2.4. Туризм як господарчий і культурний соціальний інститут

Виявлення наявності у соціального феномена туризму родових ознак соціального інституту дає підстави для визнання його соціальним інститутом, тобто для внесення до класу явищ, яким ці родові ознаки притаманні. Однак місце туризму серед інших інститутів вимагає подальшого дослідження та уточнення. Йтиметься про зіставлення туризму з класифікаційними ознаками тих чи інших видів соціальних інститутів, що грунтується на різних критеріях.

Так, за рівнем формалізації соціальні інститути поділяються на неформальні і формальні.

Ознаками неформального інституту є незафіксованість його функцій, методів та засобів у формальних правилах, гарантованих більш широкою групою (наприклад, інститут тіньової економіки за часів Радянського Союзу).

У формальному інституті всі його сутнісні ознаки - обсяг і спрямованість функцій, засоби і методи дії, організаційна структура та інше-чітко регулюються нормативно-законодавчою базою (наприклад, інститут президентства).

Як бачимо, за сукупністю сутнісних ознак туризм належить до формальних соціальних інститутів, що регулюються нормативно-законодавчою базою: законами, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів та іншими нормативними документами.

Аналіз соціологічних джерел засвідчує увагу до дослідження інституту культури та її структурних елементів. До спеціальних інститутів культури, що організовують створення духовних цінностей, зараховують науку, літературу, театр та ін., а до тих, що організовують поширення таких цінностей, - школи, вищі навчальні заклади, культурно-просвітницькі навчальні заклади, бібліотеки, музеї та ін. Як бачимо, в такій структуралізації інститутів не знайшлось місця для туризму.

Водночас дослідження інституту культури в сучасній соціології ще не визначили місця і ролі туризму як інституту з ознаками культури, що вимагає продовження пошуку і розробки методології для його соціологічного дослідження.

Визначення нами як головної для дослідження інституту туризму категорії "виробництво" дає підстави для звернення до методології дослідження економічних інститутів, що організовують виробництво матеріальних благ, щоб, спираючись на метод аналогії, дослідити інститут, дотичний до "виробництва самої людини", зважаючи при цьому, що і самі туристичні організації займаються частково виробництвом матеріальних благ - туристичних товарів і послуг.

Наступний для розгляду економічний інститут - інститут виробництва, який здійснює організацію праці та управління трудовою діяльністю, спираючись на систему організаційно-управлінських соціальних організацій і структур. До засобів реалізації мети належать засоби виробництва - фабрики, заводи, науково-дослідні і проектні інститути та установи.

Ознаки інституту виробництва притаманні і феноменові туризму, в якому також здійснюється трудова діяльність щодо виробництва туристичних товарів і надання туристичних послуг. Управління цією діяльністю здійснюється системою організаційно-управлінських організацій, а засобами реалізації туристичної місії слугують як виробничі підприємства - для виготовлення туристичних товарів, так і установи та організації - для надання туристичних послуг.

Туризму, як інституту виробництва, притаманні також система стимулів та санкцій як щодо учасників виробничого процесу, так і стосовно тих, хто здійснює інституалізаційні функції з продукування туристичних послуг.

Туризм, як інститут виробництва, реалізує потреби значної частини населення - у туристичних товарах та послугах, а для значних соціальних груп, залучених до процесу виробництва, - щодо задоволення потреб у роботі і заробітку. Ці групи мають різні соціальні статуси і віповідні соціальні ролі: робітники і роботодавці, управлінці і виконавці, підприємці, службовці, спеціалісти та ін.

Туризм, як інститут виробництва, має за мету забезпечення матеріальних і духовних ресурсів для задоволення життєвих потреб людей у предметах ужитку, релаксації, засобах виробництва.

Здійснюється ця мета через виконання виробництвом головної функції - діяльності щодо виготовлення сукупності туристичних промислових товарів і послуг, а також техніки, обладнання та інших засобів виробництва для випуску цих товарів.

Ще однією важливою функцією туризму як інституту виробництва є його соціалізаційна функція в процесі праці. У процесі праці людина навчається отримувати і передавати інформацію, реагувати на тиск ззовні і вирішувати конфліктні ситуації, дозувати власні зусилля і зображати наполегливу працю, встановлювати зв'язки і напрацьовувати авторитет. У цьому процесі виявляється когнітивний елемент, пов'язаний з отриманням нових навичок і пізнанням предметної сторони світу, а також естетичний елемент, що виражається в наданні продукту деякої закінченої форми. Праця є обміном діяльністю в найширшому значенні слова. І навіть індивідуальна праця втілює інтерналізовані норми, вироблені під час такого обміну. Праця - це школа соціалізації, у якій проходить вагома частина всього нашого життя. І поряд із виробництвом продуктів і послуг праця виступає як виробництво і відтворення самоїлюдини.

Складність наступного елементу туризму як економічного інституту - інституту ринку - полягає в тім, що він тільки починає досліджуватися соціологами, мало описаний в соціологічній літературі, хоча з'явилися перші вітчизняні роботи з соціології ринку.

Ось одне із соціологічних визначень: ринок - це сукупність структурно пов'язаних продавців і покупців певного товару (товарної групи), діяльність яких регулюється певними правилами і концепціями контролю, які поділяє більшість учасників.

Як бачимо із визначення, соціологія туризму досліджує насампе¬ред наявність структурних та національних елементів ринку в галузі туризму, а також їхній зв'язок з діями учасників ринкових відносин.

В соціології до складу елементів, що утворюють ринок, зараховують:

• склад учасників ринку (продавців і покупців);

• склад товарів (товарної групи), які учасники виробляють і обмінюють;

• структурні елементи, що виражають стійкі форми організації і зв'язки між учасниками ринку;

• інституціональні елементи (формальні і неформальні), що обмежують і стимулюють поведінку учасників ринку;

• концепції контролю, що регулюють формування ділових стратегій учасників ринку.

Як бачимо, феноменові туризму притаманні всі основні елементи ринку. Дійсно, є продавці і покупці туристичних товарів і послуг, є певний асортимент цих товарів і послуг, що утворює туристичну товарну групу, існують туристичні фірми, агенції і виробництва, що забезпечують сталі зв'язки між учасниками ринку туристичних товарів і послуг. Ці зв'язки регламентуються законодавством, нормами і приписами, що регулюють поведінку учасників ринку, визначають ділові стратегії ринкової поведінки, виконання яких контролюється на інституційному рівні.

Основною функцією інституту ринку є діяльність із забезпечення та здійснення процесу обміну між учасниками ринку.

Для здійснення цієї функції інститут ринку туристичних товарів і послуг має відповідні засоби - ресурси (форми капіталу) та організації (підприємства та бізнес), а також ділові зв'язки (стратегічні альянси, ділові мережі та ділові асоціації).

Як і будь-який формальний інститут, ринок туристичних товарів і послуг регулюється щодо обсягу функцій, засобів та методів діяльність такими інституціональними елементами:

• правами власності (претензії на ресурси і доходи);

• управлінськими схемами (функціональна інтеграція, організаційно-правова інтеграція та фінансова інтеграція);

• правилами обміну (підбір партнерів, підписання контрактів, підтримка контактів).

Таким чином, ринок туристичних товарів і послуг виступає одним з механізмів регуляції господарчої діяльності туризму як культурно-господарчого інституту.

Одним з господарчих інститутів, що регулює економічну діяльність в галузі туризму, є інститут споживання.

Соціологічний підхід до споживання базується на розгляді його як соціального феномена, тобто у зв'язку із соціальною структурою, типом суспільства, функціями споживання у соціальній системі. Окрема увага в соціології при вивченні споживання приділяється потребам, механізмам їхнього виникнення і задоволення.

Спираючись на соціологічні джерела, можна дати таке визначення: споживання - це процес задоволення біологічних потреб (в їжі, теплі тощо), а також соціальних, зокрема духовних, потреб людини, включаючи потребу в ідентифікації себе із соціальною групою шляхом використання товарів.

Переходячи до визначення споживання в галузі туризму, слід зазначити, що це процес задоволення потреб двох рівнів: біологічних орієнтацій цих потреб (у додатковій інформації щодо особистої орієнтації в світовому просторі) в поєднанні з соціальними потребами, зокрема в ідентифікації себе з групою туристичних уподобань, що займають різні соціальні позиції в суспільстві - від групи елітного туризму до групи масового туризму.

Розглядаючи туризм як культурне явище, зазначимо насамперед, що йтиметься про виробництво духовне, спрямоване на формування і розвиток духовної культури суспільства і особистості.

При цьому під культурою в соціології розуміють специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, що представлена в продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціальних норм та засад, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людей до природи, одне до одного та до самих себе. Культура характеризує також особливості поведінки, свідомості і діяльності людей у конкретних галузях суспільного життя.

Як бачимо, виходячи із визначення поняття "культура", цілком доречно застосувати його щодо характеристики особливостей поведінки, свідомості та діяльності туристів у конкретній галузі суспільного життя - туристичній. Природно, що така культура має всі підстави називатись "туристичною культурою".

Для виявлення характерних ознак туристичної культури необхідно з'ясувати її місце в структурі культури, порівняти з іншими структурними елементами культури.

Як відомо, культура поділяється на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура в соціології тлумачиться як частина загальної системи культури, що включає всю сферу матеріальної діяльності та її результатів.

Поділ культури на духовну і матеріальну відповідає двом основним видам виробництва - матеріальному й духовному. Як головна частина матеріальної культури розглядаються техніка, житло, предмети споживання, спосіб харчування, поселення й т.д., що в їхній сукупності, розвитку й уживанні обумовлює певні форми життя, спосіб життя.

Отже, до матеріальної туристичної культури слід віднести всю сукупність туристичних товарів матеріального походження (туристський одяг, обладнання для подорожі та інше), виробничі приміщення і техніку для випуску цих товарів, ресторани, готелі, туристичні офіси і комплекси та інші елементи інфраструктури туризму.

Духовна культура - частина загальної системи культури, що включає духовну діяльність та її продукти. Духовна культура включає пізнання, моральність, виховання, освіту, право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію. Духовна культура характеризує внутрішнє багатство свідомості, ступінь розвиненості самої людини.

Поза духовним життям, крім свідомої діяльності людей, культура взагалі не існує, тому що жоден предмет не може бути включений у людську практику без осмислення, без посередництва яких-небудь духовних компонентів: знань, навичок, спеціально підготовленого сприйняття. Разом з тим духовна культура (ідеї, теорії, образи й т.д.) може існувати, зберігатися й передаватися головним чином у матеріальній формі - у вигляді книг, картин і т.п. У культурі матерія постає у зміненому вигляді, в ній опредмечуються здатність й сутнісні сили людини. Таким чином, протиставлення й поділ культури на матеріальну й духовну відносний, умовний, обидві вони утворюють єдність. Духовне й матеріальне в культурі не статичні, не існують окремо, а виражаються одне через одне, існують лише при переході одне в одне в процесі соціальної діяльності людей.

Таким чином, духовна культура обіймає туристичні знання, систему моральних норм і цінностей туристичної спільноти, періодичні видання і туристичну літературу, туристські пісні і міфологію, традиції та звичаї, за якими відбувається туристське життя.

Описана типологія туристичної культури є найбільш укрупненою. В той же час сама культура класифікується більш диференційовано, за різними критеріями. За галузями діяльності визначають: економічну, політичну, педагогічну, професійну та інші. За типами виділяють певні національні та етнічні культури. За формами культури виділяють елітарну, народну і масову. Саме до масової культури відносять феномен туризму.

Ще однією особливістю туристичної культури є те, що її носіями, агентами, поширювачами є досить невелике співтовариство тих міських інтелігентів, хто протягом багатьох років займається туризмом, перетворивши його на другу професію і в своєрідний спосіб життя. Саме в їхньому середовищі - досить згуртованому, стійкому, яке відтворюється з покоління в покоління - існують своєрідні пісні, мова спілкування, анекдоти й повір'я, а також інші жанри вербального й речового фольклору, на які можна натрапити тільки тут.

Туристичний рух виник у 1950-ті роки, до 70-х розгорнувся на повну силу. Будучи спочатку рухом в основному студентським, він згодом перетворився на рух "інженерський". Той, хто починав молодим, давно став дорослим, але не покинув улюбленого заняття. Наприкінці XX ст. з молодіжного явища туристична субкультура стала явищем дорослого покоління. Переважна маса нинішніх туристів - люди віком до 30 років.

Орга нізованими суб'єктами такої субкультури в радянські часи виступали: а) туристична група чисельністю від 8 до 15 чоловік, свого роду первинний осередок субкультури; б) туристський клуб - об'єднання за інтересами, добровільна аматорська організація туристів, де організовувалися й матеріально забезпечувалися маршрути, зберігалися й передавалися традиції, пов'язані, наприклад, з обрядами присвяти.

Слід зазначити, що в літературі з туризмології подекуди перебільшується локальний, дещо "закритий" характер туристичної культури, обмеженість кількості її носіїв. Очевидно, мова має йти про різний рівень засвоєння туристичної культури: з одного боку - агентами, фундаторами і пропагандистами цієї культури (інструкторами, туристами зі значним туристичним досвідом, авторами і дослідниками туристичного фольклору), а з іншого - людьми, які долучаються до туризму як до вже існуючої і сталої інституції дозвілля і пізнають туристичну культуру, навіть дотримуються інколи її настанов, підтримують її цінності, коли це зручно і не обтяжливо. Якщо у першому рівні її носіями є агенти туристичної культури, то другий рівень представлений пересічним, нерідко випадковим учасником туристичної подорожі, туристична культура якого носить фрагментарний, несистемний характер.

Висновки

1. Туризм має всі сутнісні ознаки соціального інституту: мету діяльності, спрямовану на задоволення рекреаційних і культурних потреб великої соціальної спільноти - туристів, сферу функцій для досягнення цієї мети, засоби й установи (як матеріальні, так і символічні, ідеальні), легітимність у суспільстві, традиції, цінності, санкції.

2. За класифікаційними ознаками туризм має статус неголовного соціального інституту, що належить до двох головних: інститутів культури та економіки.

3. Методологічним підґрунтям дослідження такого "гібридного" інституту є діяльнісний підхід та категорія "виробництво", розуміння туристичної діяльності як матеріальне і духовне виробництво ("виробництво самої людини"). "Виробництво самої людини" в інституті туризму реалізується через виробництво цінностей туристичної культури, утвердження туристичних звичаїв, традицій, обрядів, поширення авторської туристської пісні та міфології. Водночас матеріальне виробництво в туризмі здійснюється шляхом виготовлення туристських товарів і розробки туристичного продукту, їх представлення і продажу на туристичному ринку, а також споживання.

4. Як культурно-господарчий соціальний інститут, туризм має як господарські елементи ознаки інституту виробництва, інституту власності, інституту ринку і інституту споживання щодо туристичних товарів і послуг. А також реалізує всі основні функції інституту культури в контексті туристичної культури: захисну, креативну, сигнікативну, нормативну, комунікативну та релаксаційну.