Самозахист цивільних прав та інтересів

1. Право на самозахист

2. Суб'єкт права на самозахист

3. Способи самозахисту

4. Зброя, інші засоби як знаряддя самозахисту

5. Самозахист і самоуправство

6. Самозахист і самосуд

1.Право на самозахист

Самозахист - це захист самого себе від небезпеки, нападу, ворожих дій; це захист самого себе власними силами .

Самозахист - один із інстинктів людини, який покликаний уберегти її життя від різних небезпек.

Термін «самозахист» ні в законодавстві, ні в правовій літературі тривалий час не використовувався.

У статті 444 ЦК 1963 р. встановлювалися наслідки дії особи «в стані необхідної оборони»: якщо не були перевищені її межі, то шкода, яка при цьому була завдана нею нападникові, не підлягала відшкодуванню.

Мова йшла, головним чином, про чинення опору фізичному нападу, тобто фактично про самозахист, який був дозволений, якщо не перевищував межі.

Але ким ця межа мала встановлюватися і де вона мала б закінчуватися?

За статтею 445 ЦК 1963 р., не вважалося протиправною поведінкою заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності - коли для відвернення шкоди більшого розміру заподіювалася іншій особі шкода меншого розміру. У цій ситуації мова також могла вестися про самозахист.

У Цивільному кодексі 1963 р. було чимало Інших способів самозахисту, які в літературі одержали назву «оперативні санкції», «засоби оперативного реагування». Так, у разі прострочення виконання обов'язку боржником кредитор мав право відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес (стаття 213). Якщо наймодавець не провів капітального ремонту речі, наймач мав право сам провести його, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування (стаття 264). Подібних випадків у законах було чимало.

Конституція України в частині 5 статті 55 надає кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Це право було названо правом на самозахист, тобто правом захищатися самому, без сприяння спеціальних органів, службових (посадових) осіб.

Але це не означає, що самозахистові не властивий державний примус. Цей державний припис присутній, оскільки закон делегує право на його застосування самій особі, право якої порушене.

У Цивільному кодексі України самозахисту присвячена окрема стаття 19, зміст якої має важливе теоретичне і практичне значення.

Мова йде, насамперед, про сформульоване у ній поняття самозахисту як застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Випадків, коли б закон прямо забороняв вчинення певної дії у відповідь на правопорушення, немає.

Кримінальний кодекс визнає кримінальне караними велику кількість активних дій, без огляду на те, з якою метою вони вчиняються. Умисне знищення майна іншої особи під впливом особистої образи з її боку чи для того, щоб «віддячитися» їй за неповернення боргу, як і викрадення чужого майна з метою власного збагачення чи з метою компенсації завданих збитків,- ці деталі не матимуть правового значення при кваліфікації такої протиправної поведінки.

Тому можна зробити висновок: засобом протидії не може бути те, що має ознаки злочину або адміністративного правопорушення.

Згідно зі статтею 36 КК, кримінальна відповідальність не настає, якщо особа діяла в межах необхідної оборони.

Пропозиція змінити ідеологію цієї норми не дала результату: про наслідки, як і раніше, має думати той, хто захищається, а не той, хто нападає.¹ Це призводитиме і надалі до того, що потерпілий, відбиваючись від нападу, повинен буде весь час міркувати, чи не засильно він захищається.

Мало би бути все навпаки: нападник мав би спонукатися до роздумів, чи не засильно йому буде дана відсіч.

Нападник має усвідомлювати, що сила страху, породжена його протиправною поведінкою, може бути набагато сильнішою від сили нападу і в результаті правомірність відсічі мала б оцінюватися саме з позиції сили страху, а не сили нападу.

Не може бути самозахистом дія, яка суперечить моральним засадам суспільства: втручання в особисте життя порушника права, звернення до ворожбитів з метою насилання бід на нього тощо.

У частині 2 статті 19 ЦК визначені критерії, за якими певна дія, яка не суперечить закону або моральним засадам суспільства, може вважатися способом самозахисту, а саме:

1. відповідність до змісту порушеного права;

2. відповідність до дії, якою порушене право;

3. співмірність із наслідками порушення права.

У разі поширення неправдивої інформації особа має право письмово розіслати тим, кому вона повідомлена, свої спростування.

Якщо злочинець вирвав сумку з рук, до нього можуть бути застосовані такі ж фізичні дії. Якщо чоловік, щоби не допустити дружину в помешкання, на яке вона має право, поміняв замки, дружина має право вчинити таку ж дію у відповідь і вимагати відшкодування моральної шкоди.

Якщо громадянин відгородив свою земельну ділянку, прихопивши частину земельної ділянки сусіда, останній має право перенести паркан на «законне» місце.

За допомогою самозахисту може бути здійснене оперативне відновлення порушеного права.

Надання особі права на самозахист сприяє виробленню почуття поваги до чужого права, є засобом стримування від зазіхання на чуже особисте чи матеріальне благо.