72. Право на охорону найменування місце походження товару (географічне позначення)

зазначення походження товару - термін, що охоплює (об'єднує) такі терміни: просте зазначення походження товару; кваліфіковане зазначення походження товару; просте зазначення походження товару - будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Ним може бути і назва географічного місця, яка вживається для позначення товару або як складова частина такого позначення;

кваліфіковане зазначення походження товару - термін, що охоплює (об'єднує) такі терміни: назва місця походження товару(НМП - назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором) та географічне зазначення походження товару(ГЗП - будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару, який має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даногогеографічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора)

Правова охорона простого зазначення походження товару надається на підставі його використання; полягає у недопущенні використання зазначень, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять споживачів в оману щодо дійсного географічного місця походження товару; не підлягає реєстрації. Надається правова охорона кваліфікованим зазначенням походження товарів на підставі їх реєстрації, охорона діє безстроково від дати реєстрації. Правова охорона надається кваліфікованому зазначенню походження товару, що вказує на конкретне географічне місце, з якого походить товар. Має не суперечити публічному порядку, принципам гуманності та моралі; не бути видовою назвою товару; не вводити в оману споживачів.

Суб*єкти права на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару: а) особа чи група осіб, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем;

б) асоціації споживачів; в) установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць.

Заявка на реєстрацію права на використання вже зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару подається до Установи; повинна стосуватися лише одного зазначення походження товару; складається українською мовою та повинна містити: а) заяву про реєстрацію назви місця походження товару чи географічного зазначення походження б) заявлену назву місця походження товару або заявлене географічне зазначення походження товару; в) назву товару, для якого заявник просить зареєструвати вказане зазначення походження товару г) назву та межі географічного місця, де виробляється товар і з яким пов'язуються особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики товару; д) опис особливих властивостей товару, певних якостей, репутації або інших характеристик товару…

Може проводитись експертиза заявки, яка має статус науково-технічної експертизи

Реєстрація здійснюється шляхом внесення до Реєстру необхідних відомостей щодо кваліфікованого зазначення походження товару та/або осіб, які мають право на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару

Свідоцтво про реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення походження товару видається Установою протягом місяця від дати реєстрації цього зазначення або від дати внесення до Реєстру відомостей щодо осіб, яким надано право на використання раніше зареєстрованого цього кваліфікованого зазначення походження товару за умови сплати державного мита в розмірі та порядку, визначених законодавством.

Свідоцтво, що посвідчує реєстрацію права на використання кваліфікованого зазначення походження товару, діє протягом 10 років від дати подання заявки(Строк дії свідоцтва продовжується Установою на наступні 10 років на підставі заяви),

Право на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару може бути припинено:

а) за рішенням суду у зв'язку з втратою товаром особливих властивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі, від дати, встановленої судом

б) у разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, що є власником свідоцтва;

в) у разі подання власником свідоцтва заяви до Установи про відмову від права на використання цього зазначення. Право припиняється з дня офіційної публікації відомостей про це;

г) у разі несплати збору за продовження строку дії свідоцтва. Право припиняється з першого дня дії наступного строку, за який збір не сплачено.

. 23. Особисте немайнове право фізичної особи – суб’єктивне

цивільне право, яке належить кожній фізичній особі від народження або за законом, не має економічного змісту, тісно пов’язане з фізичною особою та належить їй довічно.

Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

Ознаки особистого немайнового права :

1) специфічні підстави виникнення: як правило виникають на підставі подій (наприклад, з факту народження) або з самого закону; особисті не майнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності виникають з дій);

2) відсутність економічного змісту: виникають щодо благ, які позбавлені економічної цінності, тобто не мають грошового еквіваленту, на них не може бути звернуто стягнення за рішенням суду;

3) невід’ємність від особи: тісно пов’язані з особю; фізична особа не може відмовитись від них, а також не може бути позбавлена цих прав (володіти і користуватися цими правами може лише сам суб’єкт особистого немайнового права, їх предача на підставі правочинів іншим особам неможлива);

4) безстроковість їх дії: діють довічно, тобто протягом невизначеного періоду часу, поки живий їх правоволоділець.

Види особистих немайнових прав

І За сферою життя фізичної особи :

1) ті, що забезпечують природне існування фізичної особи. (Право на життя,право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю,право на охорону здоров'я,право на медичну допомогу, право на інформацію про стан свого здоров'я,право на таємницю про стан здоров'я ,права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я,право на особисту недоторканність,право на донорство,право на сім'ю, право на опіку або піклування,право на безпечне для життя і здоров'я довкілля )

2) ті, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. (Право на ім'я, Право на зміну імені, Право на використання імені, Право на повагу до гідності та честі, право на недоторканність ділової репутації, право на індивідуальність, право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію, право на особисті папери, право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів,право на таємницю кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право на місце проживання,право на недоторканність житла, право на вибір роду занять,право на свободу пересування,право на свободу об'єднання,право на мирні зібрання)

ІІ За об’єктом особистих немайнових прав :

1. об’єктом, яких є нематеріальні (духовні) блага;

2. об’єктом, яких є результати інтелектуальної, творчої діяльності

45. Власність – відношення особи до приналежної їй речі як до своєї, що виражається у володінні,користуванні та розпоряджені нею, а також усунені втручання всіх третіх осіб у дії власника.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння – юридично забезпечена можливість особи здійснювати господарське панування над річчю. Володіння: законне (титульне); незаконне: добросовісне, недобросовісне.

Право користування — це юр. забезпечена можливість особи використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження — це можливість особи самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі.

Властивості права власності:

- еластичність

- безстроковий характер

- виключне абсолютне право

- і інші ознаки характерні речовим правам.

Види права власності за суб»єктами: державна, приватна, комунальна.

68 Оформлення патентних прав.

Одним із найважливіших принципів патентної системи є те, що обов’язковою умовою правової охорони тієї чи іншої розробки є її офіційне визнання. Тобто винахід, промисловий зразок, корисна модель за умови відповідності їх критерїям патентоспроможності повинні бути офіційно визнані і підтверджені видачею охоронного документа. Основною правовою формою охорони є патент. Патент – це техніко-юридичний документ, що засвідчує пріоритет авторства, право власності на об’єкти патентного права, засвідчує виключні права і обов’язки для патентовласника. Охоронні документи (патенту), що підтверджують майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель і промисловий зразок, починають діяти після їх державної реєстрації.Стадії оформлення правової охорони на винахід та корисну модель:

1. Подача заявки зацікавленою особою (оформлення пріоритету, встановлення дати подачі заявки);

2. Після закінчення 18 місяців від дати подачі заявки або після встановлення пріоритету відомство у своєму офіційному бюлетені публікує відомості про заявку (1- публікація), (для винаходу).

3. Формальна експертиза – це перевірка пакету документів заявки без встановлення сутності заявленого об’єкта.

4. Кваліфікаційна експертиза проводиться згідно з клопотанням зацікавленої особи і при сплаті мита (не застосовуеться до корисної моделі).

5. Рішення про видачу патенту.

6. Реєстрація патенту, здійснюється при наявності сплати мита, відбувається шляхом внесення відомостей про винахід у державний реєстр.

7. Публікація відомостей про видачу патенту.

8. Видача патенту.

9. Оскарження рішень згідно із заявкою.

Стадії оформлення патентних прав на промисловий зразок:

1. подача заявки – встановлення дати подачі заявки і пріоритету;

2. експертиза згідно із заявкою проводиться за формальними ознаками (чи сплачено мито та ін.)

3. рішення про видачу патенту;

4. публікація про видачу патенту;

5. реєстрація патенту;

6. видача патенту;

7. оскарження рішень згідно із заявкою.

91. Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

— протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

— шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

— причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

— вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв'язок — є об'єктивними, а четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобов'язання. Відповідно до ст. 630 проекту ЦК України порушенням зобов'язання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, — наслідком протиправної поведінки заподіювача.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об'єктивних умов — протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова — вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК України особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання.

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад — протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає. Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності усіх ознак вчиненого правопорушення особа не несе відповідальності. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила.

13. Підстави, порядок, наслідки оголошення фізичної особи померлою.

25. Поняття та види правочинів.

48. Х-ка права приватної власності фізичної особи, об’єкти та суб’єкти.

71. Загальна х-ка товарного знаку і знаку обслуговування.

13.

Підстави оголошення фізичної особи померлою. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Оголошення фізичної особи померлою суд розглядає в порядку окремого провадження. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Заява про оголошення фіз. особи померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. У заяві про оголошення фізичної особи померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові оголосити фізичну особу померлою; обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Суд до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме. Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати, і ухвалює рішення про оголошення фізичної особи померлою. Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, - відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою. Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка булла оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

25.

Правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.Правочин як юридичний факт – це лише 1 із підстав винекнення чи припинення цив правовідносин, передбачених законом. Правочинам притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус суб’єкта цив права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цив правового результату для себе або ін. осіб. Правомірність правочину означає, що він не мвстить порушень відповідних вимог закону, загальних та спеціальних законодавчих заборон. Раніше замість терміна «правичин» використовували «угода», проте слід відзначити, що не кожний правочин буде угодою (чи договором), а лише той, який опосередковує обопільну домовленість 2 чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

I. Правочини ( в залежності від того, скільки осіб (субєктів) вчиняють ді)ї:

односторонні

двосторонні

багатосторонні (три і більше сторони, це в основному договори про спільну діяльність)

(2- та багатосторонні правочини - договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Прикладами 1-стор. Правочинів є видача довіреності, складання заповіту, прийняття спадщини Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

II. Правочини:

реальнині

консенсуальні

Консенсуальний правочин вважається укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину.

Реальний – укладений тоді, коли вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання стороною свого договірного обов’язку . Це наприклад, договір дарування, позики.

III. Правочини:

абстрактні

каузальні

Каузальний – безпосередньо визначена підстава його укладення, обумовлена наміром досягнути конкретний юрид результат (придбати майно у власність, одержати майно в оренду).

Абстрактний – зберігає юрид силу тоді, коли підстава його укладення взагалі відсутня або є необовязковою (напр. вексель, банківська гарантія).

IV. Правочини:

оплатні

безоплатні

Оплатні – це такі правочини(2 чи багатосторонні), в яких кожна із сторін зобов’язана надати іншій певне майнове благо.

Безоплатні – в яких передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового блага, але він не супроводжується передачею зустрічного майнового блага. Напр.: догорів дарування, договір безоплатного користування майном.

Ще є умовні правочини, в яких виникнення прав та обов’язків сторін повязується з можливістю настання чи ненастання певних обставин природного, комерційного чи іншого характеру.

48.

Право приватної власності фізичної особи – це юрид забезпечена можливість фіз. особи володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном на свій розсуд і у своїх інтересах, якщо інше не передбачено законом.

Такі підстави виникнення права пр. власності:

• Доходи від участі у сусп. виробництві( заробітна лата чи інші оплати праці за виконану роботу)

• Доходи, отримані в результаті підпр діяльності

• Доходи з в-ва с/г продукції та переробки з утворенням фермерського господарства, або без такого утворення, тобто діяльність в особистому селянському господарстві

фіз. особи як засновники і учасники господарських товариств можуть передавати їм своє майно в якості вкладу і отримувати пропорційно до нього частину доходу

• Стипендія, пенсія

• Приватизація

• Спадкування

• Дарування

• Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права

• Набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва

• Набуття права власності на перероблену річ. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

• Наб. пр. власності за договором

• Набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

• Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився

• Знахідка

• Бездоглядна домашня тварина

• Скарб

Із законів про ферм господарство і особ селянське господарство:

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом)

Фермерське господарство має своє найменування, печатку і штамп. Фермерське господарство діє на основі Статуту

Землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Суб’єктами права приватної власності фізичної особи є:

громадяни України

іноземці

особи без громадянства

Об’єктами пр. прив власності фіз. осіб є будь-яке майно, не заборонене законом:

• Земельна ділянка. Зем ділянка – це частина земної поверхні із встановленими межами, певним місцем розташуванням та правами щодо неї ( право поширюється на поверхневий шар в межах цієї ділянки, а також водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на цій ділянці знаходяться, а також постір над і під поверхнею, необхідний для зведення і обслуговування житлових будинків та ін. споруд)

• Житло. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

• Житловий будинок. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

• Садиба. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

• Рухомі речі( авто, ювелірні вироби…)

75.

Відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг (далі - знак) в Україні регулюються ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Знак - позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. Правова охорона надається знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені цим Законом. Об'єктом знака може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень. Право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Установи і продовжується Установою за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років, за умови сплати збору. Порядок продовження строку дії свідоцтва встановлюється Установою. Обсяг правової охорони, що надається, визначається зображенням знака та переліком товарів і послуг, внесеними до Реєстру, і засвідчується свідоцтвом з наведеними у ньому копією внесеного до Реєстру зображення знака та переліком товарів і послуг. Право на одержання свідоцтва має будь-яка особа, об'єднання осіб або їх правонаступники. Право на одержання свідоцтва має заявник, заявка якого має більш ранню дату подання до Установи або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за нею Установою не прийнято рішення про відмову в реєстрації знака, можливості оскарження якого вичерпані.

Не можуть одержати правову охорону позначення, які зображують або імітують: - державні герби, прапори та інші державні символи (емблеми); - офіційні назви держав; - емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій;

- офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; - нагороди та інші відзнаки.

Не можуть бути зареєстровані як знаки і інші позначення, наприклад, знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з: - знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ними товарів і послуг; - знаками інших осіб, якщо ці знаки охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна, зокрема знаками, визнаними добре відомими відповідно до статті 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності ; - фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання до Установи заявки щодо таких же або споріднених з ними товарів і послуг; - та ін. Не реєструються як знаки позначення, які відтворюють: - промислові зразки, права на які належать в Україні іншим особам; - назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них, твори мистецтва та їх фрагменти без згоди власників авторського права або їх правонаступників; - прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди.

Особа, яка бажає одержати свідоцтво, подає до Установи заявку. За дорученням заявника заявку може бути подано через представника у справах інтелектуальної власності або іншу довірену особу.Заявка повинна стосуватися одного знака.

Заявка складається українською мовою і повинна містити:

- заяву про реєстрацію знака;

- зображення позначення, що заявляється;

- перелік товарів і послуг, для яких заявник просить зареєструвати знак, згрупованих за МКТП (МКТП - Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків.

Датою подання заявки є дата одержання Установою матеріалів, що містять принаймні: - клопотання у довільній формі про реєстрацію знака, викладене українською мовою; - відомості про заявника та його адресу, викладені українською мовою; - достатньо чітке зображення позначення, що заявляється;

- перелік товарів і послуг, для яких заявляється знак. Існує пріоритет заявки, можлива експертиза заявки.

Заявник має право відкликати заявку в будь-який час до дати сплати державного мита за видачу свідоцтва.

Заявник має право поділити заявку на дві і більше заявок (виділені заявки) шляхом розподілу між ними перелічених у цій заявці товарів і послуг таким чином, щоб кожна з виділених заявок не містила товари і послуги, споріднені з товарами і послугами, переліченими в інших заявках.

На підставі рішення про реєстрацію знака та за наявності документів про сплату державного мита за видачу свідоцтва і збору за публікацію про видачу свідоцтва здійснюється публікація в офіційному бюлетені відомостей про видачу свідоцтва, визначених в установленому порядку. Зазначені мито та збір сплачуються після надходження до заявника рішення про реєстрацію знака. Одночасно з публікацією відомостей про видачу свідоцтва Установа здійснює державну реєстрацію знака, для чого вносить до Реєстру відповідні відомості. Форма Реєстру та порядок його ведення визначаються Установою. Видача свідоцтва здійснюється Установою у місячний строк після державної реєстрації знака. Свідоцтво видається особі, яка має право на його одержання. Якщо право на одержання свідоцтва мають кілька осіб, їм видається одне свідоцтво.

Заявник може оскаржити рішення Установи за заявкою у судовому порядку або до Апеляційної палати протягом двох місяців від дати одержання рішення Установи.

Права, що випливають із свідоцтва діють від дати подання заявки. Строк дії свідоцтва продовжується за умови сплати відповідного збору. Свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені цим Законом.

Свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди знак.

Власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або відносно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг, на підставі договору.

Власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Власник свідоцтва має право проставляти поряд із знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні.

Власник свідоцтва, який здійснює посередницьку діяльність, має право на основі договору з виробником товарів або особою, що надає послуги, використовувати свій знак поряд із знаком зазначених осіб, а також замість їх знака.

Обов'язки, що випливають із свідоцтва. Власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися правами, що випливають із свідоцтва.

Власник свідоцтва в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи. Зазначена відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені Установи. Дія свідоцтва припиняється у разі несплати збору за продовження строку його дії. Свідоцтво може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково.

Посягання на права власника свідоцтва вважається порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України. Захист прав на знак здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку.

Ніхто інший, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва.

24.Види юридичних фактів

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду).

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов’язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами.

ЦК України передбачає перелік юридичних фактів, які породжують цивільні права та обов’язки): 1. договори та інші правочини; 2.створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3.завдання моральної та матеріальної шкоди іншій особі; 4. інші юридичні акти

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства - виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, настанням або ненастання певної події.

Юридичні акти можуть бути прості та складні (юридичний склад).

Прості юридичні склади – це сукупність фактів, які можуть накопичуватись у довільній послідовності, важливо лишн щоб у визначений час вони були наявні.

Складні юридичні склади – це сукупність фактів, між якими існує залежність.(складання заповіту спадкодавцем, відкриття спадщини, прийняття спадщини.)

Традиційно юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі суб’єктів на події та дії1.

події — явища реальної дійсності, що відбуваються незалежно від волі особи.

Їх поділяють на абсолютні та відносні. Абсолютні події — такі явища, виникнення і розвиток яких не пов’язаний з вольовою діяльністю суб’єктів (стихійні лиха, перебіг часу тощо). Відносні події — це такі явища, які виникають за волею суб’єктів, але розвиваються і проходять незалежно від їх волі.(настання смерті внаслідок заподіяння тілесних ушкоджень)

Наближені до відносних подій такі юридичні факти, як строки. Строками називають відрізки часу, що мають свій початок, встановлену тривалість перебігу і закінчення.

Дії, залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів та умовам договору або ж порушують їх, поділяються на правомірні і неправомірні. Неправомірні — це дії, які порушують положення законів, інших нормативних актів і принципів права (завдання шкоди; порушення договірних зобов’язань; безпідставне збагачення). 

Правомірні дії — це дії, що відповідають вимогам законів, інших правових актів та принципів права. Правомірні дії поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичні акти — правомірні дії суб’єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин, тобто спрямовані на досягнення правових наслідків (угоди, адміністративні акти, рішення суду).

Основним, видом цивільно-правових юридичних актів є правочини — вольові дії юридичної або фізичної особи, спрямовані на досягнення певного правового результату.

Юридичні вчинки — це правомірні дії суб’єктів цивільних правовідносин, з якими закон пов’язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб’єктів мета досягти того чи іншого правового результату (а іноді й всупереч наміру суб’єкта, який здійснив юридичний вчинок, наприклад авторське право).(загублена річ, виявлення скарбу).

Залежно від наслідків, спричинених юридичними фактами, їх поділяють на правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі і правовідновлюючі. З правостворюючим фактом норми цивільного законодавства пов’язують виникнення цивільних прав та обов’язків. Правозмінюючі юридичні факти — це такі юридичні факти, настання яких тягне за собою зміну цивільних правовідносин. Правоприпиняючими є такі юридичні факти, з настанням яких цивільне законодавство пов’язує припинення цивільних правовідносин. Правовідновлюючі юридичні факти — це такі юридичні факти, з настанням яких цивільне законодавство пов’язує відновлення прав та обов’язків, які суб’єкт цивільних правовідносин втратив раніше. 

		70. Загальна характеристика комерційного найменування Комерційне найменування (фірмове найменування, trade name) – це найменування, яке використовується підприємцем або підприємством і дозволяє відрізнити підприємство (підприємство) від інших підприємств (підприємців).  Комерційне найменування не повинно вводити в оману споживачів щодо справжньої діяльності підприємства.Комерційними найменування будуть, наприклад, юридична компанія “Айпістайл”.  Право на комерційне найменування виникає з моменту першого використання цього найменування і охороняється без обов’язкового подання заявки на нього або реєстрації комерційного найменування.Комерційне найменування охороняється незалежно від того, чи є воно частиною торгової марки.Законом також передбачається, що комерційні найменування можуть вноситись до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Закону, який би встановлював порядок ведення реєстру, на сьогоднішній день не прийнято.  Право на комерційне найменування дає його власнику:  - право на використання комерційного найменування;  - право забороняти іншим особам неправомірно використовувати найменування, в тому числі забороняти таке використання.  Вищевказані майнові права на комерційне найменування можуть передаватись іншим особам тільки разом з цілісним майновим комплексом особи, якій належать ці права.Правовій охороні підлягають як повні, так і скороченні комерційні найменування.  Особа, яке незаконно використовує чуже комерційне найменування, за вимогою його власника, повинно зупинити таке використання і відшкодувати йому збитки.Окрім цього, Кодексом про адміністративні правопорушення передбачено відповідальність за самовільне використання імені іншого підприємця (ст. 164-3).  Також за незаконне використання комерційного найменування, яке завдало збитків від 40 000 грн., передбачено відповідальність Кримінальним кодексом – штраф або виправні роботи або позбавлення волі до 5 років.  Якщо товари введені в оборот з порушенням прав на комерційне найменування перетинають митну територію України, то їх перетин може бути зупинено.
1) Предмет і метод цивільного права.  Кожна галузь права регулює суспільні відносини певного виду. Саме коло визначених відносин і складає предмет регулювання тієї чи іншої галузі права.Аналіз чинного законодавства дає змогу зробити висновок, що цивільне право регулює три групи суспільних відносин: - майнові відносини, що пов'язані з використанням товарно-грошової форми (відносини власності і відносини у галузі товарообігу); - відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності; - особисті немайнові відносини. Майнові відносини — це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом їх поділяють у цивільному праві на: а) відносини власності; б) відносини у галузі товарообігу. Слід мати на увазі, що для цивільного права важливими є не самі речі і не способи їх виробництва, а вольові відносини між людьми, які спричинені їх прагненням до задоволення різноманітних життєвих потреб. Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності ґрунтуються на нормах двох самостійних правових інститутів, які склалися у цивільному праві і в цивільному законодавстві, авторського права і права промислової власності. Ці відносини виникають у зв'язку зі створенням, використанням, охороною винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань, раціоналізаторських пропозицій,секретів виробництва і селекційних досягнень, творів науки, літератури і мистецтва, інших результатів інтелектуальної діяльності.  Особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом, якщо інше не передбачене законодавчими актами, або не випливає із суті особистогонемайнового відношення. Наприклад, захист честі, гідності, ділової репутації громадян і юридичних осіб, охорона інтересів громадянина, зображеного в творах образотворчого мистецтва, немайнових інтересів авторів щоденників, записок і листів. До таких відносин слід віднести право громадян на особисте життя і здоров'я, особисту свободу, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, свободу совісті, право на недоторканність особи тощо. Ці відносини мають абсолютний характер. Цивільне правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, які впливають на формування поведінки суб'єктів відносин. Сукупність таких способів та заходів прийнято називати методом цивільного провес. Якщо предмет цивільно-правового регулювання відповідає на питання, які суспільні Цивільне правове регулювання суспільних відносин відбу вається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб´єктів відносин. Су купність таких способів та заходів називають методом цивіль ного права. Якщо предмет цивільно-правового регулювання виз начає, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, то метод цивільно-правового регулювання - яким чином регулю ються відповідні суспільні відносини. Цивільно-правовий метод характеризується, передусім, юридичною рівністю сторін, автономією їх волі та майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законо давства); особливим способом вирішення спорів між учасника ми цивільних правовідносин; наявністю майнової відповідаль ності сторін.

47 Момент виникнення права власності.

ПВ на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерух. майна до експлуатації - з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо ПВ на нерух. майно відповідно до закону підлягає держреєстрації - з моменту реєстрації. • ПВ у набувача за договором виникає з моменту передачі речей (вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або ін. товарно-розпорядчого документа), якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом. ПВ на майно за договором, який підлягає нотар. посвідченню, виникає у набувача з моменту посвідчення.

Якщо договір про відчуження майна підлягає держреєстрації, ПВ виникає з моменту реєстрації. • ПВ на іменні цінні папери (ЦП) набувається: з моменту перереєстрації ЦП на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних ЦП; за ордерним ЦП - з моменту нанесення на цей папір передавального напису (індосаменту). • Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває ПВ з моменту заволодіння нею. • Особа, яка знайшла загублену річ, набуває ПВ після закінчення 6 міс. з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місц. самовряд., якщо: не було встановлено власника або ін. особу, яка має право вимагати повернення речі; власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ. • Якщо протягом 6 міс. з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом 2 міс.- ін. тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, ПВ на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні. • Фіз. чи юр. особа, що не є власником майна, але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власник протягом 10 років або рухомим - 5, набуває ПВ на це майно (набувальна давність). Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про повернення, вона набуває ПВ на нерух. майно - через 15, а на рухоме - 5 років з часу спливу позовної давності. Набуття ПВ на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. ПВ за набув. давністю на нерух. майно, транспорт, ЦП набувається за рішенням суду.

Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників цивільних правовідносин, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Відповідно до ст.323 ЦК, ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором, тому відповідальність за загибель або псування речі в силу випадкових обставин, за загальним правилом, ні на кого покласти не можна. Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передання речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передання речі, якщо інше не обумовлено договором або законом. Згідно з ст.323 ЦК, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна покладається на власника. Але існують випадки, коли ризик випадкової загибелі речі може покладатися не на власника. Так сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передання речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності. З іншого боку, за угодою сторін ризик випадкової загибелі відчужуваних речей може бути приурочений до моменту, наступного за переходом до набувача права власності. Так за угодою сторін на відчужувача може бути покладений ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна (товару) в процесі його руху, хоча право власності на зазначене майно перейшло до покупця вже з моменту здавання майна (товару) транспортній організації.

17. Поняття цивільної пра­воздатності юридичної особи визначається ст. 91 ЦК. Частина 1 названої статті зазначає, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов´язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Таким чи­ном, законодавець акцентує увагу на співпаданні змісту цивіль­ної правоздатності юридичної особи з правоздатністю фізичної особи. З цього можна зробити висновок, що юридична особа, як і фізична, має загальну правоздатність за деякими виключення­ми. Проте такий висновок потребує додаткового обґрунтування. Перш за все це пояснюється тим, що в науці цивільного пра­ва, крім загальної (універсальної), розрізняють і спеціальну пра­воздатність.

Особливості:

1Правоздатність приватної юридичної особи суттєво відрізняється від цивільної правоздатності юри­дичної особи, що створена в галузі публічного права.

2) Деякі юри­дичні особи можуть володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке виключене з цивільного обігу (на відміну від фізособи)

3) Зміст цивільної правоздатності можуть складати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. Юридичній особі можуть належати права на недоторканість її ділової репутації, таємни­цю кореспонденції, інформацію тощо.

4) Окремими видами діяльності, перелік яких визначається за­коном, юридична особа може займатися тільки після одержан­ня спеціального дозволу (ліцензії), який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Без цього дозволу не можуть здійснюватися такі види діяльності, як по­шук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин, ви­робництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогне­пальної зброї та боєприпасів до неї, медична практика та інші види діяльності.

5) Цивільну дієздатність юридичної особи здійснюють її орга­ни. Ці органи можуть бути одноосібними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори).

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її ство­рення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного де­ржавного реєстру про припинення юридичної особи. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Така реєстрація здійснюється у виконкомах районних (міських) рад чи держадміністраціях.

33. цивільно-правовий захист права власності — це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправового механізму захисту права власності.

Відповідно до положень Глави 3 ЦК України захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися судом, Президентом, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом. Передбачено право на самозахист.

- Сукупність узгоджених між собою юридичних засобів захисту суб’єктивних прав та інтересів називається формою захисту.

- Форми захисту цивільних прав та інтересів виділяються в залежності від суб’єкта, який здійснює захист.

Судова форма. Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Це право особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для його припинення, а також для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Адміністративна форма. Здійснюється ПУ, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Нотаріальна форма. Відповідно до ст. 18 ЦК нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.

Ознаки самозахисту цивільних прав:

1. самозахист здійснюється в односторонньому порядку (тобто, без звернення до компетентних органів);

2. самозахист реалізується лише у формі дії;

3. можливість застосування певного способу самозахисту має бути передбачена в акті цивільного законодавства чи договорі та можуть обиратися самою особою;

4. способи самозахисту не повинні бути заборонені законом та не суперечити моральним засадам суспільства;

5. способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням;

6. спрямованість дій при самозахисті на забезпечення недоторканості права, усунення порушення, ліквідацію його наслідків;

7. можливість майбутнього оскарження дій особи, як самостійно захистила своє право до компетентних органів.

56. Новелою національного законодавства є визначення суб'єкта права інтелектуальної власності, що знайшло своє закріплення у статті 421 ЦК України. Законодавець у загальному вигляді визначив дві групи суб'єктів права інтелектуальної власності: "творець та інші особи, яким належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності". Перша група суб'єктів права інтелектуальної власності визначається завдяки вживанню терміна "творець об'єкта права інтелектуальної власності". Термін "творець" за своїм змістом є аналогічним терміну "автор об'єкта права інтелектуальної власності". Творець (автор) - це фізична особа, творчою працею якої створюється об'єкт права інтелектуальної власності. Результат інтелектуальної, творчої діяльності може створити лише фізична особа. Творцями (авторами) об'єктів права інтелектуальної власності можуть бути обмежено дієздатні та недієздатні особи. Юридичні особи не є "творцями", оскільки не можуть створювати об'єкти права інтелектуальної власності, це можуть зробити лише працюючі у них фізичні особи. Стаття 421 ЦК України до другої групи суб'єктів права інтелектуальної власності відносить інших осіб. Таким чином, до другої групи суб'єктів права інтелектуальної власності відповідно до змісту ст. 421 ЦК України слід віднести фізичних та юридичних осіб, які набули права інтелектуальної власності за законом або договором. Таким чином, суб'єктом права інтелектуальної власності визнається особа, яка є носієм особистих немайнових та (або) майнових прав інтелектуальної власності.

79. Зміст і тлумачення договору

Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору — це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін.

Звичайні — це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому випадкові умови можна виявити при порівнянні їх із звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.

У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали підходи до тлумачення договорів. Зокрема, суди, розглядаючи спори, виходять з норм Цивільного процесуального кодексу, які зобов'язують їх до всебічного з'ясування дійсних прав і відносин сторін, до встановлення справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами до розгляду.

Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин ринкової економіки і потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або органами, які покликані вирішувати цивільно-правові спори, виникає дедалі частіше, доцільно помістити в новому ЦК України норму про тлумачення угод (договорів). Відповідно до ст. 204 проекту ЦК України зміст правочину можуть тлумачити самі сторони. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення правочину. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, що їх використовують сторони. Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з усім його змістом. Якщо за такими правилами немає можливості встановити справжнюволю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Умови договору тлумачать за тими самими правилами, що й угоди, але при цьому можуть враховуватися взірцеві умови (зразкові договори), якщо навіть у конкретному договорі і немає посилання на ці умови (ст. 669 проекту ЦК).