1. великі підприємства.

2. Діяльність регулюється:

1. Господарським кодексом України;

2. Цивільним кодексом України;

3. Законом України "Про господарські товариства";

статутом або установчим договором. Підприємництво може здійснюватись в різних організаційно-правових формах, які встановлюються законодавством країни. Найбільш поширеними організаційними формами виробничого підприємництва є:

1. Індивідуальне підприємство;

2. Партнерство (товариство з додатковою відповідальністю; певне товариство; командитне товариство);

3. Корпорація;

Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й ви­ключну відповідальність за управління. Підприємець є водно­час і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Переваги індивідуальних підприємств:

• економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів виробництва, напрямів використання доходу тощо;

оперативність;

• безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефективному розподілі та використанні доходу;

• низькі організаційні витрати.

Недоліки індивідуальних підприємств:

• обмежені фінансові можливості застосування досяг­нень НТП, новітніх форм організації праці;

• обмежена можливість організації відпочинку тощо.

Товариства (партнерства) — форма організації під­приємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статут­ного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством.

Види господарських товариств:повні;товариства з обмеженою відповідальністю;змішані (командні);

Корпорація (акціонерне товариство) — форма об'єднан­ня капіталів учасникін акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціо­неру на отримання доходу та участь в управлінні товари-ством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) — випускають акції, які вільно купують та продають.

Переваги акціонерних товариств:значно кращі умови залучення фінансових ресурсів;менший ризик банкрутства (за обмеженої відпові­дальності);порівняно більша стійкість;ефективний менеджмент та маркетингове обслугову­вання.

Недоліки акціонерних товариств:

• організація та ліквідація АТ вимагає значних витрат;розбіжності в інтересах учасників АТ утруднюють досягнення ефективного управління;складна організаційна структура управління поро­джує бюрократизацію.

14.Сукупний попит та його компоненти.Детермінанти сукупного попиту. Cукупний попит (AD) — це загальний обсяг вітчизняних товарів і по­слуг, які готові купити домогосподарства, фірми та уряд країни, а також економічні агенти решти країн світу при певному рівні внутрішніх цін. \ Су­купний попит є сумою запланованих витрат економічних агентів: 1) ви­датків приватного сектора країни на споживання (С) та інвестиції (7);

2) видатків держави на закупівлю товарів, оплату послуг та праці (G);

3) перевищення видатків іноземців на вітчизняні товари і послуги (експорту) над внутрішніми видатками на іноземні товари (імпортом) - чистого експорту країни (NX):

 (4.1Сукупний попит домогосподарств, фірм та уряду країни складається з попиту на вітчизняні, (C+I+G)d й імпортні (C+/+G), товари та послуги для задоволення власних потреб. Зовнішній попит на вітчизняні товари й послуги з боку іноземців (X) можна уявити як додатковий внутрішній попит на товари вітчизняного виробництва, але не для задоволення власних потреб, а з метою продажу іноземцям. Отже, сукупний попит на товари та послуги (4.1) можна показати таким чином:

YAD=(C+I+G)d+(C+I+G)/+X-M.                  (4.2) Оскільки (C+I+G), є імпортом країни (М), тотожність (4.2) набуває вигляду рівняння (4.3):YAir(C+I+G)d+X.      (4.3) Сукупний попит (4.3) є сумою внутрішнього та зовнішнього попиту на вітчизняні товари і послуги. Він дорівнює сукупному доходу економічних агентів країни (1) і може бути представлений як сума запланованих ними видатків на вітчизняні товари та послуги для забезпечення власних потреб і експорту.

Сукупний попит має грошову форму. Тому зв'язок між рівнем цін та величиною сукупного попиту обумовлений насамперед загальними умовами грошового обігу, які встановлюються основним рівнянням кількісної теорії грошей:

M-V = P-Y,           (4.4) де: М - кількість грошей в обігу, або номінальні грошові залишки; V — швидкість обігу грошей; Р — рівень цін; Y — реальний обсяг національного виробництва (сукупний реальний доход).

Номінальний доход економічних агентів (Y-P) дорівнює сумі угод, здійснених між ними протягом певного періоду і оплачених за допомогою грошей, які обертаються, переходячи від покупця до продавця. Обертаю­чись зі швидкістю V, запас грошей М збільшує одночасно як номінальний грошовий доход, так і номінальні грошові витрати економічних аґентів країни на товари й послуги. Згідно рівняння (4.4), обсяг сукупного попиту залежить від кількості грошей в обігу, швидкості їхнього обертання та рівня цін, за

Чим більше грошей знаходиться в розпорядженні економічних аґентів, тим більше товарів та послуг можуть вони купувати один в одного при кожному можливому рівні цін. Відповідно, чим більше угод протягом періоду здійснюєть­ся за допомогою грошей, тим вища швидкість обігу грошей і більший сукупний попит при кожному мож­ливому рівні цін. Звичайно в кіль­кісній теорії грошей швидкість обігу грошей вважається постій­ною. Крива сукупного попиту бу­дується для даного обсягу про­позиції грошей в економіці, який вважається незмінним. Тоді, за інших рівних умов, величина сукупного попиту визначається рівнянням:

При незмінній пропозиції і постійній швидкості обертання грошей ве­личина сукупного попиту змінюється обернено рівню цін. При вищому рівніцін фірми та домогосподарства можуть придбати менше товарів послуг,оскільки їхній номінальний сукупний доход     залишатиметься по­стійним. На графіку сукупної пропозиції (мал. 4.1) зміна рівня цін проявляється у переході економіки до нової точки рівноваги на кривій су­купного попиту. Вищому рівню цін Р2 відповідає менший обсяг сукупного попиту Y2; внаслідок чого рівноважні умови сукупного попиту на кривій AD пересуваються з точки А в точку В. В макроекономічній теорії спадний нахил кривої сукупного попиті/ пояс­нюється впливом так званих цінових факторів: а) ефектом реальних гро­шових залишків (ефектом багатства); б) ефектом процентної ставки; в) ефектом імпортних закупівель

15.75.Валютний ринок та валютне регулювання.

Валютний ринок — місце, де взаємодіють продавці та покупці (насамперед великі комерційні банки) валюти як особливого товару, щоб визначити її ціну і кількість.

Основними суб'єктами цих відносин є: фізичні та юридичні особи, зайняті зовнішньоекономічною діяльністю; некомерційні банківські установи, які здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; посередники (окремі брокери, брокерські фірми), які за свої операції отримують комісійну винагороду; державні установи (насамперед, центральні банки та державні скарбниці окремих країн).

Серед суб'єктів валютного ринку провідна роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові та безготівкові міжбанківські операції. Тому ці банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.

Об'єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) в іноземній валюті.

До найбільших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапуру, Гонконгу та ін. Валютний оборот у цих центрах за останні два десятиріччя значно зріс. Так, якщо в 70-ті роки середньорічний оборот становив 200 млрд., то наприкінці 90-х — майже 100 млрд. дол. щоденно, а сукупний оборот валютних ринків перевищує 90 трлн. дол. на рік. Значною мірою його формують міжбанківські операції, які здійснюють приблизно 750 могутніх комерційних банків та їх філіали. Понад 65% світового валютного обороту припадає на американський долар.

Сутність валютного ринку та його структура повніше виявляються в його якісних ознаках:

1) функціонування ринку на засадах конкуренції, на яку, у свою чергу, впливають попит і пропозиція на інші валюти (національні, колективні тощо), прагнення привласнити максимальний дохід;

2) органічне доповнення конкуренції національним та наднаціональним регулюванням. Переважаючою стороною в цій своєрідній єдності протилежностей є наднаціональне регулювання. Більше того, сама конкуренція у процесі взаємодії цих сторін (їх взаємопроникнення, взаємопереходу, взаємозаперечення) стає все більш регульованою.

Двома основними видами операцій на валютному ринку є операції на умовах «СПОТ» та форвардні операції.

Операції «СПОТ» (англ. spot — наявний, негайно оплачуваний) передбачають валютні угоди, згідно з якими поставка валюти здійснюється переважно впродовж 24 годин. Відповідно до цього встановлюється і валютний курс «СПОТ», який є базовим курсом на момент укладення угоди. Різниця в часі між поставкою та оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських операцій по розрахунках.

Форвардні операції (англ. forward — вперед) — позабіржові строкові угоди, розрахунки за якими здійснюються через певний період часу на заздалегідь узгоджену дату. Переважно такі операції здійснюють банки, промислові й торговельні компанії, щоб уникнути можливих збитків від коливань валютних курсів. Форвардні валютні курси відрізняються від попередніх курсів на величину «скидки», «зниження», пов'язаних з відстрочкою платежів. Різновидом строкових угод є опціонні операції, за якими суб'єкти валютного ринку мають право купити або продати валюту у заздалегідь встановленому обсязі за твердою ціною впродовж певного періоду.

Валютне регулювання — діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, в тому числі за використанням іноземної валюти.

Метою валютного регулювання є урівноваження платіжних балансів, стабілізація валюти, підвищення ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності й боротьба з інфляцією. Конкретнішими цілями валютного регулювання є зміна структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрація валюти в руках держави, стимулювання зайнятості тощо. Головний об'єкт валютного регулювання — валютний курс національної грошової одиниці, зміна якого істотно впливає на зовнішню торгівлю, платіжний баланс країни, заборгованість та інші явища і процеси.

При регулюванні валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти, про які йшлося при з'ясуванні методів боротьби з інфляцією.

Регулювання валютних курсів здійснюють за допомогою таких методів, як валютна інтервенція, валютні обмеження, нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу, політики відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами, та іншими заходами.

16.закон грошового обігу. Грошовий обіг - це неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу. Опосередковуючи рух реальних товарів і послуг у процесі суспільного відтворення, грошовий обіг вимагає лише строго визначеної маси грошей.

Вилучення грошей зі сфери обігу можливе лише в разі зменшення у ній маси товарів або значного збільшення швидкості обігу грошової одиниці. За умов золотомонетного стандарту зайві гроші автоматично залишають сферу обігу, перетворюючись у скарби. За наявності паперових грошових знаків кожен суб'єкт економічних відносин для отримання реальних товарів чи послуг прагне знову спрямувати гроші в обіг, щоб не зазнати збитків від можливого їхнього знецінення. Оскільки вилучення грошей з обігу вимагає значних витрат, то держава, вдаючись до регулювання їхньої кількості, такі витрати перекладає на інших суб'єктів ринку і насамперед на широкі верстви населення. Саме така політика здійснюється нині в Україні. Стабільність грошового обігу залежить насамперед від стану економіки. В суспільстві, де збалансовані процеси відтворення в народному господарстві, підтримується й стабільний грошовий обіг. Більше того, він активно впливає на стан і розвиток економіки. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння виробництва валового національного продукту, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг підривається інфляційними процесами.

Грошовий обіг здійснюється в межах певної грошової системи, яка в ринковій економіці є провідною ланкою і відіграє домінуючу роль у саморозвитку господарських процесів.

• Готівковий грошовий обіг:сукупність грошових розрахунків, які використовуються у взаємовідносинах держави, підприємств, організацій та населення набираючи форми готівкових грошей.

• Безготівковий грошовий обіг:це сукупність грошових розрахунків, які здійснюються у формі записів на рахунках у банках і шляхом взаємозаліку.

Сутність закону грошового обігу полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де Мф - фактична маса грошей в обігу, а Мн - об'єктивно необхідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн - значить в обігу з'явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн - їх нестача.

Закон обігу повноцінних грошей (золота) може бути виражений так: за певної суми вартостей товарів, що реалізуються за готівку, і платежів, що надходять (за вирахуванням тих, які взаємно сплачуються), і за певної середньої кількості оборотів маса грошей залежить від вартості грошового матеріалу (золота). Якщо, наприклад, вартість золота зменшилась унаслідок зростання продуктивності праці в золотодобувній галузі, то знадобиться відповідно більша його кількість, щоб забезпечити процес реалізації тієї самої маси товарів, адже ціни останніх зростуть. Грошова маса повинна відповідати потребам обігу. Підтримання рівноваги в економіці, збалансованості попиту і пропозиції значною мірою залежить від обсягу грошової маси.

17.Сутність, види і структура витрат. Явні та неявні витрати виробництва. Виробничі витрати – вартісна оцінка затрат економічних ресурсів, здійснених підприємцями задля виробництва продукції. Витрати виробництва є формою руху авансованого промислового капіталу.

Поняття витрат в економічній науці базується на загальній ідеї обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, оскільки вибір певного варіанта виробництва зумовлює втрату вигід від використання відповідних ресурсів найкращим з інших можливих способів. У звязку з цим дійсні витрати поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати ( явні ) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.

Внутрішні витрати ( неявні ) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.

Виокремлання явних та неявних витрат відображає два підходи до розуміння природи затрат фірми.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами.

Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, повязаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Таким чиному, економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні.

Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Постійними витратами (Fixed Cost - FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва.

Змінними витратами (Variable Cost - VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС).

Граничні витрати — витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином.

Альтернативні витрати це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою до виробництва певного виду продукції, розрізняють:

• витрати фірми в довгостроковому періоді

• витрати фірми в короткостроковому періоді

18.Реформування аграрних відносин в Україні. Агра́рні відно́сини — особливий вид економічних відносин між членами суспільства, господарствами, державою з приводу володіння та використання землі й привласнення інших об'єктів власності, а також виробництва, розподілу, обміну, споживання сільськогосподарської продукції.Початковий етап реформування аграрних відносин в обновлюваній Україні має порівняно коротку історію. Проте задумане і зроблене вже дає підстави для певних узагальнень і висновків. Один із них полягає в тому, що надміру затягнулася недооцінка необхідності здійснення на всіх рівнях державної влади та відпрацювання активного моніторингу політично – правових , соціально – економічних і виробничо – господарських процесів та явищ, що відбуваються, наукового аналізу його результатів та їх використання при опрацюванні шляхів і механізмів подальшого розвитку таких відносин. Справа ускладнюється тим, що одночасно дається взнаки невміння або малий досвід аналізу таких процесів, якими є реформування аграрних відносин із великою сукупністю їх винятково важливих складових: перетворень у земельних і майнових відносинах власності, організаційно – правове реформування сільськогосподарських структур, поглиблення процесів розвитку різноукладності; поєднання прав селян на приватну власність на землю і майно з колективними формами господарювання. У колишньому Радянському Союзі цими питаннями не займалися, бо таких проблем не існувало, а в сучасних умовах за них ще ніхто не брався. І все – таки є певний досвід аналізу кожної з цих та інших складових. Проте аграрні відносини у всій їх сукупності досліджуються ще недостатньо. Так, необхідність в них почала назрівати з перших днів формування і освоєння аграрної політики політично незалежної України з її першоосновою – земельною і аграрною реформою. Це зумовлювалося і продовжує зумовлюватися досить високою багатоаспектністю проблеми, в якій державотворницькі ідеї об’єднують все – політику, право, економіку, соціальні питання, організацію, кадрове забезпечення, технологічність агропромислового виробництва, підвищення його економічної захищеності і надійності. Все гостріше постають питання підвищення соціального статусу селянина, як серцевини всієї системи аграрних відносин, виведення рівнів його праці, життя та побуту на істотно – якісний вищий рівень, підвищення престижності селянської праці. Сюди не можна віднести занепад, призупинення культурного, освітнього і духовного селянських посилень і відновлення їх з часом до рівня, який у свій час зробив українському селянству славу як одного з найбільш розвинутих. Тут немає ніякого відкриття, вся це відоме і в більшості випадків визнається. І якщо в даному випадку доводиться нагадувати про нього, то лише тому, що:потрібно якомога швидше відійти від спрощеного, зверненого розуміння суті реформування аграрних відносин як здійснення земельної і аграрної реформи та реорганізації сільськогосподарських підприємств. Їх потрібно розглядати як такі, що охоплюють якщо не прямо, то опосередковано все, що відноситься до сільського господарства;реформування аграрних відносин буде ефективним лише за умови, якщо всі їх складові будуть вирішуватися в єдності і взаємо узгодженості, розглядатися як єдине ціле, в якому немає другорядних питань – всі вони без винятку важливі. Щонайменше недооцінка хоча б одного з них знижуватиме ефективність здійснення аграрних перетворень, а за певних умов може поставити їх під загрозу;сприйняття вищевикладеного має орієнтуватися на те, що все це може бути уміло і надійно реалізоване лише за умови його надійного кадрового забезпечення. Важлива завжди, ця проблема набуває особливого значення на перехідному етапі освоєння нових соціально – економічних відносин, побудові в Україні принципово нового суспільно – політичного ладу. Її суть повинна полягати в тому, що кадрове питання проблеми зможе бути вирішене лише за умов формування в АПК надійного кадрового управлінського середовища професіоналів найвищого ґатунку. 

19.Методи і специфіка економічного дослідження.

Кожна наука спирається на сукупнiсть методiв дослiдження, тобто має свою методологiю. Для того щоб одержати новi знання, треба свiдомо застосовувати науково обґрунтовані методи. Це важлива умова розвитку всiх наук, у тому числi економiчної теорiї.

Не так давно всезагальним методом наукового пiзнання для всiх наук – природничих i суспiльних – був метод матерiалiстичної дiалектики, сутнiсть якого полягає в пiзнаннi економiчних явищ i процесiв у їхньому загальному зв'язку i взаємозалежностi, в станi безперервного розвитку, коли накопичення кiлькiсних змiн призводить до змiни якiсного стану. Джерелом розвитку є єднiсть i боротьба протилежностей. Необхiднiсть використання методу матерiалiстичної дiалектики не втрачає сили i сьогоднi. Проте слiд ураховувати, що метод матерiалiстичної дiалектики не вичерпує змiсту методологiї економiчної теорiї. Виникає необхiднiсть використання загальнонаукових методiв дослiдження, якi будуть розглянутi у подальшому викладi.

Досвiд показує, що треба враховувати такi особливостi сучасної багатогранної методологiї економiчної теорiї.

Це насамперед цiльова спрямованiсть методологiї. Вона означає пiдпорядкування всiх дослiджень задоволенню потреб людини, забезпеченню соцiальної справедливостi в умовах соцiальне орiєнтованої економiки та iснування громадянського суспiльства.

У процесi дослiдження цiльова спрямованiсть методологiї досягається за допомогою вiдповiдних засобiв її забезпечення через визначення провiдного орiєнтира. I таким орiєнтиром господарювання мають бути зростання виробництва при мiнiмальних витратах живої та уречевленої працi на одиницю продукцiї, досягнення високих кiнцевих господарських результатiв.

Перетворення методологiї на способи докорiнних перетворень i практичних дiй засноване на свiдомому використаннi економiчних законiв у сферi господарської дiяльностi.

У структурi методологiї розширюється застосування економiчних експериментiв i наукового прогнозування.

Методологiя передбачає творчий пiдхiд до дослiдження, усунення канонiзацiї окремих поглядiв, допущення плюралiзму думок, боротьбу проти догматизму.

Методологiя має враховувати поєднання державного управлiння з саморозвитком пiдприємств, з наданням переваг економiчним методам управлiння.

Методологiя спирається на єднiсть полiтичного i господарського пiдходiв до розв'язання економiчних завдань.

У економiчнiй теорiї надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракцiї як метод поглибленого пiзнання дiйсностi, заснований на очищеннi iнформативного матерiалу вiд випадкового, неiстотного i видiлення в ньому стiйкого, типового. Результатами застосування методу наукової абстракцiї, його продуктом є теоретичнi абстракцiї, науковi поняття, категорiї, економiчнi закони.

Важлива роль у розвитку економiчної теорiї належить системному пiдходу. Ринкова економiка являє собою певну цiлiснiсть, в якiй виявляється взаємозв'язок елементiв, компонентiв, що входять до її складу. При цьому цiлiснiсть визначається не тiльки складом властивих їй елементiв, а й рiзними зв'язками мiж ними.

Системний пiдхiд у економiчнiй теорiї означає вивчення внутрiшнiх структурно-функцiональних, причинно-наслiдкових, iєрархiчних, прямих i зворотних зв'язкiв. Саме пiзнання цих зв'язкiв дає змогу виявити складнi процеси розвитку виробничих вiдносин, з'ясувати природу багатьох економiчних процесiв i явищ.

У економiчних дослiдженнях широко використовують метод аналiзу i синтезу. Аналiз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цiлого на складовi частини, а синтез – поєднання рiзних елементiв, сторiн предмета в єдине цiле.

Аналiз дає можливiсть вивчити окремi сторони об'єкта, зробити ряд наукових абстракцiй, виявити певнi поняття. Подальше поєднання їх призводить до виявлення бiльш глибокої сутностi цiлого.

Системний пiдхiд неможливий без органiчної єдностi аналiзу i синтезу.

Однiєю з важливих проблем методологiї економiчної теорiї є поєднання кiлькiсного i якiсного аналiзу. Його використання дає теоретичне підґрунтя для визначення нового пiдходу до темпiв i пропорцiй розвитку господарства, постановки конкретних практичних завдань розвитку економiки.

Поєднання кiлькiсного i якiсного аналiзу здiйснюється за допомогою математичних i статистичних методiв. Принцип єдностi якiсного i кiлькiсного аналiзу передбачає чiтке виявлення якiсної визначеностi процесу i видiлення тих сторiн, елементiв, якi пiддаються кiлькiсному вимiру; вивчення динамiки процесу; виявлення факторiв, що впливають на зв'язки елементiв у цiй системi.

У економiчних дослiдженнях широко використовують метод логiчного та iсторичного пiдходу. Логiчний метод тiсно пов'язаний з iсторичним методом тим, що вiн звiльняє оцiнку iсторичного розвитку вiд випадковостей, зигзагiв, якi не є властивими цьому процесовi. Як правило, логiчний метод дослiдження прийнятний для розгляду бiльш зрiлих економiчних вiдносин. При цьому логiчний аналiз не обмежується чисто абстрактним викладом. Одержанi висновки зiставляють з фактами, конкретною економiчною дiйснiстю.

20.Види цінової еластичної пропозиції.

Еласти́чність по́питу, коефіцієнт еластичності — вказує відносну зміну одного економічного показника за одиничної відносної зміни іншого показника, йогодетермінанта; відношення відсоткової зміни одного показника (функції %) до відсоткової зміни іншого показника (аргументу %)

Еластичність попиту — зміна попиту на даний товар під впливом економічних і соціальних факторів, зв'язаних зі зміною цін. Попит може бути еластичним, якщо процентна зміна його обсягу перевищує зниження рівня цін, і нееластичним, якщо ступінь зниження цін вище приросту попиту.

Тобто:

Εx(y)=(ΔY/Y)/(ΔX/X)

де Εx(y) — коефіцієнт еластичності

ΔY — зміна функції Y=f(X)

ΔX — зміна аргументу X

Зазначеним способом вимірюється середній коефіцієнт еластичності на відрізку. В загальному випадку еластичність визначається .

21./24Ринок праці в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку. Ринок праці є системою суспільних соціальних відносин, пов’язаних з наймом і пропозицією праці, тобто з купівлею і продажем; це також економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці і продавці праці; це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.

Ринок праці не вичерпується відносинами по працевлаштуванню безробітних та заповненню вакансій, а охоплює всю сферу найманої праці, об’єктом політики ринку праці повинне бути широке коло трудових відносин і все економічно активне населення. Сюди відносяться проблеми оплати і умов праці, обсягу та інтенсивності виконуваної роботи, стабілізації і гарантії зайнятості, трудової мотивації, підготовки і перепідготовки робочої сили.

Ринок праці виконує такі функції :

• -узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;

• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

• -забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку техніки;

• -підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

• -формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення;

• -сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

• -стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

• -впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

• -дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, місткість, кон’юнктуру ринку тощо.

Сучасний світовий ринок праці зазнає впливу численного комплексу факторів, головним з яких є глобальна конкуренція між працівниками, мобільність і висока плинність робочої сили, неоднорідність та диференціація (за віком, статтю, здібностями, працездатністю тощо) самого ринку праці, а також його поділ на різнонаправлені субринки, тобто багатофакторна сегментація.

22..61. Крива виробничих можливостей. Закон зростання альтернативних витрат. Альтернативна вартість - це витрати на виробництво товару, оцінені з точки зору втраченої можливості їх використання на інші цілі. їх можна виміряти кількістю одиниць альтернативного товару, яким ми пожертвували, або як різницю між прибутком, який можна було б отримати при найбільш вигідному зі всіх альтернативних способів використання ресурсів, і реально отриманим прибутком.

При виборі того, який із альтернативних товарів виробляти, суспільство має знайти такий спосіб використання ресурсів, який би зміг забезпечити максимальне виробництво споживчих благ при мінімумі затрачених ресурсів, тобто найефективніший.

Економічна ефективність — це така ситуація, в якій при заданих ресурсах і технології неможливо виготовити більшу кількість одноготовару, не жертвуючи при цьому можливістю випускати інші товари. Інакше кажучи, для досягнення економічної ефективності необхідно:

1)  щоб усі ресурси були повністю зайняті у процесі виробництва;

2)  щоб існував повний обсяг виробництва;

3)  виробництво базується на високому рівні техніки та технології.

23.40/ Економічне зростання: фактори, показники, напрями.

Економічне зростання визначається з двох позицій:

1. як постійний приріст ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращо їх використання без порушення рівноваги у короткосторокових періодах.

2. як реальний приріст ВВП(ВНП чи НД) на одну особу.

Типи економічного зростання:

• екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробничих ресурсів.

• Інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва.

• Змішаний, який поєднує інтенсивний та екстенсивні типи.

Умовно всі чинники економічного зростання поділяють на три групи:

• Чинники попиту, які забезпесують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню обсягів виробництва і доходу.

• Чинники пропозиції, що є визначальним в більшості моделей і мають складну структуру, яка включає: природні ресурси у їх якісному і кількісному вираженні; обсяг і якість капіталу; чисельність і якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інформаційне забезпечення тощо.

• Чинники розподілу, які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

Джерела економічного зростання є :

• Економічні ресурси, що прононуються їх власникам.

• Зростання продуктивності ресурсів на основі розвитку НТП.

25 /60/Інфраструктура ринку: сутність та значення.

Інфраструктура ринку - комлекс інститутів,служб,підприємств,організацій,які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку. Будова інфраструктури ринку дуже складна,тому варто розглянути її складові елементи,які можна подати у вигляді підсистем:

1. організаційно-технічна:Товарні біржіОптові ринки

   1. АукціониТорговельно-промислові палатиСервісні центри

Ріелтерські фірми

2. Фінансово-кредитна:БанкиФондові біржіВалютні біржі

   1. Страхові компаніїОщадні касиЛомбарди та ін..

3. державно-регулятивна (законодавче регулювання ринкових відносин):Біржі праціЛіцензуванняОподаткування

   1. Митна система

4. науково-дослідне та інформаційне забезпечення:

   1. Консалтингові компаніїІнформаційні агентства

   2. Рекламні агентстваЮридичні контори

Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки між суб’єктами через свої функції.

• -створення умов для ділових контрактів підприємств

• -регулювання руху робочої сили

• -здійснення маркетингового,інформаційного та рекламного обслуговування

• -підвищення оперативності,ефективності роботи суб’єктів ринку

• Забезпечення фінансової підтримки і кредитування підприємств

• -правове та економічне консультування підприємств,захист їх інтересів у державних та інших структурах

• -страховий захист підприємницької діяльності

• -сприяння матеріально-технічному забезпеченню і реалізації товарів і послуг.

26.Види податків. Крива Лафера та визначення межіф оподаткування. Податки - це обов'язкові платежі в бюджет, які збирає держава з юридичних і фізичних осіб. Вони виникли давним-давно, коли виникла держава. За допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень у центральний державний бюджет і більше 70%-у місцевий. Таким чином, у бюджеті акумулюється 40-60% національного доходу.

Важливу роль у формуванні ефективної податкової політики належить обґрунтуванню оптимальних принципів оподаткування. А.Сміт сформулював чотири фундаментальні принципи або "закони", що стали класичними і придатні для будь-якої економічної системи: перший - піддані держави повинні брати участь в утримуванні уряду відповідно до свого доходу, яким вони користуються під захистом держави; другий - податок який зобов'язана сплачувати кожна окрема особа має бути точно визначений (строк оплати, спосіб платежу, сума платежу); третій - податок повинен стягуватися в той час і таким способом, які найзручніші для платника; четвертий - податок має бути розроблений таким чином, щоб він стягувати з народу як найменше грошей понад те, що необхідно для формування державного бюджету

Таким чином, при формуванні податків необхідно в сучасних умовах дотримуватись таких принципів, як визначеність; простота і зручність; однократність; стабільність; обов'язковість; справедливість та інші.

Суспільне призначення податків проявляється в їх функціях. Їх дві - "фіскальна" й "економічна".

Фіскальна полягає в формуванні грошових доходів держави. Гроші потрібні їй на утримання державного апарату, армії, розвитку науки і техніки, підтримку дітей, літніх і хворих людей. Із зібраних у вигляді податків коштів держава покриває витрати на освіту, будує школи, вищі учбові заклади, дитячі будинки, платить зарплату викладачам і стипендію студентам. Частина коштів йде на охорону здоров`я. З цього ж джерела і витрачаються гроші на будівництво державних підприємств, споруд, доріг, захист навколишнього середовища.

Економічна функція податків полягає у впливі через податки на суспільне відтворення, тобто охоплює будь-які процеси в економіці країни, а також соціально-економічні процеси в суспільстві. Податки в цій функції можуть відігравати стимулюючу, обмежуючу і контролюючу роль. Наприклад, не обкладати податком частину прибутку, яка піде на впровадження нової техніки, що сприяє науково-технічному прогресу. А не обкладаючи податком частину прибутку, яка йде на благодійну діяльність, держава стимулює підприємства до вирішення соціальних проблем. Значне підвищення податків здатне не тільки обмежити, але й зробити беззмістовною підприємницьку діяльність.

Функції податків взаємозв`язані. Ріст податкових поступлень у бюджет, тобто реалізація фіскальної функції, створює матеріальну можливість для здійснення економічної ролі держави, тобто економічної функції податків. У той же час досягнуте в результаті економічного регулювання прискорення розвитку і росту дохідності виробництва дозволяє державі отримати більше коштів. Це означає, що економічна функція податків сприяє здійсненню фіскальної, зміцнює її.

Кожний податок має обов`язкові елементи. До них відносяться:

• суб`єкт податку або платник - особа, на яку законом покладено обов`язок сплачувати податок;

• об`єкт податку - доход або майно, з якого нараховується податок (заробітна плата, прибуток, майно, цінні папери і т.п.);

• джерело податку - дохід, за рахунок якого сплачується податок;

• ставка податку - розмір податку, який припадає на одиницю оподаткування (грошова одиниця доходу, одиниця земельної площі і т.п.). У практиці оподаткуваннярозрізняють тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні ставки податків.

Тверді ставки встановлюються в абсолютній сумі на одиницю обкладання незалежно від розміру доходу (наприклад, за тонну нафти, за 1 куб. м газу).

Пропорційні - діють в однаковому відсотковому відношенні до об`єкта податку без врахування диференціації його величини.

Прогресивні ставки - середня ставка прогресивного податку підвищується у міру зростання доходу.

Регресивні ставки - середня ставка регресивного податку знижується у міру зростання доходу.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.

Прямі податки сплачуються суб`єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих - податки на доходи фізичних та юридичних осіб (податковий, помайновий, із спадщини тощо).

На відміну від прямих, непрямі податки не зв`язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: "акцизи", "фіскальні монопольні податки", "митні збори".

Акциз - різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмівМитні збори - це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на "фіскальні", "протекційні", "антидемпінгові" і "пільгові".