21. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій. Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

• "диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського суспільства;

• "демократ ура" - є елементи демократії (багатопартійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу правлячої партії;

• "делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не законодавчому органу, а президенту.

На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише десятиліття тому вирвалась з радянської імперії, відмовившись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості проблеми.

Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні – одне з найосновніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому.

Врахування цих закономірностей – необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав

Українське суспільство, разом з іншими посткомуністичними суспільствами Центральної і Східної Європи перебуває в епіцентрі глобальної трансформаційної динаміки. Демократичні перетворення в цих країнах започаткували новий етап у процесі демократизації - третій у світовій політичній історії (за С. Гантінгтоном). В різних державах процес демократизації є специфічним, але політична наука на основі порівняльного аналізу зясувала цілий ряд економічних, соціальних, культурних, релігійних та зовнішньополітичних факторів, що роблять можливим перехід до демократії, і від яких залежить її стабільність. Одним із таких факторів, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку, виступає політична культура. Без її ґрунтовного аналізу неможливе пізнання політичного життя будь-якого суспільства. Вивчення цього важливого феномену дозволяє глибше зрозуміти сутність політичної системи, визначити її характер, специфічні особливості та дослідити шляхи розвитку. Деякі дослідники називають політичну культуру матрицею політичного процесу, тому що вона пронизує діяльність усіх структур політичної системи, виступає системоутворюючим елементом політичної сфери, від політичної культури безпосередньо залежить стабільність політичних режимів.

Враховуючи той вплив, який політична культура здійснює на політичну систему, стає зрозумілим необхідність дослідження трансформації політичної культури як складової загального процесу трансформації суспільства. Особливо актуальною ця проблема є для України, де одночасно проходять процеси розбудови держави та консолідації нації.

22.

Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка ха­рактеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх вибор­чих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень. Сучасні демократичні держави (а бути демократичною дер­жавою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і прин­ципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами дер­жави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вира­ження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним дода­тковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держав­ними і суспільними справами; виборність основних органів дер­жави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен­шості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

1.Інституціональне виявлення суверенітету, верховної влади народу. Демократія означає юридичне визнання того, що народ є офіційним джерелом влади. Саме народу належить установча і конституційна влада у державі. Він обирає свої представників до органів влади, в разі потреби змінює їх, народ має право безпосередньої участі у розробці і прийнятті законів шляхом референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Особи, що здійснюють владу, не тільки обираються, а й обираються на суворо визначений термін.

3. Прийняття рішень за більшістю і підпорядкування меншості більшості у їх реалізації.

4. Рівність громадян на участь в управлінні державою: рівність виборчих прав, свобода створення громадянами політичних партій і об’єднань, право на одержання і розповсюдження інформації, право на участь у конкретній боротьбі за одержання керівних посад у державі

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:

- економічна(мета економічної демократії – перерозподіл багатства і вирівнювання економічних властивостей і умов);

- соціальна(Вирівнювання умов держав або соціальна рівність, що означає відсутність спадкової різниці суспільного становища, а також загальну доступність усіх видів діяльності, почестей і звань);

- індустріальна(це демократія у рамках індустріальних підприємств).

- політична демократія (коли панівна політична система не є демократичною, тоді соціальна демократія має не багато смислу, індустріальна демократія – мало автентичності, а економічна рівність – може не відрізнятися від рівності між рабами(Сарторі)).

Наприклад, про значення економічної і соціальної демокра­тії в розвитку соціальної правової держави говориться в програм­ному документі Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.).

Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій

Пряма — представницька демократія	Непряма — безпосередня демократія
– форма народовладдя, при якій здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування)	— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори)

23. Походження і сутність держави. Ознаки держави. На певному етапі розвитку у суспільстві виникають проблеми взаємовідносин між новостворюваними прошарками населення, його верствами і між окремими особами. Тим самим виникає потреба у вирішенні цих питань і як наслідок зароджується нова специфічна окрема організація суспільства, яку в подальшому назветься державою. Втрачаючи соціальну неоднорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо.

У кожній з таких суспільних груп звичайно з’являються не тільки спільні загальні інтереси, а й окремі для кожного прошарку – специфічні. Ці індивідуальні інтереси носять настільки різноманітний характер, що виникає потреба в їх узгодженні і координуванні, потреба у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і вимагає утворення специфічої організації, основним призначенням якої є забезпечення відносної цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

Тобто держава виступає формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. І, хоча необхідність виникнення держави здебільшого пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви, зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо, проблема виникнення держави залишається в науці дискусійною.

По-перше, в основі цієї складної проблеми лежать складні різні ідейні, філософські погляди і течії. По-друге, історичні і етнографічні науки дають все нові знання про причини походження держави і права.

б) соціальні засади виникнення держави

Сучасна матеріалістична наука пов’язує процес виникнення держави безпосередньо з виникненням права. А, взагалі, зародження державного ладу є одночасним до розвитку виробництва, переходу, як ми назвали вище, від привласнюючої до виробничої економіки.

В результаті еволюційного розвитку людина для задоволення своїх потреб поступово перейшла від привласнення готових тваринних і рослинних форм до справжньої трудової діяльності, направленої на перетворення природи і виробництво знарядь праці, їжі і інше. Саме перехід до виробничої економіки послужив поштовхом до трьох великих розділень суспільної праці – відділення скотарства від землеробства, розділенню ремесла і шару людей, які зайняті в сфері обміну – торгівлі (купців).

Такі великі події в суспільному житті мають такі ж великі багаточисленні наслідки. В змінених умовах зросла роль чоловічої праці, яка стала явно пріорітетною в порівнянні з жіночою домашньою. В зв’язку з цим матріархальний рід поступився місцем патріархальному, де рід вже ведеться по батьківській, а не материнській лінії. Але, що більш важливо, родова община починає розпадатися на патріархальні сім’ї (землеробів, скотарів, ремісників), інтереси яких вже не повністю співпадають з інтересами роду. З виникненням сім’ї почався розклад родової общини. Нарешті наступила черга, неминучої при розділенні праці, спеціалізації, підвищення її продуктивності. Додатковий продукт, як наслідок росту подуктивності праці зумовив появу економічної можливості для товарообміну і привласнення результатів чужої праці, виникнення приватної власності, соціального розшарування первісного суспільства, утворення класів, зародження держави.

І все ж таки причини зародження держави беруть своє коріння не тільки в матеріальному виробництві, але і в відтворенні самої людини. Зокрема заборона інцесту (кровозмішання) не тільки сприяла виживанню і укріпленню роду людського, але й створила багатопланову дію на розвиток суспільства, структуру його внутрішніх і зовнішніх відносин, культуру. Адже зрозуміти, що кровозмішання веде до виродження, ставить рід на межу загибелі – можна сказати ще лише пів справи. Набагато складніше було викорінити його, для цього потрібні були суворі міри, направлені проти відступлень від табу, які обов’язково мали місце. Тому є основи думати, що родові органи, які підтримують заборону інцесту і насильне його викорінення всередині роду, розвиток взаємозв’язків з іншими родами в цілях взаємообоміну жінками, були найдавнішими елементами зародження державності.

Родова організація суспільства трансформувалась в державу еволюційно, проходячи перехідні стадії. Одною з таких перехідних форм, - за думкою Л.Моргана, - “військова демократія”, де органи родового суспільного самоуправління ще зберігаються, але поступово набирають силу нові переддержавні структури в особі воєнначальника і його війська.

Тут з’явились зачатки військово-насильницького примусу і подавлення, тому що традиційна родова організація самоуправління уже не в стані була вирішити виникаючі протиріччя, які все більше розвалювали вікові порядки.

Сутність держави – смисл, головне, глибинне в ній, що визначає її зміст, призначення і функціонування. Таким головним, основоположним в державі є влада, її приналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словами питання про сутність держави – це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах. Поняття держави конкретизується при розкритті ознак, які відрізняють його як від родового устрою, так і від недержавних організацій суспільства. Іншими словами, аналіз ознак держави поглиблює знання про неї, підкреслює її унікальність у якості нічим незамінної форми організації суспільства і важливого суспільно-політичного інституту.

Отже, перш за все держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

всеохоплююча – об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах.

В додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду зумовлювалась кровною спорідненістю. Причому рід часто не мав строго визначеної території, переміщувався з одного місця в інше. В державно-організованому суспільстві кровно-споріднений принцип організації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов принцип його територіальної організації. Держава має строго локалізовану територію, на яку розповсюджується його суверенна влада, а населення, яке на ній проживає перетворюється в підданих чи громадян держави. Виникають таким чином просторові межі держави, в яких проявляється новий правовий інститут – підданство чи громадянство. З територіальною організацією населення поєднано не тільки виникнення держави, але й початок складаня окремих країн. А тому з цих позицій поняття “держави” і “країни” багато в чому співпадають.

Від недержавних організацій держава відрізняється тим, що уособлює все населення країни, розповсюджує на нього свою владу.

Публічна (державна) влада. Публічною вона називається тому, що не співпадає з суспільством, виступає від його імені, від імені всього народу.

Влада існувала і в додержавному суспільстві, але це була безпосередньо суспільна влада, яка виходила від всього роду і користувалась ним для самоуправління. Вона не потребувала ні чиновників, ні будь-якого апарату. Принципова особливість публічної влади є те, що вона втілюється саме в чиновниках, тобто в професійному розряді управителів, із яких комплектуються органи управління і примусу (державний апарат). Уособленна у державних органах і установах, публічна влада стала державною владою, тобто тою реальною силою, яка забезпечує державний примус, насильство. Вирішальна роль в організації примусу належить загонам озброєних людей і спеціальним установам.

Поняття “державного суверенітету” з’явилося в кінці середніх віків, коли стало потрібним відділити державну владу від церковної і надати їй виняткове, монопольне значення. Нині суверенітет – обов’язкова ознака держави. Держава, яка його не має – це колонія Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади полягає в її верховенсті, самостійності і незалежності.

Суверенність державної влади обумовлюється її можливостями реально, а не тільки ілеологічно впливати на суспільні відносини.

Верховенство державної влади всередині країни означає:1.Універсальність її владної сили, яка розповсюджується на все населення, всі партії і суспільні організації даної країни;

2.Наявність у неї таких засобів впливу, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (армія, поліція і т.д.)3.Самостійність і незалежність державної влади від всякої іншої влади внутрі країни і зовні її виражається в її винятковому, монопольному праві вільно вирішувати всі свої справи.

Нерозривний зв’язок держави і права. Без права держава існувати не може. Право юридично оформляє державу і державну владу і тим самим робить її легітимними, тобто законними. Держава здійснює свої функції в правових формах. Право вводить функціонування держави і державної влади в рамках законності, підкоряє їх конкретному правовому режиму. При такій підлеглості держави праву і формується демократична правова держава.

Держава відіграє важливу роль у вдосконаленні суспільства як власника основних засобів і знарядь виробництва; визначає основні напрямки його розвитку в інтересах всіх і кожного;

Держава має спеціальний апарат управління, який забезпечує виконання державних функцій;

Держава має розгалужену систему юридичних органів, що дозволяє використовувати різні методи переконання і примусу;

Держава володіє єдністю законодавчих, управлінських і контрольних функцій, це єдина повновладна організація у масштабі всієї країни.

Держава відноситься до владно-політичних організацій і виступає як головна сила в руках політичних сил, які тримають владу в своїх руках, як головний виразник їх волі і інтересів.

24. 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

Засади, на яких наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні загальновизначних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ. Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Україна, наголошується в документі, не є ворогом жодної держави.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток стосунків з такими групами держав: західні держави – члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

З прикордонними державами, говориться в документі, Україна має на меті укласти повномаштабні договори про добросусідство і співробітництво, в тому числі для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри та поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. В цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

В “Основних напрямках зовнішньої політики Украіни” звертається особлива увага на те, що у звя’зку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантною двосторонніх відносин з прикордоними державами є українсько-російські відносини. Для України вони є стосунками “особливого партнерства”, оскільки від їхнього характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним претензіям чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна вживатиме всіх заходів для переведення стосунків з Росією в русло справжнього добросусідства, взаємоповаги і партнерства. В цьому контексті надзвичайно важливе завдання полягає в активізації діяльності, спрямованої на усвідомлення обома сторонами безперспективності і згубності курсу на конфронтацію в украінсько-російських відносинах.

Розбудова стосунків з західноєвропейськими державами, говориться в документі, створить умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Таке співробітництво стане надійним підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відновини із Сполученими Штатами Америки.

Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною та заходом Європи. Україна розвиватиме з ними повномасштабні дружні відносини. Таке співробітництво розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних , економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною Європою. Розгалужені і стабільні стосунки України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України у сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві.

В документі зазначається, що Україна розвиватиме двосторонні відносини з азиатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Окреслюючи основні напрямкирегіонального співробітництва України в Європі, документ перераховує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у рамках Наради з безпеки і співробитництва в Європі (НБСЄ), участь в Раді Північноатлантичного співробитництва та Північноатлантичної асамблеї, розвиток контактів з Радою Європи та іншими європейськими структурами.

Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямках, зокрема у Черноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме широкі контакти на Середземноморському напрямку, дотримуватиметься курсу на включення в співробітництво в рамках Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою, та Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврорегіону.

В документі підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

Україна, як одна із засновниць Співдружності незалежних держав, розвиває співробітництво з країнами – учасницями СНД відповідно положень угоди про Співдружність незалежних держав із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.Вона відстоюватиме позиції збалансованої господарської діяльності в рамках СНД як необхідного етапу на шляху спровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в рамках СНД, Україна виходитиме з того, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України та інших заінтересованих країн СНД в европейську і світову економічну систему.

Під керівництвом Президента України практична реалізація зовнішньополітичної діяльності забеспечується Кабінетом Міністрів України і здійснюється Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції і законів України.

25. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип, її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.

За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її “четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо.

26. Соціальна держава. Умови формування, типи, основний зміст діяльності. Згідно Конституції України наша країна проголошена соціальною - правовою і демократичною державою, у якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава для людини, а не навпаки - такий зміст багатьох конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику у соціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки.

Поважаючи принцип соціальної справедливості, Конституція надає рівні умови для розвитку кожної особистості, можливості застосування нею своїх здібностей на власну і суспільну користь. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі соціальної злагоди і єдності народу. Соціальна держава визнає людину як найвищу соціальну цінність, надає соціальну допомогу індивідам, які потребують її відповідно до принципу соціальної справедливості, і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві. Основними ознаками або принципами соціальної держави є: 1. принцип людської гідності; 2. принцип соціальної справедливості; 3. принцип автономії суспільних відносин і процесів; 4. принцип субсидіальності; 5. принцип соціального партнерства або солідарності; 6. трудові і соціальні суди, які розглядають конфлікти у відповідних сферах;