Особливості цивільно-правового захисту права на охорону здоров'я

1. Використання понять: «здоров'я», «право на охорону здоров'я» та «право на здоров'я».

2. Змінювання права на охорону здоров'я з розвитком суспільства, держави та права

3. Сутність правового захисту особистих немайнових прав

4. Заподіяння шкоди у особистих немайнових прав людини — правах на охорону здоров'я

1. Використання понять: «здоров'я», «право на охорону здоров'я» та «право на здоров'я».

Здоров'я вважається найвищим і першорядним природнім благом людини. Без цього блага особистість не може користуватися всіма іншими благами, які їй дарує життя. Право на охорону здоров'я виникає одночасно із народженням людини і зберігається до її смерті.

У зв'язку з великою значущістю здоров'я, законодавець в Основному Законі нашої держави — Конституції окремо закріпив право кожного громадянина на охорону здоров'я, а також інші права, тісно пов'язані з охороною здоров'я — право на життя, особисту недоторканність і сприятливе навколишнє середовище. Статтею 49 Конституції України визначено, що кожен має право на охорону здоров'я. Держава забезпечує громадянам охорону здоров'я поза залежністю від національності, статі, посадового положення та інших обставин. Також не дозволяється дискримінація, зумовлена наявністю у громадян будь-яких захворювань. Особи, винні в порушенні цього положення, несуть встановлену законом відповідальність. Під час перебування за межами України її громадянам гарантується право на охорону здоров'я відповідно до міжнародних договорів. Виходячи з тексту Конституції України, іноземним громадянам і особам без громадянства також гарантується право на охорону здоров'я. Отже, в Україні визнається конституційне право кожної людини на охорону здоров'я.

Подібні норми закріплені в конституціях багатьох інших держав (наприклад, ст. 2 Основного Закону ФРН від 23.05.1949; п. З ст. ст. 13, 32 Конституції Італійської Республіки від 22.12.1947; ст. 43 Конституції Іспанії від 27.12.1978; п. 2 ст. 7 Конституції Республіки Греція від 09.06.1975).

Проблеми, що виникають з приводу реалізації правового регулювання та захисту права на охорону здоров'я, цікавлять не одне покоління науковців. Однак ступінь наукової розробки цієї проблематики не можна назвати достатнім з огляду на велику кількість актуальних питань, які до цього часу залишаються недослідженими або дослідженими частково. Насамперед це стосується такого важливого питання, як цивільно-правовий захист здоров'я. Як теоретичне підґрунтя досліджень зазначеного питання, можна розглядати праці таких відомих цивілістів, як Є. О. Флейшица, А. М. Савицької, М. С. Малєїна, М. М. Малєїної, К. Б. Ярошенка, А. Корбета та інших.

У межах цього дослідження варто визначити, які особливості має

цивільно-правовий захист права на охорону здоров'я, що відрізняють його від захисту інших немайнових прав. Цивільне законодавство України розглядає «право на охорону здоров'я» — як особисте немайнове право, що забезпечує природне існування фізичної особи (ст. 283 ЦК), так і «здоров'я» як нематеріальне благо людини (ст. 201 ЦК), що належить до найвищих соціальних цінностей. Оскільки ЦК не дає визначення жодного з цих понять, для їх правової кваліфікації варто звертатися до інших джерел права та юридичної літератури.

У цивілістичній літературі можна помітити використання одразу трьох понять: «здоров'я», «право на охорону здоров'я» та «право на здоров'я». Для того, щоб визначити зміст і співвідношення цих понять, варто розглянути їх окремо.

Відповідно до ст. З Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі — Основи), здоров'я — це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

В юридичній літературі та літературі медичного напряму під здоров'ям розуміють стан, що є протилежним хворобі, який не можна визначити з достатньою точністю, оскільки він пов'язаний з великою широтою коливань найважливіших показників життєдіяльності людини, можливостями пристосування організму.

Як було зазначено вище, вітчизняним цивільним законодавством саме поняття «здоров'я» розглядається як об'єкт цивільних правовідносин, яке є нематеріальним благом, що невіддільне від особистості і не може передаватися або припинятися з будь-яких підстав. Така правова кваліфікація здоров'я виникла з прийняттям 16.01.2003 нового ЦК, коли цивільне законодавство України поповнилося новою правовою категорією — особисті немайнові блага. Саме до них було віднесене здоров'я (ст. 201 ЦК).

Ввівши до нового ЦК новелу про нематеріальні блага та їх захист цивільним законодавством, вітчизняний законодавець ніяким чином не розмежував такі блага, а в самому Кодексі не визначено їх жодних ознак. Новим ЦК України немайнові блага розглядаються як різновид об'єктів, з приводу яких можуть виникати цивільні правовідносини. У ст. 201 ЦК викладено приблизний перелік юридичне захищених нематеріальних благ: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Оскільки новий вітчизняний ЦК наводить лише приблизний перелік немайнових благ, то це дозволяє не обмежувати коло благ, які підлягають чи будуть підлягати захисту правом.

Після аналізу положень глави 15 ЦК України складається певне враження, що у вітчизняному цивільному законодавстві поняття «нематеріальне благо» розглядається досить обмежено, а законодавець намагається поєднати в одному терміні і блага і права (особисті немайнові). Тобто таке поєднання було б не зовсім коректним. З цього приводу висловилася М. М. Малєїна, зазначивши, що особисте немайнове право та його об'єкт тісно пов'язані, але не тотожні . Як писав Г. Ф. Шершеневич, «суб'єктивне право є засобом для забезпечення користування благами, але останнє так мало відноситься до поняття прав, як сад до садової огорожі»! .

Вітчизняний законодавець не поділяє нематеріальні блага за будь-якими якимось критеріями, як, наприклад, ЦК РФ2. ЦК РФ (ст. 150) поділяє нематеріальні блага на: нематеріальні, які набуваються громадянами та юридичними особами у зв'язку із народженням (створенням), та б) нематеріальні, які набуваються ними на підставі закону. До нематеріальних благ, які набуваються громадянами та юридичними особами у зв'язку із народженням (створенням), цивільне законодавство РФ відносить життя, здоров'я, гідність особи, особисту недоторканність, честь та добре ім'я, ділову репутацію, недоторканність особистого життя, особисту та сімейну тайну, а до нематеріальних благ, які набуваються на підставі закону, — право вільного пересування, право обрання місця перебування та проживання, право на ім'я, інші особисті немайнові права. Такий розподіл визначає своєрідну дворівневу структуру цієї дефініції: благо першого рівня — власне нематеріальне благо, яке неподільно пов'язане з особистістю і є таким, що передує праву на нього (життя, здоров'я); блага другого рівня — особисте немайнове право, яке кореспондує нематеріальному благу чи існує окремо від нього. На нашу думку, було б цілком виправданим та зручним для класифікації введення такого розподілу і до вітчизняного цивільного законодавства.

Здоров'я як нематеріальне благо надає його власнику виключні права щодо користування всіма можливостями свого організму, тіла. Звичайно, так «користування» здійснюються фактично постійно і «непомітно» в юридичному сенсі, так виявляються у випадках порушення здоров'я чи при деяких інших обставинах.

Деякі автори вважають, що здоров'я неподільно пов'язане з об'єктом у натурі — людським тілом, яке є пристосуванням для реалізації наявних можливостей людини. Однак, на нашу думку, людське тіло не можна розглядати лише у такому вузькому значенні, тому що в організмі людини проходять не тільки функціонально-забезпечувальні, а й психічно-нервові процеси, що забезпечують свідомість та самопочуття особи. Окреслюючи певні зміни у стані здоров'я людини, не можна обмежуватися тільки даними про функціонування органів чи їх систем і не враховувати суб'єктивне (скоріше психологічне) самопочуття людини.

Здоров'я існує незалежно від правового впливу і тільки при посяганні на це благо з боку третіх осіб воно потребує правового захисту. Здоров'я має абсолютний захист, оскільки його власнику протистоїть невизначене число зобов'язаних осіб, які не мають права заподіювати шкоду цьому благу, що охороняється законом. На нашу думку, на випадки, коли дієздатна людина сама свідомо приймає рішення про застосування заходів, що можуть погіршати (чи однозначно погіршать) стан її здоров'я, правовий захист від дій самої людини ("носія здоров'я») поширюватися не може.

Що стосується поняття «право на охорону здоров'я», яке за ЦК належить до групи особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, то воно виникає від народження людини і діє довічно. Таке право, як і право на життя, найтісніше пов'язане з фізичною особою. Одна з головних відмінностей права на охорону здоров'я від усіх інших абсолютних прав (речових) полягає у тому, що «право власності» на здоров'я не може передаватися, і навіть не згідно із законом, а в зв'язку зі своїми природними властивостями.

Деякі автори вважають, що зміст поняття «право на охорону здоров'я» значно вужчий за зміст поняття «право на здоров'я». Вони зазначають, що цивільне законодавство України закріплює саме „право на здоров'я», а не право на його охорону, як це зазначено у главі 21 ЦК «Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи». Таку розбіжність між назвою та змістом правової норми автори пояснюють бажанням законодавця зберегти нормативну відповідність зі ст. 49 Конституції України, яка була введена в дію значно раніше за ЦК2. Однак з такою думкою погодитися можна тільки частково. Дійсно з поняттям «здоров'я», як з нематеріальним благом пов'язані і деякі інші права, наприклад, право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК), право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК), право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК) т.д. Крім того, поняття «право на охорону здоров'я» не охоплює випадки, коли власник цього права бажає здійснити його практично, наприклад, стати донором чи учасником медичного експерименту. Однак, у подібних випадках, ніяк не можна погодитися з тезою про те, що людина-власник практично «розпоряджається» своїм здоров'ям. У цьому сенсі таке «право власності» є досить відносним, оскільки не можна ж розпоряджатися станом організму чи почуттями. При відчуженні органів (донорстві) відбувається передання частин людського тіла — реальних об'єктів матеріального світу, щодо яких і виникає правовідношення. Тобто розпорядження здоров'ям фактично немає, є лише використання (користування) позитивних можливостей, зміни самопочуття, що забезпечує сприятливі умови для природного існування, життєдіяльності організму людини.

Слід зазначити, що реалізація права на охорону здоров'я здійснюється у різних суспільних відносинах, які мають свою специфіку та регулюються різними галузями права, у тому числі й цивільним правом. Роль цивільного права виявляється у даному випадку, по-перше, у визнанні за громадянином юридичного права на охорону здоров'я, а по-друге, у захисті цього права, що здійснюється постійно, як у моменти відсутності яких-небудь порушень цього права, так і у випадках його порушення. При цьому, на нашу думку, у випадках реального посягання на це право та при компенсації завданого збитку відбувається саме захист, а не охорона права. Враховуючи положення ч. 2. ст. 283 ЦК, охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.