізаційної спільності призвело до принципової перебудови й переформулювання основних положень

античного політичного дискурсу відразу в кількох напрямках. По-перше, поступово чітко окреслилось принципове розмежування духовної й світської влади як окремих сфер, існуючих разом, але не злито. По-друге, почався процес усвідомлення кожної людини в якості унікальної особистості, маючої власний індивідуальний простір свободи. По-третє, соціальне життя як суспільства, так и окремої людини, отримує нові трансцендентні етичні імперативи існування, що задають інший модус і масштаб вимірювання ефективності політичної влади (відповідність/невідповідність універсальним вимогам християнської моралі).

Загальний контур нового розуміння відносин різних сфер суспільства був закладений Аврелієм Августином (354 - 430). За його визначенням, держава без справедливості – це не більше, ніж велика банда розбійників Ідея Августина полягає в тому, що публічно-політична сфера владних взаємовідносин повинна стати проекцією принципів християнської справедливості й утіленням вищих метафізичних і релігійних принципів, бо соціальний примус, що здійснюється безвідносно до справедливості, не тільки морально неприпустимий, але й повністю позбавлений правового характеру. Держава, за Августином, повинна існувати передусім у якості морально-культурної спільності й лише потім – у якості інституціалізованної. Духовна спільність людей в християнському «граді небесному» первинна й визначальна по відношенню до форм їхньої політичної спільності в «граді земному». Хоча в епоху Середньовіччя ідея Августина була витлумачена в теократичній концепції влади в дусі примату церкви над державою, її смисл для наступного європейського розвитку виявився більш фундаментальним: по-перше, вона намітила загальні критерії легітимності державно-правових спільностей, по-друге, установила принцип, за допомогою якого правовий й державно оформлений примус відділяється від голої влади й/або прямого насилля.

Таким чином, соціальний порядок, який користується примусом, не має на це етико-моральних прав, і в новій моделі європейського політичного розвитку був визнаний нелегітимним. Нові акценти в цій ідеї розставив Фома Аквінський (1225 – 1274), який виділив три аспекти державної влади: власне відношення панування/підкорення; набуття влади; використання її. Таке розмежування необхідне йому для того, щоб відзначити існування публічно-регульованого (людського) аспекту владних відносин – сфери надбання й використання державною владою. Хоча влада за своєю суттю має божественний характер, це не стосується її надбання та використання, оскільки практика їхнього втілення може істотно розходитися з божественними настановами. Через те, що існує принципова кореляція між божественною природою влади й практичними аспектами її придбання та використання, несправедливий прихід до влади та зловживання нею порушують божественні настанови, народ має право на спротив та повалення такого правителя. Хоча безпосередній смисл теорії був спрямований на посилення контролю церкви над світськими правителями, потенційно вона закладала основу доктрини народного суверенітету та десакралізованого уявлення про механізми й закономірності функціонування влади.

Відомий мислитель Марсилій Падуанський (між 1275 и 1280 – бл.1343) у трактаті «Захисник миру» уперше чітко обґрунтував ідею народного суверенітету, згідно з якою верховним законодавцем та єдиним джерелом влади в державі є народ-суверен. Він перший у власне європейській політичній думці відділяє законодавчу владу від виконавчої. Народ-законодавець, згідно з його концепцією, повинен ввірити виконання виконавчих функцій – уряду, головою якого є правитель, що обирається й є відповідальним перед народом. Оскільки відповідальним виконавцем може бути одна людина, кілька осіб або весь народ, Марсилій Падуанський більше схиляється до першого варіанту, але за умови, що єдиноосібне правління буде здійснюватися під контролем громадян (тобто буде виборним), а не виникати поза нього (спадковим чином). Теорію Марсилія Падуанського можна розглядати як одну з найбільш перспективних спроб трансформації традиційного античного концепту демократії (народоправства) у дусі диференціації різних функціональних частин «політичного тіла» держави. Хоча теорія розділення влади у своєму класичному вигляді виникає кількома століттями пізніше, роздуми Марсилія Падуанського стали важливим підступом до розробки цієї проблеми.

7.Раціонально-критичне розуміння політики мислителями Нового часу(Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л. Монтескьє, Ж.-Ж.Руссо). Засновником авторитарного напряму новочасної політичної думки є Томас Гоббс (1588–1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті «Про громадянина» (1642) і в книзі «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної й громадянської» (1651). На думку філософа, природному людському стану властива жорстока «війна всіх проти всіх».

В інтересах загального благоденства й соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав і перенести їх на державу, яка, виражаючи загальну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати «статус кво», дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як «єдину особу», воля якої концентрує в собі волю всіх. Це не значить, що «єдиною особою» обов'язково має бути одна людина, верховним сувереном може бути й «зібрання осіб», головне, щоб влада була абсолютною, єдиною й неподільною. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями по відношенню до своїх підданих, крім права на їхнє життя. Він виходить із того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніяким договором зі своїм народом не пов'язана, бо піддані заключали договір не з нею, а між собою, «кожен з кожним», а тому вона не несе жодної відповідальності ніякої перед ними. Концепція Т. Гоббса повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства; немає нікого, хто міг би пред’явити до неї які-небудь вимоги, а тим більше залучити до відповідальності за її дії. Суверену належать усі різновиди влади, він не належить суду, стоїть вище законів, бо останні встановлені ним самим. Щоб не отримали розповсюдження думки та вчення, які підривали б суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стає контроль і регламентація духовного життя. Філософ вважає не тільки можливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями й зверненнями до народу. Надзвичайно важливо, щоб громадянам не проповідувалося ніяких поглядів або вчення, які б призвели їх до думки, що вони мають право не підкорюватися державним законам, тобто наказам тієї людини або зібрання осіб, яким доручена верховна влада в державі. Тому держава має право судити, які погляди та вчення ворожі інтересам миру, і забороняти їхнє поширення. Смисл концепції Т. Гоббса в теоретичній розробці сценарія авторитарної модернізації, що має на увазі жорстке обмеження політичної свободи при збереженні та гарантуванні свободи економічної (покупка та продаж майна, укладання торгівельних угод, вибір місця проживання, переміщення країною тощо). Відмова індивідів від політичної свободи й передача прав верховній владі над собою державі повинні якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприємницької діяльності та власницьких прав індивідів, створити сприятливі умови для економічного росту.

Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632–1704) розробив ліберально-демократичну альтернативу авторитарній модернізації «залізом і кров'ю". Вона багато в чому сходить до спільних традицій англійського політичного життя, сформульованих під знаком «Великої хартії вольностей» 1215 р., і до сучасної йому практиці соціальних компромісів «Славної революції» 1688 р., що закріпила тенденції законодавчого обмеження королівської влади й розподілу загальної владної компетенції між різними елементами політичних структур (королем, парламентом і суспільством). Можливість поступового руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських війн, «модернізації без революції» теоретично обґрунтовується вченим у «Двох трактатах про правління» (1690) – його основній політичній праці. Суть локковської концепції складається в постулюванні нерозривної єдності й взаємозалежності основних політичних й економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідів, Локк рішуче розходиться з ним у трактовці питань про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії. На відміну від Гоббса, у Локка природні права і свободи при переході з природного стану в державний не втрачається, а зберігаються в індивідів. Політичні права громадян є в концепції Локка обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого посягання з її сторони на економічну свободу й власність приватних осіб. Локк виходить з того, що повні гарантії індивідуальної економічної свободи можливі лише при доповненні її свободою політичною. Утративши політичні права, особистість втрачає й гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя та власність, бо абсолютна влада може в будь-який момент посягнути на матеріальне благополуччя громадян. Тому утворення державності в Локка передбачає відмову лише від небагатьох повноважень, спрямованих на ту чи іншу охорону власності, життя й свободи. Але це не пов’язано з відмовою від своїх власних прав як таких. Права людини мають верх над будь-якими державними правами; сама держава створюється лише з метою їх кращого виконання й гарантування захисту. І громадяни зобов'язані підкорюватися державі до тих пір, поки вона не загрожує їхнім основним інтересам. Щоб уберегти людину й суспільство від необґрунтованих посягань з боку державної влади, гарантувати захист від можливості деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різноманітними її структурними елементами, які повинні взаємообмежувати й урівноважувати один одного. Законодавча влада повинна бути вручена загальнонаціональному представницькому зібранню (парламенту), а виконавча – королю та (або) кабінету міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією установлених парламентом законів, застосування яких залежало б не від неї, а від виконавчої влади. Екстраординарною й крайньою мірою проти узурпації влади в Локка є право народу (більшості) на повстання й повалення правителя або правителів. Відзначаючи пріоритет не тільки прав особистості, але й прав суспільства, Локк й той же час ніяк не співвідносить їх між собою. Даючи принципове рішення дихотомії «особистість – держава», він не вирішує іншу, не менш важливу проблему «особистість – суспільство». Це надає його загальному ліберально-конституційному підходу певну суперечність, бо, допускаючи пріоритет волі суспільної більшості, Локк ніяк не вирішує проблему захисту прав меншості.

Ідеї Д. Локка заклали концептуальну основу ліберальної парадигми політичної думки Нового часу. Уперше в новочасній теорії настільки чітко прозвучав тезис про те, що «соціальний мир» може (і повинен) бути досягнутий не за рахунок тоталізації державної влади, а за рахунок її внтурішньої диференціації й самообмеження. Концепція розділення влади отримала подільший розвиток у творчості французького філософа-просвітника Шарля Луї Монтеск’є (1689– 1755). У своїй основній праці «Про дух законів» (1748) він стверджує, що гарантією політичної свободи індивіда може бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Будь-яке поєднання їх один з одним являє собою безпосередню загрозу для політичної свободи. Навіть у тому випадку, коли органи, що презентують різні гілки влади, знаходяться в руках, хоча й різних, але тих, хто належить до одного класу осіб, свобода, на думку Монтеск'є, знаходиться в небезпеці. Для забезпечення свободи, крім інституціональних, необхідні ще й додаткові процедурні гарантії, що полягають у праві однієї влади зупиняти іншу. Конкретний конституційний проект Монтеск’є полягає в тому, щоб законодавчу владу дати парламенту з двох палат – верхньої та нижньої, аристократичної й народної. Нижня палата являє собою представництво народу й базується на практично загальному виборчому праві. До верхньої палати входять представники знаті, і це право представництва носить спадковий характер. Виходячи з ідеї розподілу й рівноваги влади, Монтеск’є розглядає обидві палати як рівноправні установи, які повинні стримувати одна одну. Загальний смисл ліберальної програми Монтеск’є полягає в розробці варіантів досягнення широкої

соціальної згоди на основі компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою й дворянською знаттю. Механізм розподілу влади, запропонований ним, не тільки зміряв політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував оптимальний режим їх поєднання, що забезпечував внутрішню соціальну рівновагу й інституціональну стабільність суспільної системи.

Видатний мислитель епохи Просвітництва Жан Жак Руссо (1712–1778) при рішенні проблеми співвіднесення особистості, суспільства й держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси й потреби. У своїй праці «Про суспільну домовленість, або Принципи політичного права» (1762) він запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства й держави. Суспільна домовленість, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду або угодою, згідно з якою одна сторона обіцяє підкорюватися, а інша – володарювати. Тому індивід повинен підкорюватися «загальній волі», якщо його приватний інтерес розходиться з суспільним. Руссо спирається на ідею народного суверенітету, яка висловлювалася багатьма мислителями предмодернізаційної епохи задовго до нього. Руссо не просто відтворив цю ідею, а перетворив її в цілісну політичну концепцію, парадигму радикального демократизму. Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразником колективної волі, яка не може бути ні поділена, ні передана кому-небудь. Звідси йде різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур (принципу розподілу влади й депутатського представництва). Альтернативу системі ліберальної державності повинна скласти система послідовного народоправства. Оскільки інститут представництва може істотно спотворити волю народу, прийняття законів має спиратися на безпосереднє й загальнонародне волевиявлення шляхом референдуму. Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, виступаючи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданих. Руссо, таким чином, істотно перебудовує загальну композицію влади. Ліберальна схема передбачає тріаду «особистість – суспільство –держава», де лімітованим елементом є держава, посередником – суспільство, а визначаючим – особистість. Руссо пропонує розподіл («суспільство – держава – особистість»), у якому лімітованим елементом виступає особистість, посередником – держава, а пануючим – суспільство. Радикально-демократична парадигма влади Руссо побудована на запереченні самостійної ролі особистості в суспільстві, загальне її підкорення суспільному цілому. Руссо вимагає, щоб кожна людина стала нічим і могла б діями тільки разом з іншими. Заперечення можливості будь-якого плюралізму дій та думок, що виходять за рамки «колективного рішення», увергають індивідів під гніт не менш жорстких структур анонімного й безособистісного «народоправства». Така «плебисцитарна демократія» поза ліберально організованими структурами влади неминуче перетворюється в тоталітарну «демократію для більшості».

8. Основні риси політичних ідеологій.«Посткласичні» ідеологічні течії у ХХ1 ст. Поняття "ідеологія" введено в науковий обіг у 1796 р. французьким філософом А. Дестютом де Трасі в доповіді "Трактат ідеології". Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики. Політична ідеологія визначалася об'єктивним ходом суспільного розвитку та розвитку суб'єкта-носія політичної ідеології. Структура політичної ідеології є комплексом елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв'язку, які мають певну системність.

Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності:

- консерватизм (неоконсерватизм);

- лібералізм (неолібералізм);

- соціал-демократія (реформізм);

- соціалізм;

- комунізм (марксизм-ленінізм);

- анархізм;

- фашизм (неофашизм).

Функції політичної ідеології (за Ю. Сурміним):

- відображувальна (відображення основних проблем, процесів, явищ);

- пояснювальна (пояснення закономірностей тенденцій розвитку);

- прогностична (створення моделей майбутнього);

- цілеспрямовуюча (формулювання системи цілей суспільства та індивіда);

- програмуюча (створення планів і програм);

- оцінна (створення системи цінностей);

- орієнтаційна (орієнтація у світі);

- вираження інтересів (виявлення спрямованості особистості);

- спонукально-мобілізаційна (спонукання до дії та мобілізація сил);

- комунікативна (забезпечення спілкування);

- соціалізаторська (формування необхідних якостей особистості);

- емоційна (емоційне насичення індивіда);

- управлінська (реалізація управлінської діяльності);

- захисна (збереження ідей, ідеалів, цінностей);

- інтеграційна (об'єднання людей);

- нормативна (визначення норм);

- владна (форма духовної влади).

Консерватизм (фр. conservatisme, від лат. conservo — охороняю, зберігаю) –визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Лібералізм – філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Соціал-демократія — політична ідеологія лівих та ліво-центриських партій на політичному спектрі. Соціал-демократія відділилась від соціалістичного руху в другій половині XIX столітті та досі має вплив по всьому світу. Концепція соціал-демократії зазнала змін з часів появи. Основною відмінністю ідеології соціал-демократії та інших проявів соціалізму, таких як ортодоксальний марксизм, є віра у верховенство політичної дії на противагу верховенству економічної дії або економічний детермінізм.

Соціалізм — не має єдиного, загальноприйнятного визначення. Ним позначають велике розмаїття політичних ідеологій, від німецького націонал-соціалізму до радянського комунізму та сталінізму, від анархізму та марксизму до маоїзму. Ним також позначають різні політичні режими, як бідні африканські соціалістичні держави, арабські та азійські військові диктатури, так і заможні демократії Західної Європи, Австралії та Нової Зеландії.

Комунізм (від лат. communis — спільний, загальний) — починаючи з XIX ст. ідея утопічного суспільства загальної рівності та свободи, а також вчення про таке суспільство.

Анархізм – суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною.

Фашизм (італ. fascismo від fascio «пучок, зв’язка, об'єднання») — політологічний термін, який є узагальнювальною назвою специфічних крайнє правих політичних рухів, їхньої ідеології, а також політичних режимів диктаторського типу, що ними очолюються.

Сучасні ідеології.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»). Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.

Основні ідеї неоконсерваторів:

• формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

• допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

• сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

• у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. Так виникла нова ідеологія – неолібералізм, в основу якого покладені ідеї англійського економіста Ц. Кейнса.

Основні ідеї неолібералізму:

- до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції

від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

- соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

- забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Неофашизм – термін, який застосовують для визначення деяких право радикальних організацій та рухів у низці держав світу, які в політичному та ідейному відношенні є наступниками фашистських організацій, що були розпущені після 2 світової війни. Неофашисти проявляють схильність до політичного екстремізму, використовують терористичні форми діяльності.

Характерні риси:

  • крайній націоналізм,

  • шовінізм,

  • расизм,

  • критика з ультраправих позицій урядів, що діють у рамках парламентської системи;

  • застосування насильницьких, терористичних методів політичної боротьби;

  • вороже ставлення до гуманізму,

  • культивування іррационализму,

  • часто використання фашистської атрибутики (свастика, чорна уніформа, фасції тощо) і ритуалів (привітання викиданням вперед руки, факельна хода тощо);

У наші дні неофашистський рух, який став виникати спочатку в Західній Європі, а потім перенісся в інші країни, розколовся на 2 частини. Одна – традиціоналістський фашизм, тобто прихильність до старих форм, лідерів, тверджень, цінностей, висновків тощо. У Німеччині це прославлення СС, Гітлера, спроба виправдання його політики, намагання орієнтуватися на його тексти. В Італії це спроба піднести Муссоліні, традиції італійського фашизму. У Західній Європі воно вже практично згасло.

З'явився «модернізаторський» («ревізіоністський») фашизм, який дистанціюється від свого попередника, навіть дозволяє критику «класичного» фашизму, але зберігає певні його риси: орієнтація на національність, на націю як інваріант й основну силу розвитку людського суспільства й активне неприйняття усього того, що виходить за поняття нації, спроба вирішити соціальні проблеми в рамках цих цінностей.

9.Особливості розвитку політичної думки України(кінець Х1Х – поч.ХХ ст) (М.Грушевський, В.Липинський, М.Шаповал). Основними напрямами в розвитку української політичної думки цього періоду були народницький, консервативний й національно-державний.

Основними представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до свого повернення в Україну), Р. Лащенко та С. Шелухін. Вони досліджували історію українського народу як окрему культурно-етнічну спільність, розглядали ідею можливих федерацій його з іншими народами, вивчали питання демократичних традицій в Україні, історико-правові основи українського народу мати свою власну державу. Досліджуючи форми державних союзів на різних етапах історії України, учені-народники обґрунтовували теорії федеративних традицій в Україні й можливості федеративних об'єднань з тими державами, з якими вона підтримувала історичні зв’язки. М. Грушевський уважав можливим такі федеративні зв’язки України з Литвою, Білорусією, Росією; Р. Лащенко – з Росією; С. Шелухін – з чехами, словенцями, сербами, словаками, хорватами. Вони вважали, що федерація в той чи іншій формі буде сприяти укріпленню української державності. М. Грушевський в 1918 р. називав федеративну традицію головною ідеєю нашого національного політичного життя. Іноді ідея федералізму М. Грушевського відступала на задній план під тиском більш популярної ідеї повної незалежності України. Він вважав, що відносини між Росією й Україною повинні будуватися на умовах автономії та федерації, тобто передбачався автономний розвиток України в складі федерації Російської держави. М. Грушевський намагався зайняти середню позицію між двома полюсами: «повна самостійність і незалежність» як умова розвитку та самовизначення певної нації, та – народність, позбавлена самостійної державності, може так же нормально розвиватися, як і державна. Він виходив з того, що обидва підходи страждають крайнощами. М. Грушевський стверджував, що національним інтересам України відповідає вступ її до складу Російської держави, який реорганізує на основах республіки, автономії та федерації. Він уважав, якщо Росія не перебудується на цих принципах, то їй прийде кінець, вона перетвориться в промисловий і фінансовий додаток європейських промислових баронів. В статті «Якої автономії і федерації хоче Україна?» визначені такі умови автономії для України: створити одну «українську територію», яка повинна самостійно вирішувати всі питання економічного, політичного й культурного розвитку, створення власної армії, мати свої законодавство, суд, адміністрацію. Тільки в певних справах, спільних з Російською федерацією, Україна зобов’язується виконувати постанови спільного уряду, в якому будуть брати участь представники України й Росії в кількості, пропорційній їхньому населенню. До загальнодержавних справ М. Грушевський відносив питання війни й миру, міжнародні угоди, спільне командування військовими силами, єдину фінансову систему, єдину пошту, митницю, транспорт, захист прав меншин. Він передбачав такі умови, щоб у федерації автономія України не була позбавлена повністю незалежності. В Україні повинен бути обраний сейм. Він обирає виконавчий комітет, який буде представляти інтереси України в Російській Федерації. Автономна Україна має свої міністерства, власну армію, хоча й підлеглу спільному командуванню федерації. Однак проходити службу армія буде виключно в межах України й утримуватися за її рахунок, тільки у випадку оголошення війни може бути виведена за межі своєї території.

У цьому ж напрямку розробляв коло проблем державності Микита Шаповал (1885– 1932).

Він всебічно й глибоко обґрунтував необхідність державної організації української нації. Він піддав, перш за все, критиці так звану органістичну теорію. Відомо, що деякими політиками – від голови Тимчасового уряду О. Керенського до керівника партії більшовиків й радянського уряду В. Ульянова – широко розроблявся тезис про неможливість існування Росії без України, а України без Росії. М. Шаповал довів, що зворотним боком цього є політика експансії Московської держави, яка протягом чотирьох століть, починаючи з XVI ст., прирощувала свої володіння, провадячи експансію на всі чотири сторони світу. Дослідник засвідчує, що завдяки своїй експансіоністській політиці Росія не тільки стає великою державою світу, але й наповнює за рахунок так званих окраїн свій бюджет. Метрополії використовували колишні самостійні держави як мілітаристську силу, унаслідок чого, наприклад, у часи Першої світової війни українці Наддніпрянщини й Галіції повинні були вбивати один одного. Багато місця у своїх працях М. Шаповал відводить русифікації колонізованих народів, у тому числі й Україні. Оригінальний підхід М. Шаповала до створення української держави. Відстоюючи власну концепцію, М. Шаповал піддав критиці два модуси взаєморозуміння з більшовиками. Перший модус «щирого взаєморозуміння» М. Грушевського на основі прийняття українцями постулатів законності московської окупації, її соціалістичності, її корисності для робітників. Ціною цих поступок М. Грушевський хотів забезпечити легалізацію партії соціалістів-революціонерів в Україні. Другий модус взаєморозуміння з більшовиками –«тактичний» союз галицько-українського віденського уряду. Галичанські політики пропонували використовувати метод С. Петлюри «навпаки», який заключив союз з поляками, що відштовхнуло галичан від наддніпрянців. Політики-галичани намагались дійти згоди з московськими окупантами Великої України. М. Шаповал запропонував спочатку створити Західноукраїнську Республіку (ЗУР), яка б стала базою консолідації політичних і культурних сил, всієї еміграції, а тоді й фундаментом Великої й Соборної України.

Коріння українського консерватизму як політичної течії беруть свій початок у період гетьманщини. Основний його зміст – збереження традиційних форм державного правління й життєдіяльності суспільства. Прояви українського консерватизму мали місце і в наступні періоди XX ст. Відомим представником українського консерватизму в еміграції був професор В. Липинський (1882–1930). Його консервативні ідеї були пов’язані зі створенням незалежної української держави з формою правління – спадковою монархією. У центрі його дослідження були погляди Б. Хмельницького на процес створення української державності. Б. Хмельницький утверджував спадкове гетьманство. 1657 р. козацький з’їзд в Чигирині утвердив 16-річного Юрія Хмельницького спадковим гетьманом. На думку В. Липинського, це був крок до утвердження монархії. Погляди вченого стосовно форм монархічної державності не були постійними. Його кінець-кінцем не задовольнила ідея дуалістичної монархії. В останні роки свого життя він пропагував ідею парламентської монархії за зразком англійської, певні зміни вносить і в систему державного політичного управління парламентською монархією. У парламентській монархії уособлює державу «спадковий гетьман». Він відповідає за свої вчинки тільки перед Всевишнім і самим собою. Він суверенний і не має жодних правових обмежень. Гетьман виступає гарантом політичної стабільності в суспільстві. Гетьманська управа – виконавчий орган. Члени її призначаються гетьманом за згодою з Радою присяжних. Класократичне представництво – законодавчий орган. До нього обираються найкращі представники від купецьких, робочих, селянських, учительських та інших рад. Тому майбутня держава, на думку В. Липинського, повинна спиратися на три незалежні гілки влади: законодавчу, виконавчу й судову. В його концепції української державності в нові часи перевага надавалася класократії. На думку вченого, класократія – це рівновага між владою та свободою, сильна й стабільна державна влада, чітка класова структура суспільства й співробітництво класів під керівництвом національного правлячого прошарку. Такий, за В. Липинським, ідеальний устрій суспільства. Демократичну республіку як форму державного управління В. Липинський називає політичною бутафорією. Однак при цьому саму ідею створення демократичного суспільства в Україні при попередньому проходженні монархічного етапу він не виключає. Заслуговують особливої увага сьогодні політичні ідеї В. Липинського, що стосуються територіального патріотизму української нації – пробудження почуття солідарності між всіма, хто постійно проживає на українській землі, незалежно віт їх етнічної, релігійної, політичної, організаційної та іншої приналежності. Цю думку він пов'язував з майбутнім української державності. В. Липинський писав, що справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями.

10. Політичний маркетинг та рекламування під час виборчих кампаній в Україні Парламентські вибори в Україні 2006 року – чергові вибори до Верховної Ради України, що відбулися 26 березня 2006 року за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні. Виборча кампанія офіційно почалася 7 липня 2005 року, і з 26 листопада по 31 грудня 2005 року проходило висування та реєстрація кандидатів у депутати. Оголошення офіційних результатів відбулося 27 квітня 2006: як у газетах «Урядовий кур'єр» і «Голос України» були опубліковані офіційні результати виборів у Верховну раду. Згідно з законодавством, результати виборів набирають сили тільки після їх опублікування в офіційних друкованих органах Кабінету міністрів та Верховної Ради. Після проголошення ЦВК результатів голосування їх публікація була тимчасово заборонена Вищим адміністративним судом, який розглядав позовні заяви політичних партій і блоків, що не подолали тривідсотковий бар'єр. Вибори 2006 року виявилися рекордними за кількістю партій і блоків, що взяли участь. Виборчий бюлетень включив 45 претендентів. Згідно з офіційними результатам, у Верховну раду V скликання пройшли: Партія регіонів (186 мандатів), Блок Юлії Тимошенко (129), Народний союз «Наша Україна» (81), Соціалістична партія України (33), Комуністична партія України (21).

Парламентські вибори 2007 року відбулися 30 вересня 2007 року за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні. 2 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко розпустив Верховну Раду України та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007 р., проте вони були перенесеними на 24 червня 2007 року. Парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ неконституційним і не виділили кошти на вибори. Парламент продовжував проводити засідання, але Президент вважав їх недійсними. Указ було оскаржено в Конституційному Суді України, який унаслідок різних юридичних причин так і не прийняв рішення по суті цієї справи. Віктор Ющенко заявив, що може призупинити постанови і відкласти день виборів, аби парламент затвердив деякі важливі законопроекти, зокрема, законодавство про вибори, опозицію, та функціонування парламенту. Врешті-решт було досягнуто домовленості між основними політичними силами, внаслідок яких парламент на декілька днів відновив роботу при визнанні Президентом цього факту, а дата виборів змістилася на 30 вересня, причому причиною їх призначення оголошувалося припинення існування Верховної Ради, внаслідок відсутності в ній 2/3 депутатів від конституційного складу: опозиційні депутати спеціально для цього припинили свої депутатські повноваження. За офіційними даними Центрвиборчкому України на 30 серпня 2007 року, у виборчих перегонах 2007 року брали участь 20 політичних партій і передвиборчих блоків. Це найнижчий показник за останні декілька виборів. Зареєстровано 4 864 кандидати від 20 політичних партій і блоків. Виборча кампанія була дуже короткою, а тому дуже напруженою. Під час перегонів постійно звучали звинувачення партій і блоків на адресу один одного. На передвиборчу кампанію всіма учасниками було витрачено близько півмільярда гривень. Найбільше на телерекламу витратила Партія регіонів – 162,7 мільйона гривень. За нею слідують БЮТ (136,3 млн. гривень), блок Наша Україна – Народна Самооборона (105,7 плюс особисті рекламні ролики Юрія Луценко (0,7) і Віктора Ющенка (1,1)), Блок Литвина (37,7), Соцпартія (26,5), Компартія (2,7), блок КУЧМА (2,4) та інші політсили (всього 8,6). ЦВК оприлюднила результати виборів 15 жовтня 2007 року. 3% бар'єр подолали Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» (НУНС), Комуністична партія України (КПУ), «Блок Литвина».

Проблемаи України в управлінні електоральним процесом можна вважати часту зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулюється іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнює практику застосування закону під час виборчого процесу, з іншого – такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства, бурхливим проявом якого стали події кінця 2004 року. За останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали постійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою у державі, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, у бік парламенту. Відсутність системності призводить до помилок, які інколи можуть закінчуватися відмовою від загалом правильних норм та напрямків розробки. Тому в перспективі подібна несистемна робота парламенту над нормами виборчого права може сприяти погіршенню виборчого законодавства і відповідного погіршення якості виборчого процесу.

Складність впливу держави на діяльність ЗМІ під час електорального процесу обумовлюється, з одного боку, неоднозначністю самої сутності ЗМІ як комерційних підприємств та інститутів уособлення свободи слова, а з іншого – необхідністю забезпечення принципів правдивості, врівноваженості й неупередженості при висвітленні інформації щодо ходу виборчої кампанії, досягнення невтручання органів державної влади у виборчий процес, попередження використання протизаконних засобів тиску на ЗМІ.

Чинна система законодавчого регулювання політичного фінансування в Україні забезпечує вирішення основних фінансових питань виборчої кампанії, але при цьому має низку недоліків: не зобов’язує партії оприлюднювати інформацію щодо внесків до партійного фонду, що свідчить про недостатню прозорість його формування та зумовлює небезпеку надмірного впливу з боку певних осіб; не обмежує загальні витрати партії (блоку).

Розбудова демократичної держави потребує таких прозорих механізмів державного управління електоральним процесом, які б забезпечили довіру суспільства до результатів самого процесу. При чому, це залежить не тільки від форми та обсягу регламентації самого електорального процесу, а й від діяльності спеціалізованих виборчих органів з практичної реалізації законодавчих положень (адміністративно-організаційного механізму державного управління електоральним процесом) та дієвості інституту відповідальності за порушення законодавства України про вибори. В Україні адміністративно-організаційний механізм державного управління електоральним процесом реалізується шляхом втілення у життя виборчого законодавства через систему виборчих комісій та деякі державні інститути. Політична корупція є істотною перешкодою на шляху до вдосконалення електорального процесу. Фактори її появи – соціальні, політичні, економічні, організаційно-управлінські.

11.Політика і мораль як головні регулятори суспільних відносин: проблема убезпечення балансу в умовах реформування українського суспільства. Політика взаємодіє не тільки з економікою, але й з іншими сферами духовного життя суспільства: культурою й наукою, правом та ідеологією, етикою й мораллю. Політика і мораль мають спільну якість, бо й одна й інша являє собою організаційні, регулятивні, контрольні сфери суспільства. У той же час вони відрізняються й взаємодіють достатньо суперечливо. По-перше, українське суспільство, як і суспільство інших держав СНД, перебуває в стані переходу від тоталітаризму до демократії, еволюціонує від аморальної до якісно нової політики, яка керується певними моральними началами. Крім того, в окремих колах людського соціуму склалося крайнє негативне уявлення про політику, як про явище аморальне за своєю суттю та як про брудну справу, яким не повинна займатися порядна людина. Частково цим ми зобов'язані самій політиці, оскільки її дії не завжди високоморальні. Певний внесок у створення негативних уявлень про політику зробила художня література, персонажі якої часто інтерпретують політику, владу, першою чергою, як таку, що призвана завдавати болю громадянам, принижувати й дурити.

Проблема взаємовідношень політики та моралі займала розуми мислителів усіх часів: від легістів Давнього Китаю до багатьох політологів, соціологів і психологів сучасності. У поглядах на проблему в історії філософської й політичної думки можна виділити три основні течії. Одні дослідники (Н. Макіавеллі, Г. Моска, Р. Міхельс, А. Бентлі, Дж. Бернхем, Г. Кан та ін.) заперечували існування будь-якої самостійної моралі в політиці. Інші (Платон, Аристотель, Э. Фромм, Л. Мемфорд, Дж. Хакслі та ін.), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках, розглядали останні як визначальні для цієї сфери людської діяльності, треті (А. Швейцер, М. Ганди, А. Енштейн та ін.) наполягали на можливості й необхідності покращення політики мораллю. Отже, політика й мораль виконують регулятивні функції. У той же час функціонування їх істотно відрізняється один від одного. Вони діють певною мірою автономно. Крім того, на відміну від політичної організаційно-контрольної сфери, мораль не має речових форм регулювання. Вона не матеріалізується в інституціях влади, апараті управління, позбавлена центрів управління й засобів зв’язку. Мораль об'єктивізується, перш за все, у відображенні, в ознаках і властивостях інших суспільних явищ. Але незважаючи на це, мораль охоплює сутності, що керують суспільством, усі феномени політики. Специфічність дії моралі й в тому, що вона, виконуючи регулятивні функції, розповсюджує їх і на політику, знаходячись поза її межами. Мораль обмежує політику, свободу безконтрольної політичної дії. Політика ж в ідеальнім уявленні не контролює мораль, але за певних умов впливає на неї. Від початку вона поєднує в собі дві різні системи координат, системи оцінок й орієнтації людини в стосунках з державною владою – корисного й морального. І якщо мораль уміщує ці дії й учинки до сфери відношень Добра и Зла, то політична свідомість вимагає оцінювати їх з точки зору шокди та корисності, ефективності або неефективності в досягненні цілей. Політика сама здатна сформулювати ту ч іншу суспільну, політичну, а отже, і моральну ситуацію. Тим самим у моральні оцінки привносяться ситуативні критерії, які, пом’якшуючи моральні характеристики, додають до них різні виправдувальні пояснення. За таких умов починає панувати класова, революційна мораль, коли оцінки «поганий – хороший» мають різний смисл у політиці й моралі. Отже, моральність політики – величина відносна. У стабильних демократичних режимах вона – одне з найважливіших джерел взаємоввічливого діалогу еліт й електорату. За інших умов, коли, наприклад, відсутня демократія, мораль – це слабке місце політики й влади. Тут поширені спроби ухилитися від моралі й моральних оцінок, хоча в дійсності це неможливо. Історія нового часу свідчить: фашистські й комуністичні режими проводили аморальну політику, реалізуючи у своїй практичній діяльності макіавеллівський принцип – мета виправдовує засоби. У Радянському Союзі верхівка Комуністичної партії, надавши програмі КПРС статус вищої моралі, відкрито знехтувала загальнолюдськими уявленнями про честь та гідність. Тому й доноси на родичів і друзів, зрада вважались нормальним явищем й виправдовувалося найвищою метою побудови комунізму.

Нормальний розвиток суспільства передбачає певний баланс між політичними й моральними критеріями. Досягнути його нелегко, це вдається людям, що мають безпосередній досвід політичної діяльності, стійкі моральні принципи, бо вирішити раз і назавжди суперечливі відносини між політикою й мораллю неможливо. Можна тільки надати конфлікту цивілізованої форми. Це реально за умови проведення владними структурами гуманно зорієнтованої політики, яка виключала б привілейоване становище правлячої еліти або яких-небудь інших соціальних і політичних груп, політики, скерованої на громадянський мир та згоду, постійний пошук консенсусу між політичними силами. Існує також постійна, якісна основа моральності в політиці, тобто та мінімальна якість діяльності, яка сама по собі, а не тільки результатами є моральна. Безумовно, аморальні безвідповідальність, недобропорядність, некомпетентність, неадекватна кваліфікація, просто безграмотність, а тим більш корумпованість політика. Збереження балансу політичних і моральних критеріїв дозволяє уникати гіперморалізма в політиці. Витіснення критеріїв політичної оцінки абстрактними побажаннями, наївним передбаченням, відірваними від життя домаганнями є не що інше, як містифікація свідомості суб’єктів політики. В цих обставинах домінуюче положення можуть зайняти соціальні або політичні групи, що маніпулюють суспільною свідомістю заради досягнення власних вузькоегоїстичних інтересів. Таким чином, абсолютизація морального ідеалу може обернутися зайвою жертовністю, невиправданою поступливістю по відношенню до соціальних демагогів і взагалі призвести до негативних наслідків політичної діяльності.

11.Політика і мораль як головні регулятори суспільних відносин: проблема убезпечення балансу в умовах реформування українського суспільства. Політика взаємодіє не тільки з економікою, але й з іншими сферами духовного життя суспільства: культурою й наукою, правом та ідеологією, етикою й мораллю. Політика і мораль мають спільну якість, бо й одна й інша являє собою організаційні, регулятивні, контрольні сфери суспільства. У той же час вони відрізняються й взаємодіють достатньо суперечливо. По-перше, українське суспільство, як і суспільство інших держав СНД, перебуває в стані переходу від тоталітаризму до демократії, еволюціонує від аморальної до якісно нової політики, яка керується певними моральними началами. Крім того, в окремих колах людського соціуму склалося крайнє негативне уявлення про політику, як про явище аморальне за своєю суттю та як про брудну справу, яким не повинна займатися порядна людина. Частково цим ми зобов'язані самій політиці, оскільки її дії не завжди високоморальні. Певний внесок у створення негативних уявлень про політику зробила художня література, персонажі якої часто інтерпретують політику, владу, першою чергою, як таку, що призвана завдавати болю громадянам, принижувати й дурити.

Проблема взаємовідношень політики та моралі займала розуми мислителів усіх часів: від легістів Давнього Китаю до багатьох політологів, соціологів і психологів сучасності. У поглядах на проблему в історії філософської й політичної думки можна виділити три основні течії. Одні дослідники (Н. Макіавеллі, Г. Моска, Р. Міхельс, А. Бентлі, Дж. Бернхем, Г. Кан та ін.) заперечували існування будь-якої самостійної моралі в політиці. Інші (Платон, Аристотель, Э. Фромм, Л. Мемфорд, Дж. Хакслі та ін.), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках, розглядали останні як визначальні для цієї сфери людської діяльності, треті (А. Швейцер, М. Ганди, А. Енштейн та ін.) наполягали на можливості й необхідності покращення політики мораллю. Отже, політика й мораль виконують регулятивні функції. У той же час функціонування їх істотно відрізняється один від одного. Вони діють певною мірою автономно. Крім того, на відміну від політичної організаційно-контрольної сфери, мораль не має речових форм регулювання. Вона не матеріалізується в інституціях влади, апараті управління, позбавлена центрів управління й засобів зв’язку. Мораль об'єктивізується, перш за все, у відображенні, в ознаках і властивостях інших суспільних явищ. Але незважаючи на це, мораль охоплює сутності, що керують суспільством, усі феномени політики. Специфічність дії моралі й в тому, що вона, виконуючи регулятивні функції, розповсюджує їх і на політику, знаходячись поза її межами. Мораль обмежує політику, свободу безконтрольної політичної дії. Політика ж в ідеальнім уявленні не контролює мораль, але за певних умов впливає на неї. Від початку вона поєднує в собі дві різні системи координат, системи оцінок й орієнтації людини в стосунках з державною владою – корисного й морального. І якщо мораль уміщує ці дії й учинки до сфери відношень Добра и Зла, то політична свідомість вимагає оцінювати їх з точки зору шокди та корисності, ефективності або неефективності в досягненні цілей. Політика сама здатна сформулювати ту ч іншу суспільну, політичну, а отже, і моральну ситуацію. Тим самим у моральні оцінки привносяться ситуативні критерії, які, пом’якшуючи моральні характеристики, додають до них різні виправдувальні пояснення. За таких умов починає панувати класова, революційна мораль, коли оцінки «поганий – хороший» мають різний смисл у політиці й моралі. Отже, моральність політики – величина відносна. У стабильних демократичних режимах вона – одне з найважливіших джерел взаємоввічливого діалогу еліт й електорату. За інших умов, коли, наприклад, відсутня демократія, мораль – це слабке місце політики й влади. Тут поширені спроби ухилитися від моралі й моральних оцінок, хоча в дійсності це неможливо. Історія нового часу свідчить: фашистські й комуністичні режими проводили аморальну політику, реалізуючи у своїй практичній діяльності макіавеллівський принцип – мета виправдовує засоби. У Радянському Союзі верхівка Комуністичної партії, надавши програмі КПРС статус вищої моралі, відкрито знехтувала загальнолюдськими уявленнями про честь та гідність. Тому й доноси на родичів і друзів, зрада вважались нормальним явищем й виправдовувалося найвищою метою побудови комунізму.

Нормальний розвиток суспільства передбачає певний баланс між політичними й моральними критеріями. Досягнути його нелегко, це вдається людям, що мають безпосередній досвід політичної діяльності, стійкі моральні принципи, бо вирішити раз і назавжди суперечливі відносини між політикою й мораллю неможливо. Можна тільки надати конфлікту цивілізованої форми. Це реально за умови проведення владними структурами гуманно зорієнтованої політики, яка виключала б привілейоване становище правлячої еліти або яких-небудь інших соціальних і політичних груп, політики, скерованої на громадянський мир та згоду, постійний пошук консенсусу між політичними силами. Існує також постійна, якісна основа моральності в політиці, тобто та мінімальна якість діяльності, яка сама по собі, а не тільки результатами є моральна. Безумовно, аморальні безвідповідальність, недобропорядність, некомпетентність, неадекватна кваліфікація, просто безграмотність, а тим більш корумпованість політика. Збереження балансу політичних і моральних критеріїв дозволяє уникати гіперморалізма в політиці. Витіснення критеріїв політичної оцінки абстрактними побажаннями, наївним передбаченням, відірваними від життя домаганнями є не що інше, як містифікація свідомості суб’єктів політики. В цих обставинах домінуюче положення можуть зайняти соціальні або політичні групи, що маніпулюють суспільною свідомістю заради досягнення власних вузькоегоїстичних інтересів. Таким чином, абсолютизація морального ідеалу може обернутися зайвою жертовністю, невиправданою поступливістю по відношенню до соціальних демагогів і взагалі призвести до негативних наслідків політичної діяльності.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]