77. Поняття, значення та функції договору в цивільному праві

Договором визнається угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Отже, до говір як юридичний факт має такі ознаки:

1) виявлення волі не однієї особи (сторони), а двох чи кількох осіб, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинні збігатися і відповідати одне одному;

2) спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків.

Саме за останньою ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних ознак.

Іноді під поняттям «договір» розуміють саме цивільне право-відношення (зобов'язання), що виникло з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.

Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків

Значення:

Універсальна та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Правовою основою утворення організацій стає установчий договір

Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, умови управління діяльністю юридичної особи та виходу засновників з її складу тощо.

Не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату тощо), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном.

Зростає значення договорів підрядного типу і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості.

Функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна і захисна.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є одночасно актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспози-тивності та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав і обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрунтованого рішення по цьому спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).

Захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.

Регулятивна функція договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.

14. Поняття та ознаки юридичних осіб.Наука цивільного права приділяла багато уваги вченню про юридичних осіб як суб´єктів цивільного права, що обумовлюва­лось потребами розвитку виробничих та деяких інших суспіль­них відносин. Були розроблені різні теорії щодо суті юридичної особи, які зводилися в основному до трьох основних напрямів: а) теорія фікції; б) теорія заперечення юридичної особи; в) теорія реальності юридичної особи.

Теорія фікції базується на тому, що суб´єктом цивільного права може бути лише фізична особа, а правосуб´єктність органі­зацій є імітацією правового статусу громадян. Автори цієї тео­рії не заперечували можливість виникнення юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку, це є досить штучне утворення і виникає воно, передусім, для того, щоб відо­кремити майно юридичної особи від майна фізичної. Ця теорія надає пріоритет незалежності людини і з певним упередженням ставиться до громадських об´єднань.

Теорія заперечення юридичної особи. Прибічники цієї теорії намагалися визначити, - хто ж отримує кінцеву вигоду від пра­вовідносин у суспільстві - юридичні чи фізичні особи. У своїх дослідженнях вони дійшли висновку, що кінцеву вигоду від цивільних правовідносин отримують виключно фізичні особи. На цих підставах прибічники цієї теорії відмовлялися визнавати юридичну особу суб´єктом цивільного права.

Теорія реальності визнає юридичну особу повноцінним суб´єктом цивільних правовідносин. її послідовники акцентува­ли увагу на тому, що фізичні особи залежно від обставин і влас­ного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно.

Отже, теорія визнання юридичної особи побудована на вра­хуванні волевиявлення лише фізичних осіб щодо їх об´єднання між собою.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою визнається ор­ганізація, створена і зареєстрована у встановленому законом по­рядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Базуючись на цьому визначенні, можна виділити такі харак­терні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того щоб бути юридичною осо­бою організація повинна виступати як єдине ціле, мати орга­ни управління та інші індивідуальні ознаки. Тому, наприклад, об´єднання селян для сумісного випасу своєї худоби не може вважатись юридичною особою - у ньому відсутня організаційна єдність.

Організаційна єдність знаходить свій прояв у різних озна­ках. Зокрема однією з індивідуальних ознак юридичної особи є найменування. Воно повинно містити вказівку щодо її органі­заційно-правової форми або характеру діяльності. Вказівку на організаційно-правову форму повинно містити найменування товариства, а вказівку на характер діяльності юридичної особи - найменування установи.

Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування.

Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товарис­тво, то вона повинна мати комерційне (фірмове) найменування. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

При цьому право інтелектуальної власності на комерційне найменування виникає з моменту першого використання цього найменування та охороняється і без обов´язкового подання заяв­ки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є ко­мерційне найменування частиною торговельної марки.

Закон допускає можливість наявності у різних суб´єктів одна­кових комерційних найменувань, за умови якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування належать:

1)   право на використання комерційного найменування;

2)   право перешкоджати іншим особам неправомірно викорис­товувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3)   інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 490 ЦК).

Комерційне найменування повинно складатися з наймену­вання юридичної особи і вказівки на вид товариства. Наприклад, фірмове найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «то­вариство з додатковою відповідальністю». У такому ж порядку визначається комерційне найменування акціонерного товарис­тва і виробничого кооперативу, тільки з відповідною вказівкою на слова «акціонерне товариство» чи «виробничий кооператив».

Що ж до комерційного найменування повного або командит-ного товариства, то воно повинно містити імена (найменування) усіх повних учасників, а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство», або ж ім´я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство».

Найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридич­них осіб.

У випадку зміни свого найменування юридична особа зобов´язана оголосити про це в органах друку, в яких публіку­ються дані про державну реєстрацію юридичної особи, та сповіс­тити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відно­синах.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем знаход­ження органу юридичної особи. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів міс­цевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов´язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності або законно­го володіння. Необхідність відокремленого майна створює ма­теріальну базу незалежного існування юридичної особи. Без відповідних засобів виробництва, грошей, інших цінностей не­можлива будь-яка цілеспрямована діяльність. Об´єднання цих засобів в один майновий комплекс, що належить певній органі­зації, і складає відокремленість її майна.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети (вироблення про­дукції, культурно-освітня діяльність, діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів тощо).

Частина 3 ст. 96 ЦК зазначає, що учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов´язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов´язаннями учасника (за­сновника) юридичної особи, крім випадків, передбачених зако­ном та установчими документами.

3.  Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені, а саме: набувати майнових і особис­тих немайнових прав, нести обов´язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб´єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіре­ності.

4.  Здатність нести майнову відповідальність. Юридич­на особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов´язаннями, відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов´язків, хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. Юридична особа за своїми зобов´язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

Законом також можуть бути передбачені певні обмеження щодо примусової реалізації майна деяких юридичних осіб. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалі­зацію майна» від 23 листопада 2001 р. встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підпри­ємств та господарських товариств, у статутних органах яких частка держави не менше 25 % .

Цей Закон спрямований на забезпечення економічної безпе­ки держави, недопущення руйнування цілісних майнових ком­плексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України.

Усі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов´язані між собою і повинні розглядатися в сукупності та взаємодії функціо­нальної діяльності юридичної особи.

27. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом, який визначає наслідки, що виникають у результаті вчинення недійсних правочинів. Закон вбачає юри­дичні й майнові наслідки недійсності правочинів.

Юридичні наслідки призводять до визнання правочину недійс­ним за умов нікчемності або оспорюваності. Як правило, правочи­ни визнаються недійсними (як нікчемний, так і оспорюваний) з мо­менту їх вчинення, а в окремих випадках передбачена можливість припинення їх дії у майбутньому (наприклад, майновий найм).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком не­дійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Що ж стосується майнових наслідків, то на них впливають підстави недійсності та наявність або відсутність умислу у сторін (сторони) і застосовуються залежно від того, чи мало місце повне або часткове виконання, чи невиконання правочину. Якщо від­повідно до вчиненого правочину не були виконані умови, то не­залежно від його характеру, майнові наслідки будуть відсутні.

Визнання правочинів недійсними пов´язано з усуненням тих майнових наслідків, які виникли в результаті виконання право­чину. Загальним правилом є повернення сторін у початкове ста­новище, тобто в той майновий стан, що мав місце до вчинення недійсного правочину.

Законодавством передбачений основний вид загальних май­нових наслідків недійсності правочинів - двостороння рести­туція.

Окрім загальних наслідків недійсності правочинів, застосову­ються також і спеціальні - у вигляді накладання обов´язку від­шкодувати збитки та моральну шкоду, що понесла одна зі сторін внаслідок вчинення та виконання недійсного правочину, та до­даткові наслідки, що використовуються по відношенню до сто­рони, з вини якої виник обман, помилка, насильство, зловмисна домовленість та збіг тяжких обставин.

Основні майнові наслідки недійсності правочинів пов´язані з визначенням правової долі того, що отримано сторонами право­чину. Це регламентується загальними правилами, які регулю­ють правову частку, отриману сторонами правочину.

До загальних правил майнових наслідків недійсності право­чинів належить двостороння реституція — у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов´язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона отримала від виконання цього правочи­ну. У разі неможливості повернути отримане в натурі внаслідок вживання, використання майна, виконання роботи або з інших причин повинна відшкодовуватись його вартість у грошових коштах за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо інші особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів не встановлені законом. Тобто при двос­торонній реституції сторонами повертається все виконане ними відповідно до правочину.

Двостороння .реституція застосовується у таких випадках, коли:

1)  правочин визнаний недійсним внаслідок порушення пись­мової форми правочину (ст. 218 ЦК України);

2)  правочин не відповідає вимогам закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (ст. 219 ЦК України);

3)  правочин не відповідає вимогам закону про нотаріальне посвідчення договору (ст. 220 ЦК України);

4)  правочин вчинений недієздатною особою або ж особою з об­меженою дієздатністю внаслідок зловживання спиртними напо­ями або наркотичними засобами, а також, якщо особа не могла в момент його вчинення усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, тобто за межами своєї цивільної дієздатності (ст. 226, 223, 225 ЦК України);

5)  правочин вчинений малолітнім, який не досяг 14 років та неповнолітнім віком від 14 до 18 років, за межами їх цивільної дієздатності (ст. 221, 222 ЦК України);

6)  правочин вчинений юридичною особою, яка не мала права його вчиняти (ст. 227 ЦК України);

7)  правочин визнаний недійсним внаслідок помилки, обману, насильства та тяжкої обставини (ст. 229, 230, 231, 233 ЦК Ук­раїни);

8)  правочин вчинений з порушенням публічного порядку та без дозволу органу опіки та піклування (ст. 228, 224 ЦК Ук­раїни);

9)  правочин визнаний недійсним, як такий, що вчинений у ре­зультаті зловмисної домовленості однієї сторони з іншою (ст. 232 ЦК України);

10)  правочин визнаний судом фіктивним (ст. 234 ЦК України).

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у виникненні помилки, обману, насильства чи пог­роз, зловмисної домовленості та збігу тяжких обставин: позивач, відповідач або третя особа. Чинне законодавство ґрунтується на тому, що сторона, за позовом якої правочин визнано недійсним, має право вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, осо­ба, за позовом якої правочин визнано недійсним, зобов´язана відшкодувати іншій стороні понесені нею витрати за втрату або пошкодження її майна. Отже, відшкодування збитків (в окремих випадках в подвійному розмірі) тій чи іншій стороні залежить від того, хто винен у виникненні помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості тощо.

До наслідків недійсності правочину щодо повернення викона­ного за ним (при застосуванні двосторонньої реституції) в повно­му обсязі застосовується правило про відшкодування набувачем потерпілому неотриманих доходів. У випадку двосторонньої рес­титуції щодо відшкодування неотриманих доходів кожна сторона недійсного правочину буде одночасно і набувачем, і потерпілим.

Відшкодовуючи неотримані доходи, набувач зобов´язаний повернути або відшкодувати потерпілому всі доходи, які він от­римав або повинен був отримати з цього майна з моменту, коли дізнався, або повинен був дізнатись про необґрунтованість збага­чення; у випадку необґрунтованого грошового збагачення дохо­ди визначаються у відсотках за використання чужих коштів.

У цьому разі відсотки за використання чужих грошових кош­тів підлягають нарахуванню на суму необґрунтованого грошово­го збагачення з моменту вступу в силу вироку суду про визнання правочину недійсним. Якщо судом не буде встановлено, що на­бувач дізнався або повинен був дізнатися про необґрунтованість отримання або зберігання грошових коштів раніше визнання су­дом правочину недійсним, то відсотки за використання чужих грошових коштів не будуть нараховані.

Однак, в окремих випадках, за законом можливі спеціальні наслідки майнового характеру у вигляді відшкодування поне­сених при виконанні правочину витрат, вартості пошкодженого і втраченого майна. Відшкодуванню підлягають тільки реальні збитки, а понесені однією зі сторін додаткові витрати, наприклад сплата податків та зборів, а також транспортування або дрібний ремонт, в результаті двосторонньої реституції не повертаються; виявляється, що правочином спричинені збитки. Такі наслідки недійсності правочину передбачаються при вчиненні правочину з недієздатним, який не досяг 14 років, якщо інша сторона зна­ла або повинна була знати про недієздатність першої сторони. Ця ж норма застосовується і щодо осіб, які вчинили правочини з громадянами, визнаними недієздатними, чи з неповнолітніми віком від 14 до 18 років, а також з громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, або з громадянином, не здатним усві­домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Цивільним кодексом України встановлюється новий додатко­вий правовий наслідок як відшкодування збитків у подвійному розмірі й застосовується він до недобросовісної сторони у випад­ках визнання правочину недійсним внаслідок обману та насильс­тва (ст. 230, 231 ЦК України), а також відшкодування моральної шкоди (ст. 225, 226, 227, 230, 231, 232, 233 ЦК України). При визнанні правочину недійсним у результаті зловмисної домовле­ності представника однієї сторони з іншою стороною, довіритель має право вимагати від свого представника та іншої сторони солі­дарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв´язку з вчиненням цього правочину.

Вимоги про визнання правочину недійсним у зв´язку з недієз­датністю учасників можуть бути заявлені як батьками (усинови­телями, опікуном) неповнолітнього, який не досяг 14 років, так і опікуном особи, визнаної недієздатним учасником правочину. Вимоги про визнання правочину недійсним у зв´язку з обмежен­ням дієздатності його учасника або вчинення його неповнолітнім віком від 14 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), опікунами таких неповнолітніх або опікунами осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртни­ми напоями або наркотичними засобами´.

Регламентуючи умови і порядок повернення збитків та до­тримуючись підстав визнання угод недійсними, немає загальних умов спеціальної відповідальності винної сторони, хоча вона об­межується у всіх випадках реальними збитками (витрати, втра­та чи пошкодження майна тощо).

Особливість застосування реституції до таких правочинів, як позика, кредит, комерційний кредит, позичка полягає в тому, що сторона, яка використовувала кошти, зобов´язана їх повер­нути кредитору, а також сплатити відсотки за користування гро­шовими коштами за весь період користування ними.

50. Законом України "Про власність" у його первісній редакції, державна власність в Україні була поділена залежно від рівня усуспільнення на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Однак у новій Конституції України передбачені: виключна власність Українського народу (ст.13), державна власність (ст. 14) і власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (ст. 142), яка стала відокремленою від державної власності як юридично, так і економічно, а відтак набула ознак самостійної форми власності. Це відповідно внесло істотні зміни щодо суб'єктів, об'єктів та змісту перелічених форм власності.

Аналіз конституційних положень дає певні підстави вважати, що суб'єктом так званої виключної власності є Український народ, суб'єктом права державної власності — держава, суб'єктом права комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста.

Виходячи з положень Конституції України, слід констатувати, що суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності українського народу).

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про власність" загальнодержавну (республіканську) власність (за Конституцією України — просто державну) становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк, інші банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти. Національний банк); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси.

Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів.

Отже, у державній власності юридично може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб'єктів. Зокрема, Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 p. (з наступними змінами) був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Приватизаційним законодавством встановлюється перелік об'єктів державної власності, які підлягають і не піддягають приватизації (наприклад, ст. 5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств").

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про власність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. Ця норма, але в дещо іншій редакції, міститься у ст. 13 Конституції України.

Законом України "Про власність" суб'єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про власність" до об'єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Однак повніший перелік об'єктів права комунальної власності дано у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 p.1 згідно зі ст. 60 якого "територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження".

Незважаючи на таку деталізацію об'єктів права комунальної власності, закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться критерії, які б визначали особливості комунальної власності, як це зроблено в Законі України "Про власність". За цим законом до об'єктів права комунальної власності може належати будь-яке майно, "необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території (ст. 35).

Зазначені суб'єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи, зокрема, особливий правовий інститут — управління. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали відповідно Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів України та уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України "Про власність"), а після прийняття Конституції — безпосередньо Кабінет Міністрів України, територіальні громади та уповноважені ними органи.

Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб'єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи.

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю у період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів зі здійснення функцій управління загальнодержавним майном досить часто змінювалося.

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчому порядку. За Законом України "Про власність" державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст. 33).

73. Володілець комерційної інформації зобов´язаний приймати всі заходи щодо її охорони, а також розкрити її за вимогою ком­петентних державних органів чи посадових осіб (суду, слідчих органів, органів попереднього дізнання). На вимогу ст. 507 ЦК України, органи державної влади також зобов´язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує знач­них зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов´язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Дана інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення потрібне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерцій­ного використання.