1. Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

2. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.

3. У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві.

21. Поняття речі  

  річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.       Тварини

     Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. 

      Правила поводження з тваринами встановлюються законом. 

      Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом.  Нерухомі та рухомі речі

 До неухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

 Державна реєстрація прав на нерухомість

  Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.  Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.    Речі подільні та неподільні  

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками  Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.   Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.    Речі споживні та неспоживні

 Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.   Головна річ і приналежність

   Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.   Складові частини речі   Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.  При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

 Складні речі  Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

     Продукція, плоди та доходи  Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

41.Особливі заповідальні розпорядження заповідача

До особливих заповідальним розпорядженням заповідача відносяться підпризначення спадкоємця (ст. 1121 ЦК РФ), заповідальний відказ (ст. 1137 ЦК РФ); покладання (ст. 1139 ЦК РФ); призначення виконавця заповіту - душоприказника (ст. 1133 та 1134 ЦК України).  У заповіті можуть бути тим чи іншим способом не тільки позначені основний спадкоємець чи спадкоємці, але і підпризначений запасний спадкоємець на той випадок, якщо основний спадкоємець помре до відкриття спадщини або після відкриття спадщини відмовиться прийняти спадщину. Підпризначення спадкоємця стикається зі спадкуванням за правом представлення, спадковою трансмісією і збільшенням спадкових часток. Питання про зіткненні підпризначення спадкоємця зі спадкуванням за правом представлення може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помирає до відкриття спадщини, відноситься до прямих низхідним спадкодавця, у нього, у свою чергу, є прямі низхідні, але спадкодавець підпризначив йому спадкоємця, який до цих прямим низхідним не відноситься

Чисто зовнішнє враження при зіткненні підпризначення спадкоємця із спадковою трансмісією може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помирає після відкриття спадщини. Розмежувальна лінія проводиться в залежності від того, чи відмовився основний спадкоємець до своєї смерті від спадщини або помер, не встигнувши спадщину прийняти. У першому випадку до спадкоємства призивається підпризначений спадкодавцем спадкоємець, у другому - спадкоємці того спадкоємця, який помер, не встигнувши прийняти спадщину, тобто відбувається спадкова трансмісія.  До числа особливих заповідальних розпоряджень заповідача відноситься і заповідальний відказ (легат). При заповідальному відмову заповідач покладає на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання на користь одного або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають право вимагати його виконання. Відказоодержувачами можуть бути особи, як вхідні, так і не входять до числа спадкоємців за законом.

Якщо спадкоємець, на якого покладено виконання заповідального відказу, помирає до відкриття спадщини або відмовляється від спадщини, обов'язок виконання легата переходить на інших спадкоємців, які отримали його частку.  Якщо до відкриття спадщини вмирає виконавець, заповідальний відказ втрачає силу. Долю заповідального відказу складніше визначити, коли виконвець помирає після відкриття спадщини. Правила ч. 1 ст. 1117 ЦК РФ про недостойних спадкоємців, які не мають права стати спадкоємцями за законом, застосовуються і до права на заповідальний відказ (див. ч. 3 ст. 1117 ЦК РФ). Якщо відказоодержувач шляхом умисних протиправних дій, підтверджених судом, сприяв тому, щоб на його користь був складений заповідальний відмова, то він права на нього не має. Наприклад, заповідальний відмова складено в результаті насильства або погроз з боку відказоодержувача.  До особливих заповідальним розпорядженням заповідача відноситься також покладання на спадкоємця обов'язки здійснення яких-небудь дій для загальнокорисної мети. Якщо ці дії носять майновий характер, то до покладання застосовуються правила про легата.  До особливих заповідальним розпорядженням спадкодавця належить призначення виконавця заповіту (душоприказника). Виконання заповіту покладається на призначених у заповіті спадкоємців. У той самий час виконання заповіту може бути покладено і на спеціальне особа, яка не є спадкоємцем. Така особа називається виконавцем заповіту (духівниці). Однак для цього потрібна письмова згода виконавця.  З огляду на ст. 1026 ЦК РФ довірче управління майном може бути засновано на підставі заповіту, в якому призначено виконавець заповіту . У цьому випадку виконавець заповіту в договорі довірчого управління майном з довірчим керуючим виступає як засновник довірчого управління. Що ж стосується осіб, до яких майно, що знаходиться в довірчому управлінні, в порядку спадкування перейде, то їх слід розглядати як вигодонабувачів (бенефіціаріїв). Таким чином, договір про довірче управління спадковим майном, який виконавець заповіту в якості засновника довірчого управління укладає з довірчим керуючим, є договором на користь третіх осіб - спадкоємців (вигодонабувачів). Очевидно, до укладання договору довірчого управління спадковим майном як до одного з можливих способів виконання заповіту слід вдаватися в тих же випадках, що і до довірчого управління майном підопічного (ст. 38 ГК РФ), коли майно становить значну цінність і вимагає постійного і достатньо кваліфікованого управління. А це виконавцю заповіту може бути і не під силу. В інших випадках без довірчого управління можна обійтися. До того ж довірчий керуючий має право на винагороду, хоча саме спадщину того може і не коштуватиме. 

До числа особливих заповідальних розпоряджень заповідача відносяться також розпорядження, що стосуються його похорону та увічнення його пам'яті. Заповідач може зобов'язати поховати його з дотриманням релігійних обрядів, влаштувати після похорону поминки, спорудити на могилі пам'ятник. Ці розпорядження підлягають виконанню лише в межах дійсної вартості спадкового майна. За всіх обставин зазначені розпорядження повинні не виходити за межі розумного і відповідати сформованим в даній місцевості звичаїв, не зв'язаних з крайнощами і екстремізмом.

64. Об’єкти патентного права

Об’єктами промислової власності є патентоспроможні винаходи, корисні моделі й промислові зразки. Винахід — це результат інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології, що є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним. Ознаки винаходу: має винахідницький рівень і є промислово придатним. Види винаходів: секретний винахід — винахід, що містить інформацію, віднесену до державної таємниці; службовий винахід — винахід, що створений працівником: у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи дорученням роботодавця за умови, що трудовим І договором (контрактом) не передбачене інше; з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця. Корисна модель — це результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології, що є новим і промислово придатним. Види корисних моделей: секретна корисна модель — корисна модель, що містить інформацію, віднесену до державної таємниці; службова корисна модель — корисна модель, що створена працівником: у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи дорученням роботодавця за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше; з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця. Промисловий зразок — результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, якщо він є новим.

87. Окремі способи забезпечення виконання зобов’язань

У проекті ЦК України способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи:    1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;    2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утримання.    Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з найбільш поширених і популярних способів забезпечення виконання зобов'язання. Відповідно до ст. 179 чинного ЦК України (це поняття в цілому зберігається і в ст. 572 проекту ЦК) неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошова сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.    В проекті ЦК України додатково визнається, що неустойкою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність.

   Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на:    1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;    2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

  завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.    Таким чином, завдаток можна віднести до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язання.    Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки завдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної сторони Підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється передачею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов'язання.    Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю громадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка передала завдаток, він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.    Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов'язання при укладенні договорів житлового та майнового найму, договору про передачу майна в безоплатне користування тощо.    Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс; як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувального навантаження.Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх зобов'язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати, його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу.         Порука. Порука належить до традиційних способів забезпечення виконання зобов'язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов'язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб забезпечення.    Відповідно до ст. 191 ЦК України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих підстав, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.    На відміну від завдатка, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.    Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був достатньо розроблений і в російському дореволюційному законодавстві.  В разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачено договором поруки.    Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.    Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.      Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до поручителя, який виконає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.   Якщо ж боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання він повинен негайно повідомити про це поручителя. Інакше поручитель, який у свою чергу виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або висунути регресну вимогу боржникові. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.      Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурогатом" поруки, яка була адаптована до умов планової централізованої економіки.   Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб'єктивний склад учасників.    Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.   Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації тощо (гаранта), яке видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гарантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

   Таким чином, гарантію в контексті проекту ЦК України слід розглядати як одностороннє зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язаний сплатити бенефіціарові—кредитору за забезпеченим гарантією зобов'язанням відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути реалізоване шляхом подання позовної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у самій гарантії.      Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з доданими до неї документами в зазначений у гарантії строк, а в разі віцсутності його — у розумний строк і виявити розумну дбайливість, щоб установити, чи відповідає ця вимога та додані до неї документи умовам гарантії.    Відмовитися від задоволення вимог бенефіціара гарант має право у разі, якщо вимога чи додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення визначеного в гарантії строку.    У такому випадку гарант повинен негайно повідомити бенефіціара про відмову задовольнити його вимогу.    Якщо гарантові до задоволення вимоги бенефіціара стало відомо, що основне зобов'язання, забезпечене гарантією, повністю чи у відповідній частині вже виконано або припинилося з інших підстав, або є недійсним, він повинен повідомити про це бенефіціара і принципала.    Однак одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога бенефіціара підлягає задоволенню гарантом.    Що стосується обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зобов'язання обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.    У разі виплати бенефіціарові відповідної суми, зазначеної у гарантії, гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених за гарантією, якщо інше не передбачено угодою гаранта з принципалом.    Гарант не має права вимагати від принципала відшкодування сум, сплачених бенефіціарові не відповідно до умов гарантії або за порушення зобов'язання гаранта перед бенефіціаром, якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено інше.    Підставами для припинення гарантії визнаються:    1) сплата бенефіціарові суми, на яку видано гарантію;    2) закінчення визначеного в гарантії строку, на який її видано;    3) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією і повернення її гарантові;    4) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією за допомогою письмової заяви про звільнення гаранта від його зобов'язань.    Такими є основні положення проекту ЦК України про гарантію як самостійний спосіб забезпечення зобов'язання.    В літературі зазначається, що оновлена гарантія може розглядатися як один з надійніших способів, які гарантують права кредиторові. Саме це може зробити гарантію чи не найбільш привабливим для кредиторів способів забезпечення виконання зобов'язань і стати підставою для широкого застосування її в майбутньому, в тому числі в комерційному обороті.

Поняття застави В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Забезпечення майбутньої вимоги Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.  

Підстави виникнення застави   Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.  

До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.  

Окремі види застав

     Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предмет застави Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Право притримання

     Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Розпорядження річчю, яку притримує кредитор      До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.  

     

8.Правоздатність громадян як суб’ктів цивільного права.

Цивільна правоздатність – це здатність фізичної особи мати цивільні права та обов‘язки. Цивільна правоздатність – це не тільки здатність фізичних осіб мати цивільні права та обов‘язки, а й обов‘язок держави гарантувати своїм громадянам певне коло цивільних прав і здійснювати контроль за виконанням ними цивільних обов‘язків.

Поняття «правоздатність» застосовується у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність фізичної особи мати права і обов´язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністра­тивного, трудового, сімейного тощо). У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов´язки у сфері дії цивільного права.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження фі­зичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народ­ження свідчить про набуття цих прав людиною.

Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Не можна вважати винятком з цього правила положення цивільного законодавства про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини. У таких випад­ках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може.

Носіями прав і обов´язків можуть бути не тільки громадяни Украї­ни, а й іноземці та особи без громадянства. Причому іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випад­ків, передбачених законом або міжнародними договорами Ук­раїни.

До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фі­зичні особи, належать: право приватної власності, право ко­ристування житловими приміщеннями, право на підприємниц­тво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним заса­дам суспільства.

Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова фізичної особи від належних їй прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Правочини, акти органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування, що обмежують цивільні права та обов´язки фізичних осіб, визнаються недійсними.

Але це не означає, що фізична особа не може бути обмеженою у правоздатності. Наприклад, згідно зі ст. 313 ЦК фізична осо­ба може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути обвинувачення особи у вчиненні злочину, відбуття пока­рання за вчинений злочин чи адміністративне правопорушення. При обмеженні правоздатності необхідно дотримуватись при­нципу справедливості і розумності.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздат­ності - добровільне і примусове.Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздат­ності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Примусове обмеження цивільної правоздатності допусти­ме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов´язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вва­жати обмеження, яке:

1)застосовується компетентним органом (судом, органами охо­рони здоров´я). (Наприклад, органи охорони здоров´я можуть здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування со­ціально небезпечних захворювань.);

2)є реакцією на протиправну поведінку фізичної особи, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захво­рювання, або внаслідок проходження військової чи альтерна­тивної (невійськової) служби);

3)не перевищує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування, за винятком довічного позбавлення волі;

4)здійснюється під контролем спеціальних державних ор­ганів.

Слід зазначити, що деякі обмеження цивільної правоздат­ності можна застосувати не до кожної фізичної особи. Так, вип­равні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; до непрацез­датних осіб; осіб, які не досягли 16 років; осіб пенсійного віку; військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, но­таріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб, органів місцевого самоврядування. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 14 років; осіб, які досягли пенсійного віку; військовослужбовців строкової служби; інвалідів першої і другої групи.

Як з народження починається правоздатність, так зі смертю вона припиняється. Але це не означає, що особа не може за життя вирішувати певних питань, пов´язаних з її смертю. Ґрунтуючись на тому, що смерть є юридичним фактом (подією), який пород­жує як виникнення, так і припинення певних прав та обов´язків, на деякі з цих прав особа може активно впливати протягом сво­го життя. Так, вона має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його; розпорядитися щодо передачі після її смерті органів і тканин її тіла відповідним науковим чи навчальним закладам; написати заповіт на передачу свого майна у разі її смерті особам, зазначе­ним у заповіті; давати інші розпорядження. Але це не означає, що правоздатність особи продовжується після її смерті.

Так як закон захищає права зачатої, але ще не народженої ди­тини, так само закон дає можливість особі дати певні розпоряд­ження на випадок своєї смерті, які підлягають обов´язковому виконанню. Незважаючи на можливість таких розпоряджень, припинення правоздатності відбувається в результаті біологіч­ної смерті людини, що підтверджується, як правило, діагнозом лікарів щодо причин смерті. Законом забороняється задоволен­ня прохання особи про припинення її життя. Не припиняє пра­воздатності й оголошення особи померлою за умови, якщо ця особа жива, але місце перебування її невідомо.

Ст.в ЦК 24-27

38. Коло спадкоємців за законом і за заповітом

Коло спадкоємців за законом

 до 1-ої черги спадкоємців за законом належать найближчі родичі спадкодавця. Зокрема, це батьки і діти спадкодавця, а також той з подружжя, якому вдалось його пережити.

До батьків спадкодавця належать тільки його рідні батько і мати.

1)Розглядаючи категорію „діти спадкодавця”, необхідно зазначити таке: до дітей спадкодавця відносяться тільки ті діти, які є йому рідними по крові. Пасинки і падчерки до цієї групи осіб не увійшли; дітьми спадкодавця необхідно вважати не тільки тих дітей, які були зачаті й народилися тоді, коли він був ще живий, а й тих дітей, що були зачаті за життя спадкодавця i народилися після його смерті.

Стаття 1262 ЦК України говорить про те, що в 2-ій черзі спадкоємців за законом знаходять собі місця такі родичі спадкодавця:

рідні брати і сестри;

бабуся і дідусь як з боку батька, так і з боку матері.

Розглядаючи першу категорію осіб, необхідно зробити наголос на таких аспектах:

Згідно зі ст. 1263 ЦК України, 3-ю чергу спадкоємців за законом утворюють рідні дядько і тітка спадкодавця. До цієї групи входять лише рідні брати і сестри батьків спадкодавця.

Зміст ст. 1264 ЦК України полягає в тому, що до 4-ої черги спадкоємців за законом входять особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

Коло спадкоємців за заповітом

Спадкоємці за заповітом – це ті спадкоємці, які мають право прийняти спадщину на основі письмового розпорядження, зробленого її власником у встановленому законом порядку стосовно неї на випадок своєї смерті. Під зазначеними вище спадкоємцями слід розуміти тих учасників цивільно-правових відносин, для яких підставою набуття права власності на спадкове майно є положення майнового чи немайнового характеру, зазначені його власником у своєму заповіті, а не безпосередні приписи, передбачені ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 1235 ЦК України заповідач може призначити спадкоємцем одну або декілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Спадкодавець має право заповісти власне майно будь-яким учасникам цивільно-правових відносин. Відповідно до ст. 1222

ЦК України спадкоємцями за заповітом можуть бути: фізичні особи,  юридичні особи, інші учасники цивільно-правових відносин.

Один із аспектів ч. 1 ст. 1222 ЦК України полягає в тому, що до першої групи учасників цивільно-правових відносин належать: звичайні спадкоємці (фізичні особи, які були зачаті і народилися до відкриття спадщини); постуми (фізичні особи, які були зачаті до відкриття спадщини і народилися після настання цього юридичного факту).

Відповідно до ч. 1 ст. 1220 ЦК України підставами відкриття спадщини є смерть спадкодавця або оголошення його, в порядку встановленому законом, померлим.

61.Суб’єкти авторського права

Суб'єктами авторського права можуть бути фізичні та юридичні особи.    Серед фізичних осіб слід насамперед виділити авторів, тобто творців об'єктів авторського права. Автор твору є первинним суб'єктом авторського права. Суб'єктами авторського права є також спадкоємці автора; особи, яким автор чи його спадкоємці передали свої авторські майнові права. Вони не є творцями певного твору, а набувають авторських прав за договором чи законом.    Суб'єктами авторського права можуть бути також юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону.    Здебільшого автором твору науки, літератури, мистецтва є одна особа. Відповідно до ст. 11 Закону "Про авторське право і суміжні права" автор є первинним суб'єктом, якому належить авторське право. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Це положення застосовується також у разі опублікування твору під псевдонімом, який ідентифікує автора.    В окремих випадках у творчому процесі беруть участь кілька осіб. їх називають співавторами. Важливою умовою співавторства є те, що вклад співавторів в твір повинен мати творчий характер. Тобто не можна говорити про співавторство, якщо одна особа диктує роман, а інша записує його, домовляється з видавництвом, дістає папір для видання тощо. Цивільно-правова теорія встановлює два види співавторства: роздільне і нероздільне. При нероздільному співавторстві неможливо виокремити творчу працю кожного співавтора. При роздільному співавторстві складові частини твору чітко визначені і відомо, хто конкретно із співавторів написав ту чи іншу його частину.      Кількість співавторів може бути необмеженою     Практичне значення такого поділу полягає в тому, що якщо співавторство є роздільним, то кожен з авторів зберігає за собою право розпоряджатися створеною ним частиною твору, в тому числі заборонити її використання, якщо інше не передбачено договором між співавторами.    В окремих випадках, якщо твір створено у співавторстві, авторське право на нього належить співавторам спільно. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

84.Поняття та способи припинення зобов’язань

Припинення зобов’язання означає, що учасники зобов’язань втратили свої права та обов’язки за зобов’язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не зобов’язаний виконувати. Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припиненнязобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених законом. Найчастіше зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Зобов’язання припиняються за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки і порядок передавання відпустного встановлюється сторонами. Зобов’язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги. Зобов’язання припиняються за домовленістю сторін про первісного зобов’язання новим між тими самими сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язнням, якщо інше не встановлено договором. Зобов’язання припиняються внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав 3 осіб щодо майна кредитора. Зобов’язання припиняються поєднанням боржника і кредитора в одній особі, тому що не можливо бутизобов’язаний перед самим собою. Зобов’язання припиняються неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає. Зобов’язання припиняється смертю фіз.особи або ліквідацією юр.особи. за загальним правилом смерть кредитора або боржника не тягне за собою припинення зобов’язання, бо права і обов’язки померлого переходять до його спадкоємців. Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути переведено без особистої участі боржника або в інший спосіб нерозривно пов’язаний з особою боржника і смертю кредитора, якщо виконання призначено особисто для нього. Ліквідація юр.особи також спричиняє припинення її зобов’язань.Всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків за цими вимогами, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юр.особи у порядку черги.