Захист прав за допомогою інших громадських, державних і міжнародних установ (органів прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини

1. Розгляд заяв і скарг в органах прокуратури. Сутність і завдання розгляду звернень в органах прокуратури

2. Розгляд заяв і скарг в органах прокуратури України

3. Нагляд за додержанням і застосуванням Закону України "Про звернення громадян"

4. Нагляд за додержанням і застосуванням законів. Сутність та завдання нагляду за додержанням і застосуванням законів

5. Предмет і межі нагляду за додержанням і застосуванням законів

6. Повноваження прокурора при здійсненні нагляду

7. Правові засоби реагування прокурора на порушення законів

8. Нагляд за додержанням і застосуванням законів про права і свободи людини та громадянина

9. Захист Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини

Адміністративна-правові відносини в нашому суспільстві регулюються нормами адміністративного права України. Адміністративне право як складова правової системи держави характеризується насамперед тим, що вона виступає регулятором особливої категорії суспільних відносин, а саме: відносин, які виникають у сфері державного управління. Сам термін «адміністративне» у перекладі з латинської означає «управління». Тому словосполучення «адміністративне право» цілком закономірно можна трактувати як «управлінське право».

Адміністративне право - це найоб'ємніша, наймобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існуючих юридичних галузей. Немає такої сфери державного або суспільного життя, якої б не торкались питання адміністративно - правового регулювання. Його норми регулюють діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організацій, їх вплив політичне відчувають на собі конкретні особи.

Нас оточує велика кількість правил, якими визначається наша поведінка у громадських місцях, закладах, транспорті тощо. Службові відносини між громадянином і органом держави, органом місцевого самоврядування, громадською організацією також будуються в рамках адміністративно-правових приписів. Правила внутрішнього розпорядку, дорожнього руху, водокористування, санітарно-гігієнічної, пожежної і радіаційної безпеки, а також багато інших є сферою впливу адміністративних установлень. Норми адміністративного права оберігають відносини, що складаються під впливом цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права.

Залежно від виконуваних функцій адміністративно-правові відносини поділяються на: регулятивні та правоохоронні.

До регулятивних належать ті, що пов'язані з реалізацією позитивних завдань державного управління. Це: організація роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення запитів громадян тощо.

Найбільш відомий різновид правоохоронних відносин - відносини адміністративно-деліктні. Вони виникають між правопорушниками і правозастосовним органом (його посадовою особою). Ці відносини також мають організуюче значення. Воно полягає в тому, що через вжиття заходів впливу, передбачених адміністративно – правовою нормою, орган державного управління (тобто держава) прагне юридичними засобами забезпечити належну (правомірну, правослухняну) поведінку людини.

Державне управління здійснюється спеціальним апаратом держави, в якому на платній основі працюють державні службовці. Діяльність такого апарату має юридично-владний характер і забезпечується примусовою силою держави. Суб'єкти державного управління виступають від імені держави. Рішення, які приймаються у рамках цієї системи, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин.

Державне управління має виконавчо-розпорядчий характер, тобто воно охоплює два взаємопов'язаних напрями: виконавчу і розпорядчу діяльність.

Органи, які здійснюють державне управління, - це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи державної виконавчої влади). Ця ознака, зазвичай, закріплюється у нормативному порядку. Так, у Положенні про Міністерство внутрішніх справ України зазначено, що воно є органом державної влади.

Органи державного управління функціонують для оперативного і безпосереднього управління господарським, соціально-культурним, військовим та іншим будівництвом. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою.

Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій чи іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв, по-перше, у прийнятті загальнообов'язкових приписів (вони закріплюються в указах, постановах, положеннях, розпорядженнях, інструкціях, протоколах тощо); по-друге, в організації виконання зазначених приписів і, по-третє, у здійсненні контролю за цим приписом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи як переконання, так і державного примусу, тобто діють як державно-владні утворення.

Найважливіша мета державного управління, сфер, які потрапляють під його вплив, основні форми і методи управлінської діяльності визначаються на законодавчому рівні. Вся виконавчо - розпорядча діяльність ґрунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам законів. Саме вони створюють міцну правову базу для здійснення державного управління і визначають межі виконавчого спрямування. Тобто, органи державного управління виконують певні дії, зміст яких становить реалізація прямих приписів закону. Ці органи можуть на підставі законодавства, тобто без звернення до суду, притягти правопорушників до юридичної відповідальності, а також застосувати до них адміністративні стягнення.

Суб'єкти адміністративно-правових відносин

У адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія (власника) прав і обов'язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані правf реалізовувати, а покладені обов'язкі виконувати.

Суб'єкт адміністративно-правових відносин повинен володіти адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю.

Адміністративна правоздатність - це здатність суб'єкта мати права і обов'язки у сфері державного управління.

Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, - то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну - з моменту державної реєстрації. Припиняється з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, установи, організації, а якщо про фізичну особу, - то з моменту смерті.

Адміністративна дієздатність - це здатність суб'єкта самостійно, комплексними діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління.

Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно - правових норм юридичну відповідальність.

Адміністративне законодавство України донині не передбачає адміністративної відповідальності юридичних осіб, хоча вказівка щодо її можливості вже має місце.

Не визнаючи за юридичними особами адміністративної відповідальності, законодавець встановлює для них матеріальну та іншу відповідальність (наприклад, накладення на об'єднання громадян таких стягнень, як попередження, тимчасове призупинення діяльності, примусовий розпуск тощо), яка кваліфікується як «заходи адміністративного характеру».

Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридичних осіб - відповідальність в адміністративному порядку, включаючи матеріальну.

До основних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління взагалі, і виконавчої влади зокрема, треба віднести:

1. Президента України.

2. Органи державної виконавчої влади.

1. Державних службовців - як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивуються повноваження державних органів управління.

3. Громадян України, іноземців, осіб без громадянства.

4. Органи місцевого самоврядування.

5. Об'єднання громадян.

6. Суб'єктів підприємницької діяльності.

Згідно зі ст. 102 Конституції України, Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Органи виконавчої влади є основними (після Президента України) функціонально - галузевами носіями виконавчої влади в державі.

За масштабом діяльності органи виконавчої влади поділяються на:

1. вищі;

2. центральні;

3. місцеві;

4. спеціальні.

До вищих належать органи, виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всю територію України. Таким органом є Уряд України - Кабінет Міністрів.

Стаття 113 Конституції України фіксує, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До його складу входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр - міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства, наприклад, міністерство внутрішніх справ; комітети, наприклад, Державний комітет зв'язку та інформатизації; відомства, наприклад, Служба Безпеки України, Державна податкова адміністрація України.

Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 118 Конституції України, виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом за поданням Кабінету Міністрів України.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відповідним місцевим радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, а також органам виконавчої влади вищого рівня.

До спеціальних органів державної виконавчої влади належать органи, які не віднесені законодавством ні до вищих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органу виконавчої влади.

Таким органом є міліція, яка, відповідно до ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р., має статус «державного озброєного органу виконавчої влади». З адміністративно-правової точки зору, міліція являє собою системну сукупність спеціальних державних підрозділів, частин, установ, які є носіями виконавчої влади і реалізують свою компетенцію в сфері охорони громадського порядку, громадської безпеки і боротьбі зі злочинністю. Вона є найважливішою складовою органів внутрішніх справ.

Основними завданнями міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист прав і свобод, законних інтересів; попередження правопорушень та їх припинення; охорона та забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх

вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної, правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Виконуючи адміністративні функції, міліція зобов'язана припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах щодо них; забезпечувати в межах своєї компетенції безпеку дорожнього руху, додержання законів, правил, нормативів у цій сфері, здійснювати реєстрацію, облік автотранспортних засобів, приймати іспити на право керування транспортними засобами і видавати відповідні документи; запобігати забрудненню повітря, водойм транспортними засобами та сільськогосподарською технікою, давати дозвіл на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин та матеріалів, інших предметів та речовин, щодо зберігання і використання яких установлені спеціальні правила, а також на відкриття об'єктів, де вони використовуються. Контролювати додержання зазначених правил та функціонування згаданих об'єктів; контролювати додержання громадянами та службовими особами встановлених законодавством правил паспортної системи, в'їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян та осіб без громадянства.